Ганс і Гретель могли ходити до школи тільки взимку — решту часу вони працювали. Та цієї зими вони вже місяць не відвідували уроків, допомагаючи матері. Треба було пекти житній хліб, підтримувати чистоту в будинку, плести панчохи та інші вироби і продавати їх на базарі. Окрім того, Рафф Брінкер потребував пильного нагляду.

Поки брат із сестрою цього грудневого ранку сумлінно допомагали матері, гамірна ватага хлопців і дівчат веселилися на каналі. Серед них були чудові ковзанярі. Коли вони, яскраво вбрані, пролітали повз, здавалося, що лід раптом розтанув і течією пливуть клумби різнобарвних тюльпанів.

Тут каталася дочка багатого бургомістра Гільда ван Глек у дорогому хутрі й широкому оксамитовому пальто, а поруч із нею бігла гарненька сільська дівчинка Анні Боуман у теплій яскраво-червоній кофті й блакитній спідниці, такій короткій, що плетені сірі панчохи виднілися у всій своїй красі. Каталась тут і гордовита Ріхі Корбес. Її батько, мейнгеєр ван Корбес, вважався одним з найвизначніших громадян Амстердама. А навколо неї юрмилися Карл Схуммель, Пітер і Людвіг[6] ван Хольпи, Якоб Поот і один дуже маленький хлопчик із довжелезним ім’ям: Воостенвальберт Схіммельпеннінк. У натовпі було ще кілька десятків хлопчиків і дівчаток, і всі вони гралися й веселилися.

Вони з півмилі бігли каналом вниз, а потім щодуху мчали назад. Часом найшвидший із них розвертався прямо перед носом у якого-небудь поважного законодавця або лікаря, який неквапом собі їхав до міста, а часом цілий ланцюг дівчат раптово розривався при появі товстого старого бургомістра, який, пихкаючи, прямував до Амстердама, тримаючи напереваги свого ціпка із золотим набалдашником. Бургомістр ковзав на фантастичних ковзанах із чудовими ремінцями й блискучими лезами, які загиналися над підйомом ноги, закінчуючись позолоченими кульками. Він лиш трішечки ширше розплющував заплилі жиром очиці, якщо одна з дівчаток робила йому реверанс, і, боячись спіткнутися, не наважувався чемно вклонитися у відповідь.

На каналі ковзалися не тільки знатні пани. Робітники із втомленими очима поспішали на фабрики і в майстерні; перекупки проходили із багажем на голові; рознощики аж згиналися під вагою своїх тюків; човнярі з розкуйовдженим волоссям і обвітреними обличчями пробиралися уперед, грубо штовхаючись; священики з ласкавими очима, мабуть, поспішали сповідати когось перед смертю… Трохи згодом з’явилися діти із сумками за плечима. Вони щодуху мчали до школи, яка стояла неподалік. Геть усі були на ковзанах, крім того закутаного фермера, чий хитромудрий візок трусився берегом каналу.

Незабаром веселі дітлахи майже загубилися у цій строкатій юрбі ковзанярів, чиї ковзани виблискували, відбиваючи сонячне світло. Ми, мабуть, більше нічого б і не довідалися про цих дітей, якби вони раптом не зупинилися, як укопані, й, скупчившись осторонь, не заговорили всі одразу до однієї гарненької дівчинки, яку витягли з людського потоку, що прямував до міста.

— Агов, Катрінко, — загукали вони в один голос, — ти чула? Будуть змагання… Ти неодмінно маєш узяти участь!

— Змагання? — запитала Катрінка, сміючись. — Будь ласка, говоріть по черзі — я нічого не розумію.

Діти затнулися й гуртом поглянули на Ріхі Корбес, яка зазвичай говорила за всіх.

— Послухай, — сказала Ріхі, — двадцятого, у день народження мевроу[7] ван Глек, відбудуться великі ковзанярські змагання. Це Гільда влаштувала. Найкращому ковзаняреві дадуть чудовий приз!

— Так, — підхопило кілька голосів, — пару прекрасних срібних ковзанів, просто неймовірних! З такими чудовими ремінцями! Так-так, а ще зі срібними дзвіночками й пряжками!

— Хто сказав, що із дзвіночками? — почувся тихенький голосок хлопчика з довгим ім’ям.

— Я так кажу, пане Воост, — відповіла Ріхі.

— Так воно і є…

— Ні, я напевно знаю, що без дзвіночків!

— Ну що за дурниці ти верзеш?!

— Та ні, вони ж зі стрілками…

— А мейнгеєр ван Корбес сказав моїй мамі, що із дзвіночками, — лунало звідусіль із уст збудженої дітвори.

Воостенвальберт Схіммельпеннінк зробив спробу покласти суперечці край:

— Нічого ви не знаєте! Ніяких дзвіночків не буде, вони…

— О! О! — і хор протилежних думок зазвучав знову.

— На ковзанах для дівчат будуть дзвіночки, — спокійно втрутилася Гільда, — а для хлопців призначена інша пара, і на ній збоку вигравіювані стріли.

— От бачиш!.. А що я казав?! — навперебій закричали чи не всі хлопці.

Катрінка спантеличено дивилася на них.

— Хто ж змагатиметься? — запитала вона.

— Всі ми, — відповіла Ріхі. — Ох і весело ж буде! І ти теж, Катрінко, обов’язково! А зараз час до школи, поговоримо про це на великій перерві. Ти ж братимеш участь у змаганнях разом із нами?

Катрінка не відповіла, але, зробивши граціозний пірует і кокетливо кинувши: «Чуєте? Останній дзвінок. Наздоганяйте!» — зі сміхом помчала до школи, що стояла на березі десь за півмилі від дітей.

Всі безладною юрбою кинулися за нею. Але марно — не наздогнати їм ясноокої веселунки. Вона мчала вперед, озираючись раз у раз, і очі її переможно сяяли, а розпущене волосся золотилося на сонці.

Чарівна Катрінка! Вона аж пашить здоров’ям і юністю, вона — саме життя, веселощі й рух! Не дивно, що цієї ночі твій образ дівчинки, яка завжди мчить уперед, промайнув у сновидіннях одного хлопчика. Не дивно, що через багато років, коли ти полетиш від нього назавжди, ця пора здасться йому найпохмурішою в житті.

Опівдні наші юні друзі ватагою висипали зі школи, аби годинку потренуватися на каналі.

Вони каталися лише кілька хвилин, як раптом Карл Схуммель, єхидно усміхаючись, сказав Гільді:

— Поглянь, ну й парочка з’явилася! Ото голодранці! Напевне, сам король подарував їм ці «ковзани».

— Вони дуже завзяті, — м’яко промовила Гільда. — Мабуть, важко було вчитися бігати на таких безглуздих обрубках. Знаєш, вони дуже бідні селяни. Хлопчик, напевно, зробив ці ковзани сам.

Карл трохи зніяковів:

— Ти кажеш, завзяті… Можливо… Але поглянь, як вони бігають! Тільки-но розбіжаться, як одразу ж спотикаються. Пам’ятаєш ту п’єсу staccato[8], яку ти недавно розучила? Їм би під цю музику кататися!

Гільда весело розсміялася і поїхала геть. Наздогнавши і промчавши повз невелику групу, вона зупинилася біля Гретель, яка не зводила жадібного погляду з ковзанярів.

— Як тебе звуть, дівчинко?

— Гретель, юфроу[9] — відповіла та сором’язливо. Вони були майже однолітки, але ж Гільда народилася в заможній родині. — А мого брата — Гансом.

— Міцний хлопчина! — весело мовила Гільда. — Можна подумати, що всередині в нього тепла грубка. А от ти, здається, зовсім змерзла. Було б непогано, якби ти вдяглася тепліше, крихітко…

Гретель, у якої більше просто не було чого надягти, змусила себе розсміятися і відповіла:

— Не така я вже й маленька. Мені дванадцять із гаком.

— Он воно як! Пробач, будь ласка. Знаєш, мені майже чотирнадцять років, але я така висока для свого віку, що решта дівчат здаються мені маленькими. Втім, усе це дрібниці. Можливо, ти мене навіть переростеш… Тільки одягайся тепліше, адже дівчата не ростуть, якщо вони постійно тремтять від холоду.

Ганс аж спалахнув, помітивши сльози на очах у Гретель.

— Моя сестра не скаржилася на холод, але зараз і справді зимно… — глянув він зі смутком на сестру.

— Нічого, — сказала Гретель. — Коли я катаюсь, мені тепло, навіть спекотно… Дякую вам за турботу, ви дуже чуйні, юфроу!