На той час і Ганс почав тремтіти, але не від холоду. На південь від верби він розкопав велику ділянку завглибшки з фут. Скарб міг тепер з’явитися з хвилини на хвилину… Тим часом зірки мерехтіли й підморгували одна одній, ніби хотіли сказати: «Ну й дивовижна країна ця Голландія! Чого тільки тут не побачиш!»

— Дивно, що любий батько сховав їх так глибоко, — промовила трохи розсерджена тітонька Брінкер, — б’юсь об заклад, що земля тоді була м’яка… А який він метикуватий, що запідозрив Яна Кампхьойсена! Адже Янові тоді вірили всі. Не думала я, що цей товариський красень колись потрапить до в’язниці!.. Ну, Гансе, дай і мені попрацювати… Що глибше ми копаємо, то легше, правда? Мені так шкода знищувати вербу, Гансе… Ми не зашкодимо їй, як гадаєш?

— Не знаю, — неуважно відповів Ганс.

Година за годиною працювали мати й син. Яма ставала дедалі ширшою і глибшою. Хмари скупчувалися і, пропливаючи по небу, відкидали на землю химерні тіні. Тільки коли зорі й місяць почали бліднути і з’явилися перші проблиски денного світла, Мейтьє Брінкер із Гансом безнадійно подивилися одне на одного. Вони шукали ретельно, з розпачливою завзятістю, перекопали всю землю навколо дерева: і на південь від нього, і на північ, і на схід, і на захід… Грошей не було!

Анні Боуман не приховувала своєї неприязні до Янсзона Кольпа. Він же грубувато, на свій лад обожнював її. Анні заявляла, що навіть «заради порятунку свого життя» не скаже доброго слова цьому осоружному хлопчиськові. Янсзон вважав її найчарівнішим, найвеселішим створінням у світі. Анні в гурті подруг знущалася із того, як смішно лопотить на вітрі обшарпана, полиняла куртка Янсзона; а він, залишившись на самоті, зітхав, згадуючи, як гарно майорить її ошатна блакитна спідниця. Вона дякувала небу за те, що її брати не схожі на Кольпів; а він бурчав на свою сестру, що вона нітрохи не схожа на дівчаток Боуман. Варто було їм зустрітися — і вони начебто мінялися характерами. У його присутності вона ставала жорсткою і байдужою; а він, побачивши її, робився лагідним, як ягня. Вони, звичайно, бачилися дуже часто.

Коли ми часто зустрічаємось, то в якийсь таємничий спосіб переконуємося у своїх помилках, позбавляючись упереджень. Але в цьому випадку загальний закон порушився. Анні з кожною зустріччю дедалі більше ненавиділа Янсзона, а Янсзон із кожним днем щораз палкіше її любив.

«Він убив лелеку, злий хлопчисько!» — говорила вона собі.

«Вона знає, що я сильний і безстрашний», — думав Янсзон.

«Який він рудий, весь у ластовинні, потворний!» — потай відзначала Анні, дивлячись на нього.

«Як вона вп’ялася на мене — очей не зводить! — думав Янсзон. — Ну що ж, я, як не крути, міцний, стрункий парубок».

«Янсзоне Кольп, зухвалий хлопчисько, відійди від мене негайно! — частенько гнівалася Анні. — Не хочу я з тобою товаришувати!»

«Ха-ха-ха! — сміявся про себе Янсзон. — Дівчата ніколи не говорять того, що думають. Кататимуся з нею за першої-ліпшої нагоди».

Ось чому того ранку, котячись із Амстердама додому, ця чарівна молода дівчина вирішила не підводити очей, як раптом помітила, що назустріч їй по каналу сковзає якийсь високий, дужий юнак.

«Ну, якщо я тільки гляну на нього, — думала Анні, — я…»

— Доброго ранку, Анні Боуман, — почувся приємний голос. (Як осяює усмішка дівоче личко!)

— Доброго ранку, Гансе, дуже рада тебе бачити. (Як прикрашає усмішка обличчя юнака!)

— Ще раз доброго ранку, Анні. У нас удома багато чого змінилося відтоді, як ти поїхала.

— Он як? — вигукнула вона, широко розплющивши очі. Ганс до зустрічі з Анні дуже квапився й був налаштований досить похмуро, але раптом зробився говірким і перестав поспішати. Повернувши назад і повільно ковзаючи разом із нею до Брука, він повідомив їй радісну звістку про одужання свого батька. Анні була йому таким близьким другом, що він їй навіть розповів про скрутне становище своєї родини, про те, як потрібні гроші, як усе залежить від того, чи отримає він роботу. Але для нього немає роботи неподалік, додав ві. Ганс говорив не скаржачись, а просто тому, що Анні дивилася на нього і їй справді хотілося знати все, що його стосувалося. Він не міг розповісти їй лише про гірке розчарування минулої ночі, оскільки це була не тільки його таємниця.

— До побачення, Анні! — сказав він нарешті. — Скоро й по ранку, а мені час поспішати до Амстердама, щоб продати там свої ковзани. Мамі потрібні гроші, і їх треба добути якомога швидше. До вечора я, звичайно, де-небудь знайду роботу.

— Ти хочеш продати свої нові ковзани, Гансе?! — вигукнула Анні. — Ти, найкращий ковзаняр у всій окрузі! Але ж змагання за п’ять днів!

— Знаю, — відповів він рішуче. — До побачення! Додому я покочу на своїх старих дерев’яних полозах.

Який ясний погляд! Зовсім не те, що потворна посмішка Янсзона… І Ганс стрілою помчав геть.

— Гансе! Повернися! — крикнула Анні.

Голос її перетворив стрілу на дзиґу. Ганс повернувся й одним довгим ковзним кроком підкотив до неї.

— То ти справді продаси свої нові ковзани, якщо знайдеш покупця?

— Звичайно, — відповів він, дивлячись на неї з усмішкою.

— Ну, Гансе, якщо ти неодмінно хочеш продати свої ковзани… — сказала Анні, трохи зніяковівши. — Я хочу сказати, якщо ти… Отже, я знаю когось, хто хотів би їх купити… От і все.

— Це не Янсзон Кольп? — запитав Ганс, миттєво спалахнувши.

— Зовсім ні, — відповіла вона, — Він не з моїх друзів.

— Але ти знаєш його, — наполягав Ганс.

Анні розсміялася:

— Так, я його знаю, і тим гірше для нього. І, будь ласка, Гансе, ніколи більше при мені не згадуй Янсзона! Я його ненавиджу!

— Ненавидиш його? Як можеш ти, Анні, когось ненавидіти?

Вона задерикувато підняла голівку:

— Так, я зненавиджу і тебе також, якщо ти будеш повторювати, що він мені друг. Вам, хлопцям, цей потворний здоровань, може, й подобається, бо він упіймав натертого салом гусака минулого літа на ярмарку, а потім його зав’язали в мішок, і він у мішку видерся на верхівку тички. Але я від цього не в захваті. Я незлюбила його відтоді, як він при мені намагався зіштовхнути свою сестричку з каруселі в Амстердамі. І ні для кого не секрет, хто вбив лелеку, який жив у вас на даху. Але нам нема чого говорити про такого кепського, злого хлопчиська… Слово честі, Гансе, я знаю людину, яка охоче купить твої ковзани. В Амстердамі ти не продаси їх і за півціни. Будь ласка, віддай їх мені! Гроші я принесу тобі сьогодні ж після обіду.

Якщо Анні була чарівна, коли вимовляла слово «ненавиджу», встояти перед нею, коли вона говорила «будь ласка», не міг ніхто. Принаймні, Ганс точно не міг.

— Анні, — сказав він, знімаючи ковзани й ретельно протираючи їх мотком мотузки перед тим, як віддати дівчинці, — пробач, що я такий допитливий: але якщо твій друг не захоче їх узяти, ти принесеш їх сьогодні? Адже завтра вранці мені доведеться купити торфу й борошна для мами.

— Не хвилюйся, мій друг захоче їх узяти, — розсміялася Анні, весело кивнувши й несучись геть так швидко, як тільки могла. Виймаючи дерев’яні «полози» зі своїх об’ємистих кишень і старанно прив’язуючи їх до ніг, Ганс не чув, як Анні пробурмотіла:

— Шкода, що я була такою різкою! Бідолашний, славний Ганс! Який чудовий хлопець!

І Анні, вся занурена в приємні думки, не чула, як Ганс проговорив:

— Я бурмотів, як ведмідь… Але дай їй, Боже, здоров’я! Бувають же такі дівчата! Справжнісінький янгол!

Можливо, це й на краще, що кожен із них не чув слів іншого. Не можна ж знати про все, що відбувається на білому світі!