Але спільне катання на ковзанах змітає всі перешкоди, розставлені мовою. Тому незабаром Бен відчув, що він уже близько знайомий з усіма хлопчаками і, коли Якоб (пересипаючи промову французькими й німецькими словами — аби Бенові було зрозуміліше) розповідав про один чудовий проект, який вони розробили, юний англієць уже не соромився час від часу вставляти «йа» або невимушено кивати головою.

Проект був і справді чудовий, до того ж тепер випадала чудова нагода втілити його в життя, адже учнів, як завжди, розпустили на свято аж на чотири дні, щоб зробити генеральне прибирання школи.

Якоб і Бен отримали дозвіл вирушити в тривалу подорож на ковзанах — не куди-небудь, а до самої Гааги, столиці Голландії, а від Брука до неї приблизно п’ятдесят миль.[17]

— Ну, друзі, — додав Якоб, коли розповів про свій проект, — хто з нами?

— Я! Я! — збуджено закричали всі хлопчики.

– І я теж! — насмілився вигукнути маленький Воостенвальберт.

— Ха-ха-ха! — розреготався Якоб, тримаючись за товсті боки й трясучи пухкими щоками. — І ти теж? Такий малюк? Ох, крихітко, ти ж іще носиш подушечки!

Пояснимо, що в Голландії маленькі діти носять на голові під каркасом із китового вуса й стрічок тонкі подушечки, що вберігають від забиття при падінні. День, коли їх перестають носити, є межею між віком немовляти і дитинством. Воост уже кілька років тому досяг цього високого щабля, тож стерпіти Якобових образ не міг.

— Думай, що говориш! — пискнув він. — Краще сам постарайся коли-небудь скинути свої подушки — вони в тебе на всіх частинах тіла!

— Ха-ха-ха! — голосно зареготали всі хлопчаки, крім Добса, який нічого не второпав.

— Ха-ха-ха! — голосніше за всіх розсміявся сам Якоб. — Це мій жир… Йа… Він говорить, я ношу подушки з жиру! — пояснив Бенові добродушний товстун.

Дотеп Вооста мав такий успіх, що всі одностайно вирішили прийняти малого до компанії, якщо, звісно, його батьки на це погодяться.

— На добраніч! — мало не проспівав ощасливлений малюк, і щодуху помчав додому.

— Добраніч!

— Ми зупинимось у Гаарлемі, Якобе, і покажемо твоєму двоюрідному братові великий орган! — жваво заговорив Пітер ван Хольп. — У Лейдені теж знайдеться багато цікавенького. Добу проведемо в Гаазі — там живе моя заміжня сестра, вона нам дуже зрадіє, — а наступного ранку вертатимемося додому.

— Гаразд! — коротко відповів Якоб. Він був не дуже говірким хлопчиком.

Людвіг захоплено дивився на брата:

— Молодець, Піте! Ну й майстер ти на всякі вигадки! Мама зрадіє не менше за нас, коли довідається, що ми особисто передамо її привіт сестрі ван Генд… Ой, як холодно! — додав він. — Так холодно, що ось-ось голова відпаде. Ходімо краще додому.

— Подумаєш, холодно! Мерзляк! — крикнув Карл, ретельно виписуючи фігуру, яку він називав «подвійним лезом». — Каталися б ми зараз, якби нині було так тепло, як торік у грудні! Невже не зрозуміло, що якби ця зима не була холодною та ще й ранньою — про подорож годі мріяти!

— А я вважаю, сьогодні ввечері аж надто холодно, — сказав Людвіг. — Мороз аж тріщить! Хто куди, а я додому!

Пітер ван Хольп вийняв золотого годинника у формі цибулини і, повернувши його закляклими пальцями до місячного світла, вигукнув:

— Слухайте, вже майже восьма! Зараз з’явиться святий Ніколаас, а я хочу подивитися, як дивуватимуться йому малюки. Добраніч!

— Добраніч! — загукали всі у відповідь, зірвалися з місця й помчали з криками, піснями та реготом.

А де ж були Гретель і Ганс?

Ох і раптово іноді може урватися радість!

Вони покаталися із годинку, тримаючись осторонь від інших, цілком задоволені один одним. І Гретель тільки встигла вигукнути: «О, Гансе, як чудово, як добре! Подумати тільки, тепер у нас обох є ковзани! Кажу тобі, це лелека приніс нам щастя!» — як раптом вони почули щось…

Це був крик, дуже слабкий крик. Ніхто на каналі не звернув на нього уваги. Ганс одразу здогадався, що сталося. Гретель при місячному світлі побачила, як він сполотнів і поспішно зірвав із себе ковзани.

— Батько! — крикнув Ганс. — Він налякав маму!

І Гретель побігла за ним до будинку так швидко, як тільки могла.

Усі ми знаємо, що до того, як різдвяна ялинка зайняла належне місце в домашньому побуті нашої Америки, якийсь «старий ельф-веселун» у санчатах, запряжених «вісьмома маленькими північними оленями», привозив безліч іграшок на дахи наших будинків і потім спускався димарем, аби наповнити панчохи дітей, які з надією вивішували їх біля комина. Друзі звали його «Санта-Клаус», а найближчі насмілювалися називати «Старий Нік». Кажуть, уперше він прийшов до нас із Голландії. Звісно, так воно й було; але, подібно до багатьох інших іноземців, він різко змінив свої звички, коли висадився на наш берег. У Голландії святий Ніколаас — справжній святий і найчастіше з’являється там при повній амуніції: в розшитому вбранні, що виблискує золотом і коштовними каменями, у митрі, з ціпком і в рукавичках, прикрашених самоцвітами. В Америці веселий Санта-Клаус з’являється 25 грудня — різдвяного ранку. У Голландії святий Ніколаас відвідує землю 5 грудня, у день свого свята[18]. Рано вранці шостого він роздає дітям ласощі, іграшки та інші скарби й зникає на цілий рік.

У день Різдва голландці тільки ходять до церкви, а потім у гості до родичів. Зате напередодні святого Ніколааса голландські діти просто шаленіють у радісному очікуванні. Втім, варто сказати, що дехто не отримує задоволення від очікування, бо святий любить говорити правду в очі, і якщо хтось із дітей цього року поводився погано, він не посоромиться сказати про це. Іноді він приносить під пахвою березову різку і радить батькам дати дітям прочухана замість насолод і стусанів замість іграшок.

Добре, що цього ясного зимового вечора наші хлопчаки поспішили додому: не минуло й години, як святий з’явився чи не в усіх будинках Голландії. Він прийшов до королівського палацу і тієї ж миті з’явився в затишному будинку Анні Боуман. Подарунки, які його святість залишив удома в селянина Боумана, коштували, напевно, не більше за срібних п’ятдесят центів, але бувають випадки, коли бідняк більше радіє мідякові, аніж багатій — купі золота.

Того вечора молодші брати й сестри Гільди ван Глек були надзвичайно схвильовані. Їм дозволили бавитися у великій вітальні, їх одягли в найкраще вбрання і під час вечері кожному дали по два тістечка. Гільда веселилась, як і всі інші. А чом би й ні? Адже вона знала, що святий Ніколаас не викреслить зі свого списку чотирнадцятилітню дівчинку тільки за те, що вона висока на зріст, та й на вигляд майже доросла. Навпаки, можливо, постарається віддати належне такій статечній дівчині, хтозна? Тому Гільда бавилася, сміялася й танцювала так само радісно, як і наймолодші діти, і була душею всіх їхніх веселих ігор. Батько, мати й бабуся схвально на неї дивилися; так само дивився й дідусь — до того, як затулив собі обличчя великим червоним носовичком, залишивши непокритою лише верхівку своєї ярмулки. Цей носовичок був прапором, який сповіщав усіх про дідусів намір покуняти.

На початку вечора всі бавилися разом і розпустувалися так, що здавалося, начебто дідусь відрізняється від найменшого свого онученяти тільки зростом. Більше того, іноді обличчя молодших членів родини на мить осявало урочисте очікування, і вони по-дорослому ставали дедалі серйознішими.

Дух веселощів цілковито панував у будинку. Навіть полум’я танцювало й підстрибувало у начищеному до блиску комині. Дві свічки, що гордовито дивилися на небесне світило, почали підморгувати іншим далеким свічкам у дзеркалах. У кутку зі стелі звисав від дзвінка довгий разок скляного намиста, яке сітками обплітало канат завтовшки з руку. Зазвичай цей шнур висів собі, і його ніхто не помічав; але сьогодні ввечері він увесь виблискував. Його ручка з малинового скла зухвало кидала червоні відблиски на шпалери, забарвлюючи їхні гарні блакитні смуги в пурпуровий колір. Перехожі зупинялися послухати веселий сміх, який линув на вулицю крізь фіранки й віконні рами, потім ішли далі, згадавши, що сьогодні ввечері все село не матиме сну.