Дарій мовчав.

Артабан казав далі:

— Коли Ахурамазда створював світле царство засіяних нив, квітучих садів і мирних людських поселень, то в противагу йому Ангро-Манью на далеких околицях світу утнув царство необжитих степів, безмежну пустку, де не сіють, не жнуть і не будують міст чи хоча б поселень, і примусив нею тинятися злих кочівників, які не поклоняються Ахурамазді і не визнають його за творця. Коли Ахурамазда створив світле царство персів, то в противагу йому Ангро-Манью утнув темне царство скаїті. І тому воюють вони не за правилами: хочуть — стають на герць, як справжні мужі, а хочуть — інших мужів за носа водять…

Дарій мовчав, бо в словах Артабана була правда.

О, він, Дарій, добре знав, хто такі саки! Він уже ходив до саків. Ходив, правда, до тих саків, які за Согдом кочують, але саки у всьому світі однакові — що за Согдом, що за Понтом Евксінським. Він тоді ходив придушувати повстання у Бактрії, а придушивши бактрійців і назавжди увівши їх до свого царства, нагнав жах ще й на согдів і повернув до саків. Хотів за одним разом покорити і саків. А взяти верх над такими непокірними племенами — то велика честь. Про нього б тоді заговорили усі племена, бо саки ще нікому не корилися. І він привів своє військо до берегів Яксарту. Всюди були рівні степи, видно як на долоні пекуче сонце — і ні душі навколо. Куди пощезали всі саки, де їхні табуни коней, гурти скоту, де їхні кибитки, — того ніхто не знав. Іноді на обрії то тут, то там мигне якийсь вершник чи група вершників, і знову пустка та тремтливе марево. Дарій став табором на березі Яксарту і навсібіч розіслав розвідувальні загони: будь-що знайти степовиків! Загін за загоном повертався до табору ні з чим. Саки невловимі. Мигнуть на обрії і щезнуть.

Дарій замкнувся в собі, радість перемоги над бактрійцями поволі танула. Але один сак сам прийшов у перський табір. Перебіжчик. Дарію стало трохи легше. Хоч одного зрадника, а таки мають саки. То був пастух у витертих штанях, у драній куртці, в заяложеному башлику. На ногах — стоптані сап'янці, з носків яких уже виглядають пальці. Небагатий, виходить. А лицем він був жорстоко понівечений: вуха відрізані, ніздрі вирвані. Рани були свіжі, тільки-но шкіркою взялися. По краях ще сочилася кров.

— Як тебе звати, сак з відрізаними вухами? — запитав його Дарій через товмача.

— Сірак, — одказав перебіжчик.

— Хто ж це тебе так… прикрасив?

— Саки! — з ненавистю вигукнув Сірак. — Я їм цього ніколи не прощу! Я відомщу їм за свої відрізані вуха і вирвані ніздрі.

— Зараз ти маєш таку нагоду, — ніби аж співчутливо говорив з ним Дарій. — Скажи нам, де ховаються такі жорстокі саки, які своїм бідним і невинним пастухам відрізають носи й виривають ніздрі? Ти знаєш, де вони?

— Знаю, але розказувати, де вони зараз ховаються, все одно, що слова на вітер викидати. Ти, великий царю, все одно їх не знайдеш. Я сам поведу твоє військо туди, де, як зайці, поховалися саки. Ти звалишся на їхні голови, як беркут на хитрого і підступного лиса. З тієї долини, де вони причаїлися, вихід лише один — ти його і запреш. І я тоді відомщу тим, хто мені відрізав вуха і вирвав ніздрі.

— Так, ти їм відомстиш, — сказав Дарій. — Я завжди караю злих і неправих, добрих і покірних нагороджую щедрими дарами. Ти добре зробив, що прийшов до мене, я завжди на боці скривджених.

Сім днів вів Сірак перське військо сакськими степами. І чимдалі вів, тим гіршими ставали степи, зникали трави, не чути було вже голосів птахів, не видко було звіра… Починалася пустеля, а Сірак все вів і вів персів та запевняв, що ось-ось вони дійдуть до саків і він нарешті відомстить їм, як вони того заслуговують.

— У тім краї, де вони ховаються, багато води, а трави сягають коневі по черево, — запевняв перебіжчик, а перси, дивлячись на його понівечене обличчя, що все ще не гоїлось, — вірили йому. І покірно йшли за ним.

А на восьмий день Сірак завів їх у безводну пустелю, де все було мертвим. Пісок і пісок. Та спопеляюче сонце вгорі…

І Дарій все зрозумів, і з його обличчя ніби спала машкара.

А Сірак реготав…

Спершу перси подумали, що то з ним таке скоїлося від сонця, бо самі ледве трималися на конях, а коні їхні ледве йшли, а потім збагнули, — ой, не те…

— Ха-ха-ха!!! — реготав Сірак і тримався так, наче все перське військо було в його кулаці. — Я завів вас туди, звідки немає виходу. Шукайте тепер самі саків! Я відвів від них біду, і мій народ мене ніколи не забуде.

— Хто тобі відрізав вуха і вирвав ніздрі? — запитав його Дарій.

— Сам! — вигукнув Сірак і на очах у царя ніби виростав, ставав вищим, грізним, нездоланним. — Сам!.. Щоб ви, перси, мені повірили.

Дарій ще запитав, а яка йому з того вигода?

— О, дуже велика! — вигукував Сірак так, наче був уже безсмертним і наче смерть була над ним не владна. — Я врятував свій народ, а за це мене діти ніколи не забудуть. І діти, і діти дітей мене пам'ятатимуть. А ще наші царі поклялися: якщо я відведу персів, то всі мої нащадки матимуть вигоди. Мій рід прославиться, і саки мене ніколи не забудуть. А ви, перси, загинете у цих пісках, і ваші білі кості…

Сіраку відрубали голову, і жодне слово більше не вилетіло з його рота. Голову наштрикнули на спис, а спис устромили древком у пісок. Та дивитися на ту голову не було охочих — перси відводили од неї погляди, бо здавалося, що голова Сірака і на наконечнику списа глузує з них…

У війську зчинилася паніка.

Ні води, ні їжі, ні паші для коней.

Ні доріг…

Всюди пустеля й пустеля, на всі чотири сторони світу пустеля. Куди йти, яким краєм повертатися — того ніхто не знав. Про саків уже й не згадували — ні цар, ні його полководці. Тільки б вирватись звідси, тільки б ноги винести. Царю ні голод, ні спрага поки що не загрожували, для нього тримали запас їжі й води. Але військо тануло, і те видовище було жахливим. Дарій відчув, що він потрапив у пастку. Треба було щось діяти, діяти і діяти, доки є ще час. Але що діяти — він не знав і виходу не бачив. У відчаї він піднявся на високий бархан, поклав на пісок скіпетр, тіару та діадему і став молитися, прохаючи у богів води… Молився він гаряче, але сам мало вірив у ту молитву, бо добре знав пустелю… Він молився до настання темряви, молився, бо не хотів повертатися у табір, де лежало його військо з пересохлими ротами… І боги його почули: вночі над пустелею пішов дощ. І всі повірили у чудо. То сам Ахурамазда[24] порятував перське військо. Злий Ангро-Манью завів його, але Ахурамазда порятував… Військо запаслося водою, і, довго попоблукавши пісками, вони таки вибралися з тієї пустелі і дійшли до ріки Бактри…

О, він, Дарій, добре знав, хто такі саки!

І тепер, слухаючи Артабана, він, при згадці про саків, скреготів зубами. Недарма ж слово «сак» означає перською мовою — «мужній муж». Недарма, виходить.

Ніби читаючи думки царя, Артабан казав далі:

— Саки відважні й хоробрі. І ті, що за Яксартом, і ті, до яких ти збираєшся йти, що за Борисфеном. Вони є найпідступнішими з усіх людей. Бо скіфи то є Айшма — втілення хижацтва і розбою! Такими їх створив Ангро-Манью, такими вони й залишаться назавжди.

Дарій мовчав. Мовчав, хоча й міг нагадати Артабану сорок восьмий фаргард Ясни, вірш сьомий, де сказано: «Айшму треба приборкувати». А він і йде за Борисфен, щоб приборкати Айшну і знищити темне царство Ангро-Манью, царство злих скаїті. Не знищ їх, вони знову прийдуть у Мідію, як уже колись приходили. А тому від них лиха не обберешся.

Але цих його думок Артабан не знав, а тому так далі казав:

— Чи варто царю царів ганятися пустелею за дикими кочовиками на прудких конях? У них немає городищ, які можна було б узяти. Підкоряти кочовиків — все одно, що, догнавши вітер, схопити його рукою. Скіфи за Борисфеном такі ж, як і їхні брати за Яксартом. То чи варто царю царів до них іти?

«Варто!..» — хотілося вигукнути Дарію, вигукнути в лице Артабану, але він мовчав. Бо не любив говорити про те, що й так усім відомо. Хто-хто, а Артабан знає, що саків він таки підкорив. На третє літо після того нещасливого походу, коли його військо завів Сірак у пустелю. На третє літо він знову пішов за Согд, до берегів Яксарту. І саки змушені були визнати його за свого царя. І він, Дарій, велів на камені вибити: