Тоді інший загін взяв у праву руку і зник за обрієм…

Повернулися назад лише одиниці. Перелякані, харамаркали щось собі під носи про таку хмару скіфських стріл, що буцімто з-за них і сонця не було видно. І їх, аби вони не сіяли сум'яття серед війська, Дарій велів таємно знищити. Лякливих було сонними поколото кинджалами й загорнуто в яру до світанку, але від того нічого не змінилося. Настрій у війську почав падати, кінчалися запаси води, а де вони якраз були, — того ні Дарій, ні його полководці не знали. Після Істру військо перейшло спершу одну річку, потім, через кілька днів, ще одну, але обидві вони цього засушливого літа були напіввисохлі, а там, де ще вціліла вода, плавали роздуті й смердючі трупи тварин — скіфи постаралися.

Женучись за невловимими кочовиками, перси нарешті дійшли до Великої води, званої по-скіфському Арпоксаєм, а по-грецьки — Борисфеном. Ще на обрії загледівши голубу смугу серед безмежного привілля, вербові гаї і жовті прибережні піски, перси ожили, як начеб там, у тім зеленім царстві, їх чекав кінець походу. Останні дні з водою було зовсім скрутно (скіфи водили їх сухими й гарячими степами, колодязі засипали, а озера, що траплялися на шляху, отруювали — скидали в них трупи тварин), тож військо збадьорилося, загледівши на обрії Велику воду. Підтягалися і люди, і коні, і навіть тяглова обозна худоба. Всі хотіли пити. Багато-багато води хотіли пити. І колони наддали ходу, радіючи, що Велику воду скіфи вже не зуміють отруїти. Про кочовиків, яких треба здоганяти, вже ніхто й не думав, всі поривалися до води, втративши будь-яку обережність. І Мегабаз змушений був стримувати колони, остерігаючись раптової засади кочовиків, а особливо нетерплячих жорстоко наказував. З його повеління колони уповільнили рух, тим часом вперед було пущено розвідувальні загони на швидких конях. По якомусь часі вони повернулися веселими і ситими (напилися досхочу!). Щасливці! Мокрими були і їхні коні, котрі теж напилися уволю і тільки збуджено пирхали та гарцювали.

Розвідка доповіла, що тутешні саки, переправившись на той берег, подалися долиною на схід. «Але поспішали вони не дуже, — додав начальник розвідки, — певно, здогадувались, що ми забаримося на переправі». На запитання Мегабаза: як і на чому переправились скаїті через Велику воду, начальник розвідки відповів лише одним словом: «Перебрели». — «Через Велику воду?» — здивувався Мегабаз. «Так, — радо одказував начальник розвідки (він був увесь мокрий, з роздутим животом, у якому булькала вода, і Мегабаз, ковтнувши гірку, липку слину, позаздрив йому в ту мить). — Тільки перебрели Велику воду не прямо, ні. Прямо вони брели тільки до середини ріки, а тоді зигзагами: то в ліву руку візьмуть, то в праву… — І додав, струшуючи з своєї нечесаної закудланої бороди краплі води: — Я так розумію. У таку спеку, як зараз, навіть Велика вода міліє. Тож між глибинами з'являються мілини, ними й можна перебратися на той берег. Ми запам'ятали, як вони рухались».

Мегабаз помчав до владики.

Вислухавши полководця, Дарій повеселів, махнув рукою: «Переправлятися бродом! На тім боці головним колонам відійти подалі в степ, стати на ніч табором, а вранці, з першим променем сонця, — в погоню за саками!..»

Коли голови трьох колон підійшли до ріки, хвости їхні ще тяглися сухими й гарячими степами десь на відстані доброго денного переходу до ріки, і задні вперше позаздрили тим, хто вів перед, і, отже, зараз уже донесхочу хлебче таку свіжу, таку прохолодну, таку життєдайну воду із скіфського Арпоксаю.

Але спинятися на березі Великої води й тим більше ставати табором Мегабаз несподівано заборонив, велівши начальникам колон починати переправу з ходу, пити ж воду і запасатися нею під час броду — не затримуючи руху своїх загонів. Спускалися з глиняної кручі з гиком, галасом і свистом. Піші, попіднімавши зброю та щити, в хмарі куряви з'їжджали вниз на власних сідницях і, жовті від глини, кидались до води з широко розкритими, пересохлими ротами. Коней зводили не прямо, а навскіс, вони присідали на задні ноги, хрипіли, але все одно поривалися вниз, до води. Гірше було з обозами. Волів та биків випрягали і зводили вниз, вози, обліпивши, як мухи, піхотинці спускали на руках. Вози зривалися і, калічачи та давлячи людей, котилися вниз, і до води докочувались самі лише колеса… А на кручі з'являлись все нові й нові загони кінноти, піших, обози, і переправі, здавалось, не буде кінця.

Мегабаз виставив на всяк випадок дозори і помчав до царя, котрий, зупинившись із своїм почтом неподалік переправи, з високої кручі спостерігав за тим, що творилося біля Великої води. Запилене, обвітрене лице його було наче закам'янілим, без будь-якого виразу.

— Ми заглибились у ці краї на десять днів путі, а втікачів так і не наздогнали, — сказав полководцю, і голос його не віщував нічого доброго. — Скільки ще днів моє військо буде ганятися за саками на тім боці Великої води?

Мегабаз не знав, що відповісти, а тому вдав, що закашлявся.

— Твій кашель не звільняє тебе від відповіді, — в'їдливо зауважив Дарій. — Похід має закінчитися за шістдесят днів. Але я не збираюся всі шістдесят днів ганятися за скаїті. Мені потрібна битва. Хоча б одна битва.

— Царю! Я певний, що на тім боці, дійшовши до середини Скіфії, ми таки наздоженемо кочовиків, — намагаючись говорити твердо, відповів Мегабаз. — їм просто вже нікуди буде втікати. Хіба що до ріки Танаїс, але за нею вже землі савроматів, які не люблять скіфів. Тому кажу: втікачів ми наздоженемо за Великою водою. І вони — хочуть того чи не хочуть — а змушені будуть прийняти битву.

Дарій якусь мить мовчки дивився на ріку, береги якої аж кишіли від його воїнства, насупився.

— Прискорте переправу! Тих, хто баритиметься, — наказуй! Завтра вранці щоб усі були готовими до походу.

Хоч як Мегабаз не метався біля переправи, але прискорити перехід навіть він не зміг. Надто велика кількість люду збилася на березі, щоб швидко і без затримки перейти на той бік. Та й переправлятися через Велику воду доводилось зигзагом, а це різко уповільнювало темп. Майже до середини ріки колони рухались прямо (тут вода сягала коням трохи вище колін), далі починалися такі глибини, що й двома зв'язаними списами не можна було дістати дна. Але, на щастя, між тими прірвами були піщані мілини, де видно було дно. Кінні та піші переходили від однієї такої мілини до іншої зигзагами, обминаючи бездонні ями, де навіть вода була чорною. Пили на ходу, не пили — хлебтали, зачерпуючи воду долонями, шоломами, шапками, — хто чим міг. Нахилятися ж і пити прямо з ріки було небезпечно — задні могли збити з ніг і затоптати на дні, що й траплялося раз у раз… З собою набирали воду в бурдюки — не так для себе, як для коней. Ріку швидко скаламутили, і невдовзі довелося пити воду пополам з піском, і той пісок довго скрипів на зубах і дер у горлі. Чим довше переправлялися, тим каламутнішою ставала вода — але на те вже не звертали уваги. Ті ж, хто хотів напитися чистої води, кидались на глибоке, пірнали й зникали у вирвах… Охриплі десятники, сотники й тисячники марно надривали горлянки, застерігаючи від підступних вирв — спраглі сунули де глибше й топилися десятками. Їхні трупи з роздутими животами спливали нижче переправи й пливли далі, певно, до Понту.

Обози час од часу збивалися з броду, й вози з усім своїм добром та волами зникали у вирвах.

А до переправи підходили все нові й нові десятки тисяч — кінні, піші, обози, і здавалось, їм не буде кінця-краю. З настанням темряви головні сили встигли переправитись, а хвости й до вечора не підійшли до Великої води. Переправлятись вони мали на другий день. А по той бік, у таборі, посеред широкої долини вже палали вогнища — повеселіле воїнство готувало вечерю. Різали останніх овець з тих, спершу не лічених, отар, які гнали за військом раби. Всі вірили: ще день-два, і вони наздоженуть скіфів, а тоді буде все. І м'яса теж буде вдосталь, адже чого-чого, а худоби у скіфів пребагато.

А до переправи вже в темряві підходили все нові й нові загони.