Скільки не було у Скіфії вільних чоловіків, опоясаних акінаками, всі, до єдиного, від найстарішого до наймолодшого, осідлавши бойових коней та виповнивши сагайдаки дзвінкими стрілами — хто з кістяними наконечниками, хто із бронзовими, хто із залізними, — та нагостривши акінаки й наконечники списів на чорному камінні, всі з'їхалися у священну землю Герр — край царських могил і минулої скіфської слави.

Кожний рід прибув окремою дружиною, під власним бунчуком на чолі з десятниками і сотниками, при повному озброєнні, з торбами ячменю для коней та харчем для вершників, із запасними кіньми і, прокричавши бойовий клич роду чи племені, займав своє місце.

По всій рівнині дзвеніли бунчуки, іржали коні, лунали тупоти коней, крики, пісні… Приятелі, які давно не бачились, розкидані із своїми родами в безкрайому степу, тепер з радісними вигуками кидалися навстріч, обіймалися, ляскали один одного по плечах, згадували минулі походи і битви… А то на радощах борюкалися, качалися на зеленій траві… А ті, в кого збуджена сила хлюпала через край, в кого свербіли тверді руки та міцні кулаки, затівали кулачні бої: билися старанно, заповзято, надсадно хрипіли й гехкали, вкладаючи в удар всю свою силу і вміння… Герці були беззлобні, і тому на заюшені носи ніхто не звертав уваги. Б'ються друзі, гамселять один одного кулаками під ребра, під щелепи — значить, сили на радощах нікуди дівати, чому ж не потішитись боєм, не показати перед чужими родами своє вміння, свій меткий удар. Та й справжній бій потім не таким страшним видається.

Там і тут лунають бойові кличі родів і племен:

— Арара!!!

— Гурара!!!

— Улала!!!

— Калала!!!

Глядачі хриплими криками підбадьорюють бійців, цокають в захваті язиками, збуджено оцінюють спритні і сильні удари і, зрештою, самі засукують рукава.

— Хто хоче побитися, у кого сверблять руки — виходь!

І виходять, і б'ються, і все одно сили нікуди дівати.

Там рід зійшовся з родом і, поклавши один одному руки на плечі, вибивають ногами по колу, аж трава із корінням летить.

Хто показує свою вправність у стрільбі із лука: один підкидає грудку, котра блискавично падає, а другий ще швидше здоганяє її стрілою, і грудка, не встигнувши впасти, розсипається на порох.

Хто кидає списи, і вони летять точно в намічену ціль, хто схопився на акінаках, хто схрестив уже мечі…

Вбрані всі однаково: у чорних похідних башликах, у повстяних, але різнобарвних куртках, у повстяних чи шкіряних штанях чи й у простих шароварах, взуті у м'які сап'янці без підборів, з м'якою підошвою, з перев'язаними халявами.

А хто й босий, але із сподіванкою роздобути собі взувачку у персів. Як пощастить, звичайно.

А захищені од смерті по-різному. Найбідніших захищає одна лише повсть, та й та — благенька, витерта, пропалена біля вогню, ношена й переношена. Та ще захищають їх міцні кості, задубіла у степах шкіра та сподіванка на удачу: везло досі, живий-здоровий, повезе і нині.

Хто багатий, у того на грудях і плечах нашиті смуги дубленої, твердющої шкури, яку не просто й мечем узяти. А хто ще багатший, в того на грудях залізна луска. Десятники, сотники, тисячники, старійшини, знатні мужі і воїни чи просто багаті родичі вождів і самі чиїсь багаті родичі, ті у великих, важких і дорогих шоломах, захоплених у минулих битвах ще дідами їхніми, чи батьками, або ж куплених при нагоді у грецьких купців.

Вожді сяють позолоченими шоломами, як оно-но сяє Тапур на чолі свого війська, вожді закуті у залізо, і груди у них у залізі, і плечі, і поножі на ногах, і навіть голови та груди їхніх коней у залізо закуті. Такі довго житимуть, добра у ворога собі чимало наберуть, ще багатшими, ще грізнішими стануть… А більше ляже тих, у кого груди захищає одна витерта повсть, бо списом її проштрикнути легко, стрілою пробити ще легше… А пощастить ухилитися від списа чи стріли — з недруга здере панцир, натягне на себе — сам радітиме, інші заздритимуть… «Диви-и, — скажуть, — башлика не має, бідак з бідаків, а який панцир добув. От пощастило. Тепер його у степах зватимуть не інакше, як: Той, у якого залізний панцир».

А про смерть скіф не думає, на те й бійка, щоб хтось гинув, а хтось пив його гарячу кров! Кому повезе, той здере чуб недруга, прив'яже його до вуздечки свого коня і буде хвалитися… А схибить… Що ж, у світ предків піде, інші ж славу й здобич між собою поділять.

А збираються в похід всі охоче і радо, бо скільки в степу не сиди, а коли не маєш добрих табунів, нічого не висидиш. А в битві як повезе, добро можна захопити: зброю, коня чи повозку. А що ще скіфові треба, крім доброї зброї, коня та повозки? Хіба що добру жінку. Так жінок у Скіфії вистачає. А маєш коня та повозку — будь-яка за тебе піде! А там, дивись, і табунець заведеш, як у вбитого знайдеш золото… Ха! Добре, коли похід, добре, коли війна. А перси, кажуть, багаті, всього мають: і зброю, і коней, і повозки, і іншого добра чимало в них! Як не вб'ють тебе перси, то збагатишся! Буде з чим у своє кочовище повертати, буде чим перед родом хвастати і дітям своїм розказувати.

Зупинив Іданфірс свого коня на узвишші і довго-довго дивився на всіх чоловіків Скіфії та схвально кивав білою бородою, і золотий його шолом сяйвом сліпучим спалахував проти сонця.

— А добре, добре, що од вас стало тісно на рівнині, — сам до себе гомонів владика. — Ач, які завзяті та ласі до перського добра!.. Щоб завжди так густо й загрозливо гуло осине гніздо Скіфії. Буде битва, буде пожива для тих, хто вціліє, будуть перські коні іржати у наших табунах!

І мчали до владики вожді й ватаги, старійшини родів, колін і племен, зістрибували з гарячих коней і до землі кланялись.

— Владико, хай дарує тобі Папай здоров'я сьогодні і завжди! Ми прибули. Наші коні летючі, як думки, наші стріли швидкі, як вітер, і летять вони із зміїним свистом. Наші акінаки наточені на чорному камінні і багнуть перської крові. Ми хочемо пити солодку кров ворогів. Покажи нам, владико, місце у битві.

— У битві завжди знайдеться місце для справжніх чоловіків, — схвально одказує владика. — Як зумієте здолати персів — збагатяться ваші кибитки. Багаті перси! Але ж і сильні. Ох, і сильні!

— Та й ми не слабкодухі, владико!

— Бій покаже, хто сильніший.

Почувся кличний звук труб, і на рівнині все прийшло в рух. Мов велетенський мурашник ворушився від обрію й до обрію. То роди займали свої місця, кожна дружина, тримаючи за повіддя коней, ставала щільними рядами під своїми бунчуками.

А хто коней не мав, хто піший був, — позаду ставав, у битві коней захопити сподівався. Бо без коня у степу — що птаху без крил, пішому без ніг.

Дзвеніли бунчуки.

Іржали коні, і чорна галич кружляла над рівниною — поживу вже відчула.

Іданфірс зняв золотий шолом, і вітер куйовдив його рідке, вже вицвіле волосся і щось гудів у вуха старому… І в голосі далеких вітрів вчувалися йому незабутні голоси…

«А синів моїх і немає серед усіх чоловіків Скіфії, — думав він з гіркотою, та відразу ж і подавив у собі розпуку. — Немає, але були. В бойових кличах родів і племен я чую і їхні голоси».

І велів владика:

— Наймолодших юнаків відберіть і пошліть їх на північ захищати наше жіноцтво. Та й не можна дівчат лишати без хлопців. А юнаки хай ще ростуть, їхнє ніде від них не дінеться. Коли ж ми поляжемо в битвах, то юнаки і юнки, підрісши, продовжать на цій землі наші роди.

І було відібрано наймолодших юнаків, і послано їх на північ.

І все одно на рівнині було тісно від усіх чоловіків Скіфії.

А скільки їх — того ніхто не знав.

Кажуть, що давним-давно скіфський цар Аріант вирішив дізнатися, а скільки ж у нього чоловіків? От велів він кожному чоловіку принести до нього по одному мідному наконечнику стріли. І приніс кожен скіф по одному наконечнику стріли, і довго-довго мудрі діди, сильні в лічбі, рахували ті наконечники і не змогли дати лад тій лічбі. Тоді цар розпорядився переплавити всі наконечники і відлити з них мідний казан. Кажуть, вийшов той казан такий великий, що в ньому вміщалося вино із шестисот грецьких амфор.