«Ні, Гансе, — повторювала вона, — адже ми ще не помираємо з голоду. Не будемо порушувати батькової довіри!»

Зараз її син згадав кілька таких випадків і важко зітхнув. Потім покотив шматочок воску по столу в бік Гретель і сказав:

— Так, мамо, ти молодець, що зберегла годинника… Багато хто вже давно проміняв би його на золото.

– І тим ганебніше для них! — обурено вигукнула тітонька Брінкер. — Я б так не вчинила. До того ж знатні добродії такі несправедливі до нас, злидарів, що варто б їм побачити таку коштовну річ у наших руках, і вони, — навіть якби ми їм усе розповіли, — чого доброго, запідозрили б батька в…

Щоки Ганса спалахнули гнівним рум’янцем:

— Хай би тільки наважилися, мамо! Я б…

Він стиснув кулаки, очевидно, вирішивши, що останні слова цієї фрази занадто страшні, щоб вимовити їх при матері.

Тітонька Брінкер усміхнулася крізь сльози, пишаючись обуренням сина:

— Ой, синку, ти чесний, порядний хлопчик… Із годинником ми ніколи не розлучимося. Можливо, колись перед смертю ваш батько прийде до тями і запитає про нього.

— Так, мамо! — погодився Ганс. — Прийде до тями… і впізнає нас?

— Так, синку, — майже пошепки відповіла мати. — Траплялося й таке.

За розмовою Ганс ледве не забув про те, що збирався до Амстердама.

Мати рідко говорила з ним так відверто. Тепер він почувався не тільки її сином, але й другом, порадником.

— Ти маєш рацію, мамо. Нам не слід розлучатися з годинником. Ми завжди будемо зберігати його заради батька. Та й гроші, може, знайдуться, колись… несподівано.

— Ніколи! — вигукнула тітонька Брінкер, рвучко знімаючи останню петлю зі спиці й важко кидаючи недокінчене плетиво на коліна. — І думати тут нічого! Тисяча гульденів[13]! І всі зникли за день! Тисяча гульденів… Ох! І куди вони тільки поділися? Якби вони потрапили в нечисті руки, злодій зізнався б у цьому перед смертю… Він не посмів би померти з таким злочином на душі!

— Може, він ще не помер, — сказав Ганс, намагаючись заспокоїти матір. — Може, ми колись довідаємося про нього.

— Ой, дитино, — промовила мати іншим тоном, — якому злодієві спало б на думку прийти сюди? У нашому будинку, слава Богові, завжди було чисто й охайно, але бідно; адже ми з батьком все життя заощаджували, як то кажуть:

«Потроху, але часто, — і торба повна». Так воно і вийшло. Та й у батька вже були чималі гроші, отримані за роботу в Геєрнохті під час великої повені. Щотижня ми відкладали гульден, а то й більше — адже батько понаднормово працював і отримував за свою роботу чималу платню. Щосуботи ввечері ми додавали до відкладених грошей, крім того часу, коли ти, Гансе, хворів на лихоманку і коли народилася Гретель. Нарешті гаманець так наповнився, що я заштопала стару панчоху, і ми стали складати гроші в неї. Тепер мені здається, начебто грошей у ній набралося до самого верху — і всього за кілька тижнів. У ті часи платили добре, якщо робітник хоч трохи тямив у техніці. Панчоха все наповнювався міддю й сріблом… і золотом теж. Так-так, можеш розплющити очі ще ширше, Гретель. Я, бувало, сміючись казала батькові, що не з бідності ношу свою стару сукню… А панчоха все наповнювалася… і зрештою стала такою товстенькою, що я не раз, прокинувшись уночі, тихенько вставала й при місячному світлі йшла її помацати. Потім на колінах дякувала Господові за те, що згодом мої діти отримають добру освіту, а батько зможе відпочити від важкої праці на старості. Часом за вечерею ми з батьком говорили, що добре було б переробити комин і побудувати теплий зимовий корівник. Але мій хазяїн брав значно вище. «Велике вітрило вітер ловить, — говорив він. — Незабаром ми зможемо дозволити собі все, що заманеться…» І потім, поки я мила посуд, ми разом співали пісень. Ех… «На тихому морі за кермом легко…» Від ранку до ночі не знала я прикрощів. Щотижня батько виймав панчоху, клав туди гроші, а сам сміявся й цілував мене, поки ми разом зав’язували тасьми… Та йди вже, Гансе! Сидиш тут, роззявивши рота, а день вже й спливає! — різко обірвала тітонька Брінкер, червоніючи при думці про те, що говорила із сином занадто відверто. — Тобі час іти.

Ганс увесь час сидів, серйозно дивлячись на матір. Він підвівся і запитав майже пошепки:

— А ти хоч раз намагалася?..

Мати зрозуміла його:

— Так, синку, і не раз. Але батько тільки сміється або дивиться на мене так дивно, що в мене навіть зникає бажання запитувати. Минулої зими, коли ти й Гретель занедужали на лихоманку, і в нас майже не було хліба, а я нічого не могла заробити — бо дуже боялася, щоб ви не померли, поки мене не буде вдома, — чого я тільки не робила! Я гладила його по голові й шепотіла йому про гроші лагідно, мов кошеня: «Де вони?.. У кого вони?..» Все марно! Він тільки смикав мене за рукав і бурмотів такі нісенітниці, що аж кров холонула мені в жилах. Під кінець, коли Гретель лежала біліша за сніг, а ти марив у ліжку, я закричала йому — мені здавалося, що він обов’язково почує мене: «Раффе, де наші гроші? Знаєш ти щось про гроші, Раффе? Про гроші в гаманці й панчосі, які лежали у великій скрині!» Але це було все одно, що говорити із каменем… Це було…

Голос матері звучав так дивно, а очі її так палали, що стривожений Ганс поклав їй руку на плече.

— Заспокойся, мамо, — сказав він. — Забудьмо про ці гроші. Я вже дорослий і сильний. Гретель також спритна й працьовита. Незабаром ми знову будемо заможними. Знаєш, мамо, нам з Гретель значно приємніше бачити тебе веселою і радісною, аніж мати все срібло світу… Чи не так, Гретель?

— Мама це знає, — схлипнула дівчинка.

Хвилювання дітей і вразило, і втішило тітоньку Брінкер, адже воно свідчило про їхню любов і відданість. Буває, вродливі пані в знатних будинках раптом усміхнуться так ласкаво, що їхня усмішка осяє все навколо. Але їй далеко до святої материнської усмішки, якою тітонька Брінкер спробувала розрадити своїх бідно вдягнених дітей у вбогому будиночку. Вона пошкодувала, що так багато говорила з ними про своє горе. Трохи підбадьорившись, вона квапливо витерла очі й подивилася на дітей так, як може дивитися тільки мати:

— Отакої! Хороші ж у нас розмови! Ось-ось настане свято Ніколааса! Не дивно, що пряжа коле мені пальці. Слухай, Гретель, візьми цю монетку й, поки Ганс купуватиме ковзани, купи собі вафлю на базарі.

— Мамо, дозволь мені залишитися із тобою вдома, — сказала Гретель, піднявши очі, які блищали від сліз. — Вафлю мені купить Ганс.

— Як хочеш, доню… І от що, Гансе: почекай хвилинку. Ще три ряди — і я закінчу своє плетиво, а ти одержиш пару найкращих панчіх у світі, хоча пряжа й трохи загруба, і продаси їх панчішникові на вулиці Гейрен-Грахт. Виторгуєш три чверті гульдена, якщо добре поторгуєшся. У такий мороз і справді їсти хочеться: купи чотири вафлі. Що ж, відсвяткуємо святого Ніколааса.

Гретель заплескала в долоні:

— От буде добре! Анні Боуман розповідала мені, як бенкетуватимуть сьогодні в заможних будинках. Але нам теж буде весело! Ганс купить собі новенькі ковзани… І вафель поїмо. Ось воно, щастя! Дивись, не розкриши їх, братику Гансе! Якнайкраще загорни, обережно засунь під куртку й застебнися.

Ганс набундючився від усвідомлення власної значущості і поважно відповів:

— Авжеж.

— Мамусю! — закричала Гретель у захваті. — Незабаром тобі доведеться панькатися з батьком, а зараз ти тільки плетеш. Так розкажи нам усе-усе про святого Ніколааса!

Тітонька Брінкер розсміялася, побачивши, що Ганс повісив на місце шапку й приготувався слухати.

— Ні, діточки, — відказала вона, — я вам тисячу разів про нього розповідала.

— Розкажи знову! Ну, будь ласочка, розкажи! — вигукнула Гретель, сідаючи на красивого дерев’яного ослінчика, якого Ганс змайстрував до дня народження матері. Гансові теж кортіло послухати оповідь, але він не хотів здаватися маленьким, тож стояв біля комина, недбало розмахуючи своїми старими ковзанами.