І знову пролунав наказ вирушати в дорогу. Якоб нарешті остаточно прокинувся. Лід був трохи шорсткий, з тріщинами, але хлопців те не хвилювало.

— Побіжимо каналом чи річкою? — запитав Пітер.

— Річкою, звичайно! — вигукнув Карл. — Кажуть, трохи далі по річці дорога просто чудова.

— А я наполягаю на каналі! — крикнув Якоб Поот, якого ці слова одразу ж зацікавили.

— Ну що ж, побіжимо каналом, — вирішив капітан, — якщо, звісно, ніхто не проти.

— Так… — досить розчаровано відгукнулись хлопчаки.

І капітан Пітер помчав уперед, кинувши:

— Чудово… За мною! За годину будемо в Гаарлемі!

Раптом хлопці почули гуркіт амстердамського поїзда. — Агов! — крикнув Людвіг, кинувши оком на залізничне полотно. — Хто обжене паровоза? Нужбо, влаштуймо змагання!

Паровоз обурено свиснув через таку зухвалість. Хлопці також свиснули… і щодуху помчали за ним.

Якусь мить хлопці мчали попереду, з гучними криками «ура», — лише мить, але це було щось! Вгамувавшись, вони поїхали далі, не кваплячись і дозволяючи собі розмовляти й пустувати. Іноді вони зупинялися потеревенити зі сторожами, що стояли на певній відстані один від одного вздовж усього каналу. Взимку ці сторожі очищають лід від усього, що заважає руху. Після заметілі вони змітають із криги сніжний пухнастий покрив, перш ніж він затвердне і стане красивим, як мармур, але дуже незручним для ковзанярів.

Часом хлопчики дещо відволікалися і сновигали між суднами, які повмерзали у кригу і стояли десь у затоні. Але пильні сторожі швидко вистежували друзів і, лаючись, наказували їм забиратися геть.

Канал, по якому мчав наш загін, був прямим, як стріла, і так само прямим був довгий ряд голих, обшарпаних верб, що ростуть на березі. По той бік, високо над навколишніми полями, тягнулася колісна дорога, прокладена на величезній греблі, яку звели, щоб Гаарлемське озеро не розливалося. Гладенький, як скло, канал губився вдалині, і лінії його берегів сходилися в одній точці. По кризі котилися безліч ковзанярів, буєрів з коричневими вітрилами, крісел на полозах і вигадливих маленьких санчат, легких, як корки. Бен був у захваті від усього, що бачив.

Людвіг ван Хольп думав про те, як дивно, що Бен, хоча він і англієць, так багато знає про Голландію. Судячи зі слів Ламберта, Бен знав про неї більше, ніж її корінні мешканці. Це не дуже подобалося юному голландцеві, але раптом він згадав таке, що, на його думку, було здатне приголомшити «Шона Куля». Він підкотив до Ламберта і урочисто вигукнув:

— Розкажи-но йому про тюльпани!

Бен уловив слово «тульпен».

— Так-так, — гаряче підхопив він англійською, — тюльпаноманія… Ти це маєш на увазі? Я не раз про неї чув, але знаю про це дуже мало. Найбільше захоплювалися тюльпанами в Амстердамі, чи не так?

Людвіг аж крякнув із досади. До нього важко доходили Бенові слова, однак він утямив, що той знає і про тюльпани. На щастя, Ламберт і не підозрював про розчарування свого юного співвітчизника. Він відповів:

— Так, найбільше тут і ще в Гаарлемі. Але цією пристрастю заразилася вся Голландія, та й Англія теж, якщо вже на те пішло.

— Навряд чи Англія[20], — сказав Бен, — але я не знаю напевно, бо у ті часи мене там не було.

— Ха-ха-ха! Це точно, якщо тільки тобі не стукнуло двохсот років. Отож, друже, ні до, ні після такого божевілля не було. Люди тоді божеволіли через тюльпанові цибулини і цінували їх на вагу золота.

— Як? За цибулини давали стільки золота, скільки важить людина? — перебив його Бен, так широко розкривши очі від подиву, що Людвіг ледве не підстрибнув.

— Та ні! Давали стільки золота, скільки важила цибулина. Перший тюльпан привезли сюди з Константинополя близько 1560 року. Він викликав таке замилування, що амстердамські багатії послали до Туреччини по інші тюльпани. Відтоді й почалося безумство, яке тривало багато років. Тюльпани коштували від тисячі до чотирьох тисяч флоринів за штуку, а одну цибулину, «Семпер Ауґустус», навіть продали за п’ять із половиною тисяч.

— Це понад чотириста гіней нашими грошима, — вставив Бен.

— Так, і я це точно знаю — позавчора вичитав у книзі Бекмана, у перекладі голландською. Так, друже, це неймовірно! Всі спекулювали на тюльпанах — навіть матроси, лахмітниці й сажотруси. Найбагатші купці не соромилися віддаватися цій пристрасті. Люди купували й перепродували цибулини, навіть не бачивши їх, однак наживали приголомшливі статки. Це перетворилося на таку собі азартну гру. Одні багатіли за два-три дні, інші втрачали все, що мали. Землі, будинки, худобу й навіть одяг віддавали за тюльпани, якщо в людей не було готівки. Дами продавали свої коштовності й прикраси, щоб взяти участь у цій грі. Всі тільки про неї і думали. Нарешті втрутилися Генеральні штати. Люди почали розуміти, якими дурницями вони займаються, і ціни на тюльпани різко впали. Не було змоги отримати борги, які залишилися від тюльпанових угод. Кредитори зверталися до суду, а суд відмовляв їм, пояснюючи, що борги, зроблені під час азартної гри, можна не платити. Ну й часи тоді настали! Тисячі багатих спекулянтів умить перетворилися на жебраків. Як висловився старий Бекман: «Нарешті цибулина луснула, як мильна булька».

— Так, булька була чимала, — сказав Бен, який слухав із величезним зацікавленням. — До речі, ти знаєш, що слово «тюльпан» походить від турецького слова «тюрбан»?

— Щось не пам’ятаю, — відповів Ламберт. — Але це дуже цікаво. Уяви собі галявину, а на ній натовп турків, що сидять навпочіпки у пишних головних уборах — тюрбанах… Ну справжнісінька тюльпанова клумба! Ха-ха-ха! Дуже дотепно!

«Ну от, — подумки пробурчав Людвіг, — він розповів Ламберту щось цікаве про тюльпани. Так я і знав!»

— Варто сказати, — вів далі Ламберт, — що тюльпанова клумба дуже схожа на юрбу людей, особливо коли квіти кивають голівками на вітрі. Чи помічав ти це коли-небудь?

— Ні. Але мене дивує, ван Моунене, що ви, голландці, і досі палко любите ці квіти.

— Ще б пак! Без них не можна уявити собі жодного саду. Як на мене, це найкрасивіші у світі квіти. У мого дядька в саду при його літньому будиночку по той бік Амстердама є чудові клумби з тюльпанами найкращих сортів.

— Я думав, твій дядько живе у місті!

— Так, але його літній будиночок, інакше кажучи — павільйон, — за кілька миль від міста. А іншого будиночка він збудував на березі річки. Ми проминули його, коли входили до міста. В Амстердамі кожен десь має такий павільйон, якщо вистачає грошей.

– І вони живуть у цих павільйонах? — запитав Бен.

— Ну що ти! Звісно, ні! Це маленькі будівлі, і годяться вони тільки для того, щоб улітку проводити в них кілька годин після обіду. На південному березі Гаарлемського озера є дуже гарні літні будиночки. Тепер, коли озеро осушують, щоб перетворити його дно на орну землю, вся їхня принадність зникне. До речі, ми сьогодні проминули кілька таких будиночків із червоними дахами. Ти, імовірно, їх помітив. Пам’ятаєш — містки, ставки, садки й написи над вхідними дверима?

Бен кивнув.

— Зараз вони мають не вельми привабливий вигляд, — продовжував Ламберт, — але влітку вони просто чарівні. Щойно на вербах з’являються молоді пагони, дядько щодня після обіду йде до свого літнього будиночка. Там він дрімає й курить; тітка плете, поставивши ноги на грілку за будь якої, навіть спекотної погоди; моя двоюрідна сестра Ріка з іншими дівчатами просто з вікна тягає із озера рибу або теревенить зі своїми друзями, коли ті проїжджають повз на човнах, а малята вовтузяться поблизу або стовбичать на містках через канаву. Потім усі п’ють каву з тістечками, а на столі стоїть величезний букет із латаття. Там чудово! Але, між нами, хоч я тут і народився, я ніколи не звикну до запаху застояної води, а нею тхне чи не у всіх заміських садибах. Майже всі будиночки, які ти бачив, зведені біля канав. Я, мабуть, так гостро відчуваю цей запах, бо тривалий час жив у Англії.