– І чого кочовиків принесло зрання? — збуджено гомоніли між собою ольвіополіти. — У гості ж ми їх не кликали, а зерна вони нам не привезли, як то було раніше.

— Може, куди рухаються та спинилися напроти міста перепочити? — висловлював хтось припущення. — То хай собі пасуть коней, хіба нам трави шкода?

— Кочовику не можна довіряти й на мить, — запевняли треті. — Не встигнеш оглянутись, як обберуть тебе до нитки. То такі… Літа не мине, щоб когось не шарпали у степах.

— Але ж Ольвію поки що не чіпав жоден скіф. Більше того, у нас з Іданфірсом мир.

— Що той Іданфірс зробить, як вождів у нього багато і кожен може легко зібрати орду.

Але невдовзі городяни заспокоїлись. Скіфи стали табором і ніяких ворожих дій не виказували. Коли б думали нападати на місто, то хіба б велися так?.. Але ні-ні, та й билася думка: чого вони прийшли? Від озброєного кочовика добра не жди. Кочовик — не скіф-землероб, що мирно собі пшеницю вирощує, кочовик вовком у степах шастає… Тому й спокою не було. Та і який може бути спокій, коли напроти міста на прудких конях стоїть тисяча озброєних кочовиків. А кожен із них важить за десятьох у бою, от і стримай таку силу.

На теменосі — священному місці — вже зібралися архонти, тривожно радилися: як бути? З миром чи війною прийшли кочовики? І чому стали табором? Чекають підкріплення?

І всі сходились на тому, що войовничі степовики чекають підкріплення, щоб ордою навалитися на місто.

Родон, хмурячись, крокував сюди й туди: калліпідські вивідники доповіли йому ще вчора, що йде зі сходу Тапур — молодий, багатий і сильний вождь кочовиків. З ним його сотня і тисяча вершників. Тапура Родон трохи знає, він уже бував у місті, але тоді без тисячі, з караваном приходив… А що принесе цей прихід? Скіфи до цього не чіпали греків, адже вони самі зацікавлені, щоб був мир і торгівля. Особливо частими гостями греків були скіфи-землероби, хліб привозили, золотий скіфський хліб, якого так потребували Ольвія і — щонайбільше — метрополія, Греція. Як тільки землероби скошували й обмолочували пшеницю, їхні поселення об'їжджали вожді із слугами і повозками — зерно збирали. Спорядивши караван — відряджали його в Ольвію. Неквапливо скрипіли повозки на високих дерев'яних колесах, запряжені низькорослими комолими биками. Для Ольвії, коли з'являвся зерновий караван, наставало ніби свято. Скіфи міняли зерно на вина, посуд, олію, золоті прикраси, одяг тощо.

Кочові ж племена скіфів припроваджували у місто скот, везли шерсть, хутра, мед, іноді приганяли валки рабів, яких вони захоплювали під час своїх численних набігів на сусідні племена. Найчастіше кочовики приводили полонених гетів та трибалів з фракійського краю. Рабів перевозили у Грецію разом із хлібом. В Афінах, кажуть, із скіфських рабів набирали міську поліцію. Але цього разу з'явився не мирний торговий караван, а тисяча вершників.

Архонти схилялись до думки, що треба негайно скликати народні збори. Родон був проти.

— Зібравши народ, що ми йому скажемо? — запитує він архонтів, і ті вмовкають. — Громадяни нас запитають: чого прибули скіфи? Що ми відповімо народу? Що самі нічого не знаємо?

— Кочовики для прогулянок не збираються, — гнули своє архонти. — Доки ми будемо гадати, вони увірвуться в незахищене місто. Різанина буде жахлива.

— Полемарх із стратегами готує оборону, — одказував глава колегії архонтів похмурий Родон. — А громадян зберемо тоді, коли дізнаємось про справжню мету степовиків. Зрештою, вони просто стали табором напроти міста і нам поки що не загрожують. Будьмо і ми витриманими, щоб зопалу не скоїти лиха.

По обіді в місто прибули скіфські посли.

Троє. Один із них лишився біля коней на околиці, а двоє, спішившись, підійшли до загону міської залоги, яку на всяк випадок було виставлено з наказу Родона. Обидва посли були натоптуваті, кремезні, чорнобороді, з довгим, як у всіх скіфів, волоссям.

Перший (певно, старший) у бронзовому шоломі й шкіряному панцирі, на якому рівними рядами були нашиті залізні пластинки. Підперезаний широким поясом із бичачої шкіри, на ньому висів акінак, а зліва — горит із стрілами й луком. У руках тримав нагая із двома хвостами й поляскував ним себе по халявах м'яких сап'янців.

Другий вбраний у жовту куртку, рукава і груди якої розшиті орнаментом з квітів. На голові мав звичайний похідний скіфський башлик. На поясі теж акінак.

Першим до Родона підійшов скіф у бронзовому шоломі.

— Ватаг кінноти Анахаріс, — сказав він чистою грецькою мовою, і це не здивувало архонта: адже багато скіфів, особливо їхня знать, вільно володіло мовою колоністів.

— Що хоче скіф, який говорить по-грецькому? — запитав Родон.

Ватаг Анахаріс поклав руки на пояс.

— Великий вождь царських скіфів, син вождя Ора, внук вождя Ліка, правнук вождя Спіра, родич самого царя Спаргапіфа непереможний Тапур велів передати грецькому архонту своє вітання. Дружнє, — уточнив посол. — Тапур прохав ще передати, щоб ви, греки, не переполошувались марно, він прибуде у гості до вас, і прибуде з миром. А чого прибуде — сам скаже.

Така дивна ввічливість кочовика ще дужче насторожила греків. Раніше вони не попереджали про свій прихід і не були такими поштивими, хоч до рани їх прикладай. Але Родон велів не виказувати тривоги, а послів пригостив вином. Вони випили із великих срібних кубків, чемно подякували і рушили до своїх.

Усю ніч місто не залишала тривога, магістрати про всяк випадок виставили озброєні дозори в засадах.

А другого дня вранці на горбі з'явилося біле шатро, і городяни зрозуміли, що до них у гості приїхав сам Тапур — син вождя Ора, внук вождя Ліка, правнук вождя Спіра, родич самого царя Спаргапіфа. Городяни ніби трохи заспокоїлись, і деякі — найцікавіші — бігали за місто дивитися на скіфський табір. Бігала — от дурна! — і вона. Бігала Ольвія, не підозрюючи, чого прийшов той знатний скіф.

її чомусь манило дивитися на скіфів, на пишне багате шатро із білої повсті. Віддалеки спостерігаючи за шатром, намагалася уявити, який він, Тапур?

На гострих сяючих наконечниках списів мають бунчуки Тапурового роду. Біля входу в шатро завмерли здоровані у шкіряних панцирах і шоломах, з сокирами у руках — відбірні воїни із особистого загону вождя. Є на що подивитися! Ну й скіфи, хоч і дикуни, а бач, як вождя свого виставляють… Цікаво, який він, їхній молодий вождь?

А далі трапилось те, від чого й досі не може оговтатися Ольвія. Скіфський вождь негадано прислав її батькові, архонту міста, багаті і щедрі дари. Двоє цибатих конюхів ледве втримували за вуздечку коня. Ні, не скіфської породи коня, хоч і непоказного на вид, але витривалого у степах, а дорогого чистокровного скакуна, придбаного скіфами десь в Азії. Вуздечка коня прикрашена золотими бляшками, спина покрита золотисто-жовтим шовковим покривалом, яке по краях теж було вцяцьковане золотими бляшками. За конем ішов старий чорнобородий з сивиною скіф у башлику і тримав у руках золоту чашу, що так і спалахувала на сонці жовтим полум'ям. А за ним цибав дебелий воїн у бронзовому шоломі й панцирі і на витягнених руках ніс дорогий меч у золотих піхвах, замикали цю незвичайну процесію два юнаки, котрі несли кожен по добрій в'язці хутра.

Замалим не все місто висипало дивитися на скіфські дари, городяни ахкали та охкали, цмокали в захопленні язиками, збуджено між собою перемовлялися.

— Слава богам, біда відійшла від міста!..

— Авжеж, коли б скіфи думали напасти на нас, то для чого б несли такі дари?

— Виявляється, кочовики не такі вже й злі люди.

— Але що вони забажають взамін своїх дарів?..

Скіфські посли забажали дочку грецького архонта.

Ще й заявили врочисто, що син вождя Ора, внук вождя Ліка, правнук вождя Спіра, родич самого царя Спаргапіфа непереможний і славний Тапур хоче взяти собі в жони дочку грецького архонта, що він, Тапур, обіцяє її берегти і що буде вона повелителькою кочових племен, а кочовики віднині підтримуватимуть із греками мир, дружбу і торгівлю. Коли ж грекам знадобиться воєнна сила, Тапур завжди пришле на поміч свої загони…