Але тут у нього виникли інші думки, від яких його серце закалатало, а щоки зашарілися від сорому. «Адже це, м’яко кажучи, все одно, що просити милостині. Ніхто з Брінкерів ніколи жебракував. Невже я буду першим? Невже мій бідолашний батько, тільки-но повернувшись до життя, довідається, що його родина жебрала?.. Адже сам він завжди був таким розважливим і ощадливим…»

— Ні, — голосно вигукнув Ганс, — краще вже розпрощатися з годинником!

«У крайньому разі я можу заставити його в Амстердамі, — думав він, повертаючи назад. — Це не ганьба. Я постараюся якнайшвидше знайти роботу і викуплю його. А може, мені навіть вдасться поговорити про нього з батьком!»

Коли його осяяла ця думка, він мало не затанцював від радості. І справді, чому б не поговорити з батьком?! Тепер він розумна людина.

«Може, він прокинеться цілком здоровим і бадьорим… — думав Ганс, — Може, скаже нам, що годинник зовсім не потрібен і, звичайно, його треба продати! Ура!» І Ганс, мов на крилах, понісся по льоду.

І ось ковзани вже висять у нього на руці. Він вбігає до будиночка. Мати зустріла його на порозі.

— О Гансе! — вигукнула вона, і обличчя її радісно сяяло. — До нас приходила Гільда ван Глек зі своєю служницею. Чого тільки вона не принесла: і м’яса, і желе, і вина, і хліба… Повен кошик! Потім меєстер надіслав людину з міста, теж з вином і з м’якою постіллю й ковдрами для батька. Ну, тепер він одужає! Дай їм, Боже, здоров’я!

— Дай їм, Боже, здоров’я! — повторив Ганс, і вперше за цей день його очі наповнилися слізьми.

До вечора Рафф Брінкер почувався значно краще і наполіг на тому, щоб трохи посидіти біля вогню у твердому кріслі з високою спинкою. В будиночку зчинився справжній переполох. Найважливіша роль випала Гансові, тому що батько був важкий і йому треба було зіпертися на когось стійкого. Тітонька Брінкер аж ніяк не була тендітним створінням, але вона дуже хвилювалася, зважившись на такий сміливий крок, як піднімання хворого без дозволу лікаря, і навіть мало не повалила чоловіка, хоча вважала себе його головною опорою й підтримкою.

— Обережніше, вроу, обережніше, — промовив Рафф, важко дихаючи. — Що це? Або я постарів і знесилився, або ця лихоманка так розморила мене?

— Ви тільки послухайте його! — розсміялася тітонька Брінкер. — Розмовляє не гірше за нас, грішних. Звичайно, ти ослаб від лихоманки, Раффе. Ось тобі крісло, у ньому тепло й затишно. Сідай… Ну-ну-ну, ось так!

Кажучи це, вона разом із Гансом повільно й обережно опустила хворого в крісло. Тим часом Гретель металася кімнатою й подавала матері все, що тільки можна було засунути батькові за спину й чим прикрити йому коліна. Потім вона підсунула йому під ноги різьбленого ослінчика, а Ганс поворушив вогонь, щоб він палав яскравіше.

Нарешті батько «сидів» і спантеличено роззирався навколо. «Маленький Ганс» щойно, можна сказати, переніс його на собі. А «манюня» мала тепер на зріст чотири з гаком фути і сором’язливо підмітала біля комина віником із вербового гілля. Мейтьє, його вроу, весела й гарна, як ніколи, додала десь фунтів із п’ятдесят і, як йому здавалося, усього за кілька годин! Та ще й на її обличчі з’явилося кілька нових зморщечок, що здивувало її чоловіка. В усій кімнаті йому були знайомі тільки сосновий стіл, якого він сам зробив перед одруженням, Біблія на полиці й мисник у кутку.

Ой, Раффе Брінкере! Не дивно, що твої очі наповнилися гарячими слізьми, хоча ти побачив радісні обличчя своїх близьких! Десять років, що випали з життя людини, — чимала втрата: десять років зрілості, сімейного щастя і любові; десять років чесної праці, свідомої насолоди сонячним світлом та красою природи; десять років хорошого життя!.. Ще вчора ти думав про ці роки в майбутньому, а сьогодні дізнався, що вони вже минули і замість них була порожнеча. Не дивно, що гарячі сльози покотилися по твоїх щоках.

Ніжна маленька Гретель! Вона помітила ці сльози, і раптом здійснилося те, чого вона бажала все життя: з цієї хвилини вона полюбила батька. Ганс мовчки перезирнувся з матір’ю, коли дівчинка оповила батькову шию руками.

— Тату, любий тату, — шепотіла вона, міцно притискаючись щокою до його щоки, — не плач! Ми всі тут…

— Хай Бог тебе благословить, — схлипував Рафф, цілуючи її знову й знову. — Я й забув про це!

Незабаром він знову звів очі й бадьоро заговорив:

— Як мені не впізнати її, вроу… — сказав він, стискаючи руками миле юне личко й дивлячись на доньку з таким виразом, немов на власні очі бачив, як вона росте, — як же мені не впізнати її! Ті самі блакитні очі, ті самі губки! І… ой! Я пам’ятаю навіть ту пісеньку, яку вона наспівувала, коли ледь стояла на ніжках. Але це було давно, — зітхаючи й замріяно дивлячись на дівчинку, додав він, — дуже давно, і все це минуло.

— Зовсім ні! — палко вигукнула тітонька Брінкер. — Невже ти думаєш, я дозволила б їй забути цю пісеньку?.. Гретель, доню, проспівай-но ту старовинну пісню — ту, яку ти співаєш змалечку!

Рафф Брінкер стомлено опустив руки й заплющив очі. Але так приємно було бачити усмішку, яка вигравала на його губах, поки голос Гретель обволікав його, наче пахощі…

Гретель тільки наспівувала — вона не знала слів. Любов спонукала її мимоволі пом’якшувати кожен звук, і Рафф ладен був повірити, що його дворічна крихітка знову поруч із ним. Тільки-но Гретель доспівала пісеньку, Ганс став на дерев’яного стільчика і почав порпатися у миснику.

— Гансе, обережніше! — сказала тітонька Брінкер, яка, попри свою бідність, завжди була охайною господинею. — Обережніше! Праворуч стоїть вино, а позаду білий хліб.

— Не бійся, мамо, — відповів Ганс, намацуючи щось на верхній полиці, — я нічого не перекину.

Зіскочивши на підлогу, він підійшов до батька і подав йому довгастого соснового бруска. З одного кінця брусок був заокруглений, і на ньому виднілися глибокі надрізи.

— Знаєш, що це таке, тату? — запитав Ганс.

Обличчя в Раффа Брінкера просвітліло:

— Звичайно, синку, знаю: це човен, я почав майструвати його для тебе вчо… Ні, не вчора, на жаль, а багато років тому.

— Відтоді я зберігав його, тату. Ти його закінчиш, коли руки в тебе знову зміцніють.

— Так, але вже не для тебе, мій хлопчику. Доведеться мені почекати онуків. Адже ти вже майже дорослий… А ти допомагав матері всі ці роки, синку?

— Ще й як допомагав! — вставила тітонька Брінкер.

— Дайте подумати… — пробурмотів батько, спантеличено дивлячись на рідних. — Скільки це часу минуло з тієї ночі, коли нам загрожувала повінь? Це останнє, що я пам’ятаю.

— Ми сказали тобі правду, Раффе. Торік на Трійцю виповнилося десять років.

— Десять років!.. І ти кажеш — я тоді впав. Невже відтоді мене постійно лихоманило?

Тітонька Брінкер не знала, що відповісти. Чи сказати йому все? Сказати, що він був недоумкуватим, майже божевільним? Лікар велів їй у жодному разі не засмучувати й не хвилювати хворого.

Ганс і Гретель здивувалися її відповіді.

— Схоже на те, Раффе, — промовила вона, кивнувши і звівши брови. — Коли така важка людина, як ти, падає сторч, що завгодно може статися… Але тепер ти здоровий, Раффе, дякувати Господу!

Рафф схилив голову. Адже він зовсім недавно пробудився до життя.

— Так, майже здоровий, вроу, — сказав він, трохи помовчавши, — але іноді мені паморочиться в голові, немов колесо крутиться на прядці. І я не одужаю, поки знову не піду на греблю. Як ти думаєш, коли я знову візьмуся до роботи?

— Ви тільки послухайте його! — вигукнула тітонька Брінкер, тішачись, але, слід визнати, водночас і лякаючись. — Краще нам знову покласти його в ліжко, Гансе. Робота!.. Про що він тільки говорить!

Вона спробувала підняти чоловіка з крісла, але він ще не хотів вставати.