Тітонька Брінкер насмілилася заговорити. Все що завгодно, аби тільки не бачити, як плаче меєстер!

— Але яке щастя знати, що хлопець ні в чому не винен! Як же він хвилювався! Адже він говорив тобі, Раффе, що його злочин — те саме, що вбивство. Він хотів сказати, що послав хворому не ті ліки. Який же це злочин? Та взяти хоча б нашу Гретель — адже це і з нею могло статися! Мабуть, сердега почув, що хворий помер… тому він і втік, мейнгеєре… Пам’ятаєш, Раффе, він сказав, що не в змозі буде повернутися до Голландії, якщо тільки… — Вона затнулася. — Ой, меєстере, важко десять років очікувати звісток від…

— Мовчи, вроу! — різко зупинив її Рафф.

— Очікувати звісток! — простогнав лікар. — А я, дурень, уперто сидів, склавши руки, думаючи, що він мене покинув! Мені й на думку не спадало, Брінкере, що хлопчик дізнався про свою помилку. Я думав, що це юнацька несамовитість… Невдячність… Любов до пригод… Мій бідолашний, бідолашний Лоуренс!

— Але тепер, мейнгеєре, ви все знаєте, — прошепотів Ганс. — Знаєте, що нічого поганого він не вчинив, що він любив вас і свою покійну матір. Ми його знайдемо! Ви знову побачитеся із ним, любий меєстере!

— Хай Господь благословить тебе! — сказав лікар Букман, схопивши юнака за руку. — Може, ти маєш рацію. Я спробую, спробую… А якщо у вас виникне хоч найменший проблиск спогаду про мого сина, Раффе Брінкер, ви негайно мені повідомите, чи не так?

— Звичайно! — вигукнули всі, крім Ганса; але його німої обіцянки для лікаря було б досить, навіть якби всі інші мовчали.

— Очі вашого хлопчика, — сказав лікар, звертаючись до тітоньки Брінкер, — дивовижно подібні до очей мого сина. Коли я вперше зустрівся із ним, мені здалося, ніби це Лоуренс дивиться на мене.

— Так, мейнгеєре, — відповіла мати з гордістю, — я помітила, що наш син вам припав до душі!

На кілька хвилин меєстер начебто поринув у думки; потім він підвівся і заговорив іншим тоном:

— Даруйте мені, Раффе Брінкер, за весь цей переполох. Не засмучуйтеся через мене. Сьогодні, йдучи з вашого будинку, я щасливий, як ніколи за останні роки. Можна, я візьму годинника?

— Звичайно, мейнгеєре. Адже цього хотів ваш син!

— Так, — відгукнувся лікар і, дивлячись на свій скарб, якось дивно насупився. — Адже його обличчя не могло відмовитися від своїх звичок за якусь годину. — Саме так!.. А тепер мені час іти. Моєму пацієнтові не потрібні ліки; лише спокій і бадьорість духу, а цього тут вистачає! Хай вас Бог береже, друзі мої! Я довіку буду вам вдячний.

— Хай Бог вас береже, мейнгеєре, і нехай вам удасться скоріше відшукати вашого любого сина! — серйозно промовила тітонька Брінкер, швидко витираючи очі краєчком фартуха.

Рафф від щирого серця промовив: «Нехай так і буде!» — а Гретель кинула такий сумний і промовистий погляд на лікаря, що той, ідучи з будинку, погладив її по голові.

Ганс також вийшов.

— Якщо вам знадобляться мої послуги, мейнгеєре, я готовий вам служити.

— Дуже добре, мій хлопчику, — сказав лікар Букман із незвичайною для нього лагідністю. — Скажи рідним, щоб вони нікому не розповідали про все, що ми дізналися. А поки, Гансе, щоразу, як будеш із батьком, стеж за ним. Ти хлопець тямущий. Він будь-якої хвилини здатен раптом сказати нам більше, ніж говорив дотепер.

— Можете на мене покластися, мейнгеєре.

— До побачення, хлопчику мій! — крикнув лікар, застрибуючи до своєї парадної карети.

«Еге! — подумав Ганс, коли карета від’їхала. — Меєстер, виявляється, значно людяніший, ніж я думав».

Двадцяте грудня принесло з собою чудову погоду. Тепле сонячне світло заливало всю рівнину. Сонце навіть намагалося розтопити озера, канали й річки, але лід зухвало блищав, і не думаючи танути. Навіть флюгери зупинилися, щоб як слід насолодитися красою сонячного зимового дня. А це значить, що й вітряки удостоїлися дня відпочинку. Чи не весь минулий тиждень вони жваво крутили крилами; тепер, трохи засапавшись, вони ліниво погойдувалися у чистому, тихому повітрі. Спробуйте побачити вітряка за роботою, коли флюгерам робити нема чого!

Того дня людям не довелося ні молоти, ні дробити, ані пиляти. Це було на руку мірошникам, які живуть на околицях Брука. Задовго до полудня вони вирішили сховати свої «вітрила» і вирушити на змагання. Там мала зібратися вся околиця. Північний берег замерзлого Аю був уже оточений нетерплячими глядачами. Чутки про великі ковзанярські змагання дійшли до найвіддаленіших місцевостей.

Чоловіки, жінки, діти у святкових убраннях юрбами стікалися сюди. Дехто кутався в хутра й зимові плащі або шалики, але багато людей, покладаючись на свої відчуття більше, ніж на календар, були одягнені, як у жовтні.

Для змагань вибрали Ай — бездоганно гладеньку крижану рівнину на величезному рукаві Зейдер-Зее біля Амстердама. Прийшло дуже багато городян. Приїжджі теж вирішили, що їм пощастило побачити дещо цікаве. Багато селян із північних округів завбачливо намітили двадцяте число для чергового продажу своїх товарів у місті. Здавалося, на змагання поспішили прийти усі — від старого до малого — взагалі всі, хто мав колеса, ковзани або ноги.

Тут були знатні добродії в каретах, виряджені, як мешканці Парижа, які щойно прогулювались рідними бульварами; були вихованці амстердамських доброчинних установ у формі; дівчатка з римо-католицького сирітського притулку в жалобних сукнях і білих хустинах; хлопчики з Бюргерського притулку у вузьких чорних штанях і коротких куртках, картатих, як костюм арлекіна.[39]

Були тут і старосвітські чепуруни в трикутних капелюхах і оксамитових штанях по коліна; і старосвітські пані в тугих стьобаних спідницях і корсажах із блискучої парчі. Їх супроводжували слуги з плащами й грілками для ніг у руках.

Були тут і селяни, одягнені в найрізноманітніші голландські національні костюми: сором’язливі юнаки в одязі, прикрашеному мідними пряжками; скромні сільські дівчата, які ховають лляне волосся під золототканими пов’язками; жінки у довгих вузьких фартухах, твердих від суцільної вишивки; жінки з короткими кучерями, які штопором звисають на чоло; жінки з голеними головами у припасованих очіпках; жінки в смугастих спідницях і капелюхах, схожих на вітряки; чоловіки в шкіряних, домотканих, оксамитових і суконних куртках і штанях; городяни у модних європейських костюмах або коротких куртках, широких шароварах і капелюхах, схожих на дзвіниці.

Були тут і вродливі фрісландські дівчата в дерев’яних черевиках і спідницях із грубої тканини. На голові вони носили важкі золоті півмісяці з золотими розетками на скронях, облямовані столітнім мереживом. Деякі носили намиста, підвіски й сережки з найчистішого золота, а більшість задовольнялася позолоченими або навіть мідними прикрасами, хоча взагалі фрісландські жінки нерідко носять на голові всі свої сімейні скарби. Того дня не одна сільська красуня хизувалася в головному уборі, що коштував тисячі зо дві гульденів.

У натовпі подекуди з’являлися селяни з острова Маркен, у дерев’яних черевиках, чорних панчохах і широчезних шароварах, а також маркенські жінки у коротких синіх спідницях і чорних кофтинках, яскраво розшитих на грудях. Вони носили червоні нарукавники, білі фартухи, а на золотавому волоссі — очіпки, схожі на єпископську митру.

Діти часто виглядали не менш своєрідно і дивовижно, ніж дорослі. Словом, третина всієї цієї юрби, здавалося, зійшла з полотен цілої колекції картин голландської школи.

Усюди виднілися дебелі жінки й кремезні чоловіки, дівчата зі жвавими личками і юнаки, чий вираз обличчя не мінявся від сходу до заходу сонця.

Здавалося, тут зібралися представники всіх голландських міст — хоча б по одному від кожного. Прийшли утрехтські водоноси, сировари з Гауди, дельфтські гончарі, винокури зі Східама, амстердамські гранильники алмазів, роттердамські купці, худі пакувальники оселедців і навіть два заспаних пастухи з Текселя. Кожен чоловік мав по люльці й кисету.