— А як усе це трапилося, він розповів, Раффе? Може, він бився на дуелі з товаришем, як студенти Геттінгенського університету?

— Не пам’ятаю. Може, він і розповів мені, але все це — як сон. Я сказав, що не годиться мені, доброму голландцеві, порушувати закони моєї Батьківщини, допомагаючи йому так. А він усе повторював: «Бог свідок, я не винен!» — і дивився на мене при світлі зірок такими світлими, ясними очима — ну зовсім як наш маленький Ганс… Я тільки швидше погнав човна.

— Напевно, це був човен Яна Кампхьойсена, — сухо зауважила тітонька Брінкер, — Більше ніхто не розкидає своїх весел абияк.

— Так… Це й справді був його човен. Ян, напевно, навідає мене в неділю, якщо тільки вже чув, що я одужую. Та й молодий Хооґсвлейт теж… На чому це я зупинився?

(На щастя, тітонька Брінкер стрималася: якби вона розповіла про Яна після жахливого розчарування уночі, то завдала б Раффові такого болю, якого він міг би й не витримати).

— На чому? Та майже на тому самому місці: хлопець ще не встиг віддати тобі годинника. Ах, навряд чи він добув його чесним шляхом!

— Ну що ти, вроу! — ображено вигукнув Рафф. — Годинник був його власністю — це й дитині ясно.

— Як же він дійшов до того, що віддав його? — запитала тітонька Брінкер, неспокійно поглянувши на вогонь, у який вже час було підкинути торфу.

— Я тобі про це вже розповідав, — відповів Рафф, украй здивовано дивлячись на неї.

— То розкажи ще разок, — сказала тітонька Брінкер, розсудливо намагаючись перешкодити йому знову ухилитися від відповіді.

— Отож, перед тим як вискочити з човна, він віддає мені годинника і каже: «Я тікаю, залишаю батьківщину, хоча ніколи не думав, що доведеться… Я довіряюся вам, бо впевнений у вашій чесності. Віднесіть цього годинника моєму батькові… Не сьогодні, а за тиждень, і скажіть, що це посилка від його нещасного сина. І ще скажіть, якщо він колись захоче, щоб я повернувся до нього, я не побоюся нічого і приїду. Скажіть йому, щоб він послав листа на ім’я… на ім’я…» Ну от, все інше вилетіло в мене з голови. Не можу згадати, куди треба було послати листа! Бідолашний хлопець, бідолашний! — гірко промовив Рафф і взяв годинника, що лежав на колінах дружини. — Так годинник і не потрапив до його батька.

— Я віднесу його, Раффе, не турбуйся… Віднесу, тільки-но повернеться Гретель. Вона незабаром прийде додому. А як ти сказав, як звали його батька? Де ти мав розшукати його?

— У тому-то й біда! — відповів Рафф, дуже повільно вимовляючи слова — Усе вислизнуло з моєї пам’яті. Я бачу обличчя юнака і його великі очі так ясно, ніби він стоїть переді мною… Пам’ятаю, як він розкрив годинника, вихопив із нього щось і поцілував, а більше нічого. Все інше немов віхолою занесло, і коли я намагаюся згадати, мені вчувається шум повені…

— Та воно й видно, Раффе… Я так само почувалася після лихоманки. Ти стомився… Треба негайно покласти тебе в постіль… Та куди ж воно поділося, це дівчисько, хотіла б я знати?

Тітонька Брінкер відчинила двері й крикнула:

— Гретель! Гретель!

— Відійди-но трохи вбік, вроу, — слабким голосом промовив Рафф, нахиляючись уперед і намагаючись побачити вкриту снігом рівнину. — Мені так закортіло хоч трошки постояти за дверима, на повітрі…

— Ні-ні! — розсміялася його дружина. — Ось постривай, я розповім меєстеру, як ти ниєш, набридаєш і чіпляєшся, щоб тебе випустили з дому! Але, якщо він дозволить, я тебе завтра ж закутаю якнайтепліше і поведу на прогулянку… Так ти в мене тут зовсім змерзнеш — двері ж відчинені!.. Глянь-но, та це ж Гретель: фартух туго напханий… котить по каналу мов навіжена… Хазяїне, що ти робиш?! — раптом мало не скрикнула вона, рвучко зачинивши двері. — Ти сам ідеш до ліжка, без моєї допомоги — я до тебе й не доторкнулася. Так ти впадеш, мій любий!

Вона сказала «мій любий» — слова, які вимовляла дуже рідко. І це доводило, якими великими були страх і радість, що охопили її, коли вона кинулася підтримувати чоловіка. Незабаром Рафф улігся під новою ковдрою і, поки дружина з усіх боків підтикала його, щоб йому було тепло й затишно, заявив, що це він востаннє лежить у ліжку вдень.

— Так, я й сама на це сподіваюся, — розсміялася тітонька Брінкер, — якщо ти почав так бадьоритися.

Рафф заплющив очі, а тітонька Брінкер поспішила роздмухати вогонь або, точніше, послабити його, бо голландський торф схожий на самих голландців: його важко розпалити, але тільки-но він розгориться, то вже палатиме дуже яскраво. Потім вона відсунула вбік свою забуту прядку, вийняла з якоїсь невидимої кишені плетиво і сіла біля ліжка.

— Якби ти згадав ім’я цієї людини, Раффе, — обережно провадила вона, — я могла б віднести йому годинника, поки ти спиш. Гретель, напевно, незабаром повернеться.

Рафф знову спробував згадати, як звуть батька того юнака, якого він підвіз на човні, але марно.

— Чи не Боомпхоффен? — підказала тітонька Брінкер. — Я чула, у цій родині двоє синів стали на слизьку стежину… Герард і Ламберт.

— Ймовірно, — відповів Рафф. — Подивися, чи немає на годинникові якихось літер — можливо, вони наведуть нас на слід?

— Молодчина ти в мене! — радісно вигукнула тітонька Брінкер, швидко взявши годинника. — Та ти тепер іще розумніший, ніж раніше! Так воно і є, ось вони: «Л. Я. Б.» Це Ламберт Боомпхоффен, будь упевнений!.. От тільки до чого тут «Я», не знаю. Втім, це були поважні добродії, пихаті, як індики. Такі часто дають своїм дітям подвійні імена, хоч за Писанням так не годиться.

— Та ну, вроу! Я пам’ятаю, у Біблії згадуються довгі, складні імена, які й вимовити важко. Але ти правильно сказала. Ти завжди була такою, — сказав Рафф, знову заплющивши очі. — Спробуй віднеси годинника Боомпкінсам.

— Не Боомпкінсам, таких я не знаю, — Боомпхоффенам.

— Ну то віднеси його туди.

— Легко сказати, хазяїне! Та ж уся їхня родина чотири роки тому переселилася до Америки. Ти вже краще спи, Раффе: ти блідий і зовсім слабкий. Завтра вранці одразу зметикуєш, як краще вчинити… А, панно Гретель, нарешті ти з’явилася!

Цього вечора, як ми вже знаємо, «фея-хрещена» побувала в будиночку, перш ніж Рафф прокинувся. Гульдени було знову надійно сховано у великій скрині, а тітонька Брінкер із дітьми розкошувала, смакуючи м’ясом, білим хлібом і вином.

Тоді мати, захлинаючись від радості, і розповіла дітям історію годинника з тими подробицями, які вважала за потрібне повідомити. Справедливо, думала вона, аби бідолашки дещо про нього довідалися, раз вони так свято зберігали таємницю відтоді, як самі почали хоч щось розуміти.

Багато клопотів випало Брінкерам наступного дня. Насамперед треба було повідомити батька про знахідку — тисячу гульденів.

Така звістка, зрозуміло, зашкодити йому не могла. Потім, поки Гретель ретельно виконувала материн наказ «вилизати будинок», щасливі Ганс і тітонька Брінкер пішли купити торфу і провізії.

Ганс був безтурботний і задоволений; тітонька Брінкер радісно хвилювалася: дуже вже багато нових потреб виникло у родини за ніч, — як гриби виросли, — гляди, не вистачить і десяти тисяч гульденів. Дорогою до Амстердама вона весело розмовляла з Гансом і збиралася витрачати гроші не шкодуючи; однак додому принесла такі маленькі згортки, що спантеличений Ганс притулився до комина й, почухуючи голову, згадував приказку: «Що більший гаманець, то тугіше він зав’язаний».

— Про що ти думаєш, банькатий? — щебетала мати, яка метушилася по кімнаті, готуючи обід. — Про що думаєш?.. Слухай, Раффе, ти не повіриш: хлопець був готовий притягти додому на голові ледь не пів-Амстердама! Уяви, він хотів накупити стільки кави, що її вистачило б ущерть заповнити горщика для вугілля! «Ні-ні, синку, — кажу я, — бережися на судні течі, коли вантаж багатий». А він як витріщиться на мене… Ну зовсім як зараз… Агов, синку, поворухнися! Дивись, бо приростеш до комина, якщо так витріщатимеш очі й дивуватимешся!.. Ну, Раффе, глянь, я ставлю твоє крісло в кінці столу, де йому й слід бути; адже тепер у нас удома є чоловік — це я готова сказати навіть самій королеві. Так, сюди… Зіприся на Ганса; він для тебе як міцний ціпок! Росте, як бур’ян, а здається, начебто ще вчора вчився ходити. Сідай за стіл, чоловіче, сідай!