— Невже там унизу немає спеки?

— О, спека не владна над озером Пама-Лама, — Тапур показав рукою на середину балки, де блакитніло озеро. — Там — жива вода. Ти скупаєшся в ній, змиєш із свого тіла сліди злого духа. І тільки тоді ти станеш здоровою. Знай: хто скупається в озері із живою водою, той не відає, що таке старість. А я дуже хочу, щоб ти завжди була молодою і гарною! А скупавшись в озері, ми поїдемо до владики Іданфірса пити хмільне вино перемоги. Його гінці у рожевих плащах розносять цю радісну звістку по всіх військах.

Вузенькою стежкою спустилися по схилу на дно балки, де земля була м'якою і прохолодною. Свіжий подих балки, пахощі трав п'янили Ольвію. Вона роззулася і ступала босоніж по м'яких травах, що були тут м'якіші за найніжніші килими.

А потім хідник пірнув у кущі, продирався крізь верболози вузькою звіриною стежкою, котра то збігала у глушину, то виплутувалась на маленькі галявки, на яких стояли старі верби, по коліна пірнувши у трави. Обабіч стежки жебонів маленький світлий струмок, весело поспішаючи до озера. Тапур і Ольвія пішли понад струмком і невдовзі в зеленій чаші кущів і трав побачили озерце, що привітно глянуло на них світлим, чистим оком з-під зелених вій. На воді сиділа качка, наче зіниця озера-ока.

Качка здивовано дивилася на них, німо питаючи їх: як ви тут опинилися і що вам треба у царстві бога живої води?

— Ми прийшли по вічну молодість! — ніби відповідаючи на те німе запитання, вигукнув Тапур.

Качка схопилась, пробігла по гладі озера, гучно ляпаючи крилами по воді, хоркнула й, пролетівши над озером, упала десь у вербняки… Потривожене озеро заспокоїлось, і знову вода стала світлою, наче сріблом покрилась. Ольвія глянула вгору, високо над нею голубіло небо, на схилах балки виднілись охоронці Тапура і білі хмарки за їхніми плечима…

— А в білому світі все-таки гарно, — вихопилося в Ольвії. — Хоч і горя багато, а все одно — гарно… Коли б не було богині старості Грайї, і зовсім було б добре.

— О, в нас буде багато-багато життя, — посміхався Тапур. — На дні цього озера живе добрий бог, він ненавидить смерть і проганяє її геть, як тільки вона наблизиться до Пама-Лама. Так скіфи називають цю балку. Пама-Лама, жива вода бога. Царство життя! Царство вічної молодості!

У заростях вербняка зненацька лунко тріснула гілка.

— Тапуре… — здригнулась Ольвія. — Я… я боюся. У мене таке відчуття, ніби зі мною тут має щось статися.

Тапур весело сміявся, блискаючи білими зубами.

— Авжеж, станеться. Ти назавжди залишишся молодою і гарною. От що з тобою станеться.

І радо крикнув:

— Чи правду я кажу, боже Пама-Лама?

— …ама… ама… ама… — понеслося над озером.

— Чуєш?.. — шепнув він Ольвії. — Бог відповідає, що ти станеш молодою і гарною назавжди. І будеш жить, жить, жить…

— …жить… жить… — понеслося над озером.

— Чула? — радісно засміявся він. — Бог говорить, що будеш ти молодою жить. Але щоб згинула старість, треба омити тіло живою водою Пами-Лами. Швидше роздягайся і біжи в озеро до живої води…

І Тапур відвернувся і по хвилі відчув, як щось пролетіло й опустилось на траву… Йому здалося, що зелена трава у тім місці трохи побіліла… Він тихо засміявся, обережно скосив очі: на зеленій траві лежала біла сорочка, й трава навколо неї посвітліла…

Тапур рвучко повернувся, Ольвія стояла на березі без сорочки. Руки — мов крила розпростерла, одна нога вже у воді… Відчувши, що він дивиться на неї, тихо ойкнула і застигла з піднятими руками, наче хотіла у ту мить злетіти…

Тапур занімів з подиву… А вона, стрівшись з його очима, стояла розгублена, злякана, не знаючи, що робити. І Тапуру здалося, що Ольвія ось-ось полетить від нього…

У вербняку знов тріснула гілка.

Тапур нічого не бачив і не чув. Він стояв перед Ольвією немов заворожений, дивився на неї спрагло і шепотів її ім'я…

Це була остання мить його щастя.

Смерть свою Ольвія побачила першою.

Заросле бородате обличчя, божевільні очі… І рот оскалений, наче у мертвяка… Ні звір, ні людина… А ще вгледіла стрілу з гострим залізним наконечником, що тремтіла на туго натягненій тятиві…

— Тапур!!! — хотіла крикнути вона, але тільки прошепотіла.

Свиснула-дзизнула стріла…

І Тапур мов у жахливому, неймовірно жахливому сні чи маренні побачив, як щось довге й тонке із свистом прилетіло до Ольвії і клюнуло її посередині грудей, між персами… І вже не було у світі такої сили, котра б устигла відвести лихо. Воно клюнуло і глибоко впилося у її біле і таке гарне тіло…

Ольвія хитнулася, руки її безпомічно зметнулися вгору, наче в останню мить вона хотіла злетіти угору…

— Ольві-і-іє?!! — закричав Тапур і кинувся до неї, все ще не усвідомлюючи, що ж сталося.

Ольвія упала йому на руки.

Він підхопив її, обережно опустився з нею на траву.

Голова її відкинулась назад, хвилясте волосся розметалося по траві.

Вона ще була живою і встигла здивовано прошепотіти білими, як сніг, губами:

— За віщо?.. Я жити хочу… жи-ити-и… Чому бог впустив смерть у царство життя?..

І потім крикнула:

— Он вони!..

— Хто?!

— Кери летять… страшні кери. А за ними Ереб… а-а-аа…

Здригнулась, заплющила очі й застигла…

Лежала у нього на руках молода, гарна, наче спала…

А він усе ще не міг збагнути, відчути, що її вже немає. Що її більше немає, що життя вже покинуло її… Навічно.

— Ольвіє?.. — вражено і тяжко кликав він її. — Це правда чи це страшний сон?..

Він ще сподівався, що вона житиме, бо не міг її уявити мертвою і холодною… Він ще відчував тепло її тіла і тому не міг повірити у смерть. Обережно витяг стрілу з її грудей, кров побігла по грудях швидше. Він злякано затулив долонею той кривавий струмок, у відчаї озирнувся, благаючи про поміч.

— Боже Пама, — кричав він і хлюпав водою на її рану в грудях. — Я благаю тебе, врятуй… Твоя ж вода жива. То оживи мою Ольвію, оживи-и… Де ж ти, боже? Чому мовчиш?

Чому баришся?.. Йди хутчій на поміч… Верни їй життя. Ти чуєш мене, бо-о-оже-е?..

Хлюпав і хлюпав їй на груди живою водою.

Бог мовчав.

Ольвія холонула…

Тапур у відчаї хлюпав і все ще вірив, що Ольвія оживе від живої води Пама-Лама.

Не бачив, як його воїни витягли із кущів божевільного перса з дико виряченими очима і розпухлими, спеченими губами.

Свиснув меч, покотилася голова у траву, а він встиг ще зробити кілька кроків до води, перш ніж упав безголовий…

— Боже… — шепотів Тапур, холонучи від того, що на його руках холола Ольвія. — Де ти подівся, добрий боже вічної молодості і життя? Чому мовчиш? Ти ж бог життя. Як ти міг впустити у своє царство смерть?.. Як міг??? Як міг??? — закричав він, не тямлячи себе.

Бог мовчав.

Руки Тапура тремтіли, й Ольвія на руках у нього теж тремтіла. І йому у відчаї здавалося, що вона оживає… Всього він міг чекати. Навіть власної загибелі, але тільки не цього… Багато, дуже багато бачив він на своєму віку смертей і звик до них, як звикають до чогось звичайного, буденного…

Але такої безглуздої, такої дикої і жорстокої смерті уявити не міг…

— Боже Пама-Лама-а-а??? — востаннє закричав він.

Бог мовчав.

На озері із живою водою — ані шелесне.

Ольвія не оживала…

І чи не вперше Тапур збагнув, що смерть — то не просто звичайна, буденна подія. Смерть — то страшна річ. І жорстока. Бо жорстокішого за вбивство живого життя не може бути нічого у світі.

«І вода у цьому озері мертва, і бог його — мертвий бог», — подумав він, і від тієї думки, від того усвідомлення своєї безвихідності йому стало боляче й тяжко.

Його пік тупий біль, а бог мовчав, а Ольвія холола на його руках, і тіло її терпло й дерев'яніло.

«Втікали від злого духа, а наздогнали смерть», — подумав він, і одна сльоза — перша й остання у його житті — викотилася з ока і впала Ольвії на холодне, мертве лице…

І пили того дня всі чоловіки Скіфії хмільне вино перемоги.

І пив його з усіма чоловіками Скіфії і Тапур.