— Ну що ж, слухайте, діти, але більше ніколи не будемо марнувати часу посеред дня. Підніми свій клубок, Гретель, і плети шкарпетку, поки я розповідатиму. Як кажуть: «Вуха нашорошуй, а без діла не сиди»… Знайте, що святий Ніколаас — чудовий святий! Він піклується про моряків, але найбільше він любить хлопчиків і дівчаток. Отож, якось, коли він ще жив на землі, один азійський купець послав своїх трьох синів учитися до великого міста — Афін.

— А що, Афіни в Голландії, мамо? — запитала Гретель.

— Не знаю, доню. Мабуть, що так.

— Ні, мамо, — делікатно заперечив Ганс. — Ми давно проходили це на уроках географії. Афіни в Греції.

— Нехай, — погодилася мама, — яка різниця? Може, Греція належить нашому королю, хтозна? Так чи так, цей багатий купець послав своїх хлопців до Афін. Дорогою вони зупинилися заночувати в хутірському готелі, щоб уранці знову вирушити в дорогу. Так от, вони були дуже добре одягнені… Можливо, в оксамит і шовк, які носять діти багатих людей, а пояси в них були набиті грішми… Що ж скоїв злий хазяїн готелю? Він задумав убити хлопчиків і забрати собі їхні гроші й гарне вбрання. І вночі, коли всі спали, він повбивав усіх трьох.

Гретель стиснула руки й здригнулася, а Ганс постарався набути такого вигляду, начебто слухати про вбивства й грабіж для нього звична річ.

— Але це було ще не найгірше… — вела далі тітонька Брінкер, повільно працюючи спицями й намагаючись не збитися з ліку петель, — це було ще не найгірше. Хазяїн-лиходій пішов і розрізав тіла хлопчиків на маленькі шматочки, а потім кинув у величезну діжку з розсолом, аби продати їх як солону свинину.

— Ой! — нажахано пискнула Гретель, хоча чула цю історію не вперше.

Ганс зберігав незворушний вигляд і, здавалося, думав, що в таких випадках найкраще, що можна зробити, — це саме засолити вбитих.

— Так, він їх засолив, і можна було сказати, що хлопчикам настав кінець. Але ні! Тієї ночі святий Ніколаас у чудесному видінні побачив, як хазяїн готелю ріже на шматки синів купця. Звичайно, йому можна було не квапитися — адже він був святий, тож лише вранці він прийшов до готелю і звинуватив хазяїна у вбивстві. Тоді злий хазяїн зізнався у всьому й упав на коліна, вимолюючи прощення. Він так каявся, що навіть попросив святого воскресити хлопчиків.

– І святий воскресив їх? — запитала Гретель у радісному хвилюванні, хоча чудово знала відповідь.

— Звичайно. Солоні шматки вмить зрослись, і хлопчики вискочили з діжки з розсолом цілі й неушкоджені. Вони впали до ніг святого Ніколааса, він благословив їх і… Ох! Господи помилуй, Гансе, якщо ти негайно не підеш, то не встигнеш повернутися дотемна!

Тітонька Брінкер перевела подих і зовсім розхвилювалася. Адже ніколи її діти не сиділи аж годину при денному світлі, нічого не роблячи, і думка про марнування часу по-справжньому налякала її. Прагнучи надолужити втрачене, жінка заметушилася по кімнаті. Вона жбурнула брусок торфу у вогонь, здула невидимий пил зі столу і вручила Гансові доплетені панчохи — і все за одну мить.

— Ну ж бо, Гансе, — сказала вона хлопцеві, коли він забарився у дверях, — Що тебе затримує, любий?

Ганс поцілував матір у повну щоку, все ще рум’яну й свіжу, незважаючи на всі негаразди:

— Моя мама найкраща в світі, і я дуже щасливий, що матиму ковзани, але… — застібаючи свою куртку, він кинув схвильований погляд на хворого батька, який скарлючився біля вогнища, — якби я на свої гроші міг привезти з Амстердама меєстера[14], щоб він оглянув батька… Може, він допоміг би?..

— Меєстер не прийде, Гансе, навіть якщо запропонувати йому вдвічі більше. А якщо й прийде — все одно не допоможе. Скільки гульденів я колись витратила на лікування, але ваш добрий батько так і не отямився! Божа воля! Іди, Гансе, і купи ковзани.

Ганс пішов з важким серцем, але ж серце було молодим і билося в юнацьких грудях, тож через п’ять хвилин він уже насвистував. Мати сказала йому: «любий», і цього було досить, аби перетворити похмурий день на сонячний. Голландці, розмовляючи один із одним, зазвичай не вживають пестливих слів, як, наприклад, французи або німці. Але тітонька Брінкер ще дівчиною жила в Гейдельберзі (де робила вишивки для одного сімейства) і почуті там ласкаві слова привезла сюди, у свою стриману родину; їх вона вимовляла тільки в пориві гарячої любові й ніжності.

Тому її фраза: «Що тебе затримує, любий?» — знову й знову звучала, як пісня, у вухах Ганса під акомпанемент його свисту, і хлопчикові здавалося, що на нього чекає велика удача.

До Брука — села з тихими, бездоганно чистими вулицями, скутими кригою струмками, жовтими цегляними бруківками й веселими дерев’яними будиночками — було вже рукою подати. Тут буяли пишним цвітом чистота й парадність, а щодо його мешканців, можна було подумати, що вони або сплять, або повмирали.

Жоден слід не оскверняв посипаних піском тротуарів, прикрашених вигадливими візерунками з гальки і мушель. Усі віконниці були позакривані так щільно, немов повітря й сонячне світло вважалися тут отрутою, а масивні парадні двері відчинялися не інакше, як з нагоди весілля, хрестин або похорону.

Хмаринки тютюнового диму спокійно плавали по схованих від сторонніх очей кімнатах, і навіть діти, які могли б пожвавити вулиці, або готували уроки в затишних куточках, або ковзалися на сусідньому каналі. Подекуди в садах стояли павичі й вовки, але вони були не з плоті й крові, — це були підстрижені у подобі тварин буксові дерева, і здавалося, вони охороняли садиби, зеленіючи з люті. Жваві автомати — качки, жінки й спортсмени — лежали заховані в літніх будиночках і чекали весни, коли їх заведуть і вони позмагаються в моторності зі своїми власниками; а блискучі черепичні дахи, вимощені мозаїкою двори й відполіровані оздоби будинків, виблискуючи, посилали мовчазні вітання чистому небу.

Ганс підкидав на долоні свої срібні квартьє і дивився на село, розмірковуючи, чи правда, що деякі мешканці Брука такі багаті, що, як йому не раз доводилося чути, навіть кухонний посуд у них із чистісінького золота. Він бачив на базарі солодкі сирки, які продавала мевроу ван Стооп, і знав, що ця зарозуміла особа наживає на них багато блискучих срібних гульденів. Але невже, думав він, вершки в неї відстоюються в золотих глеках? Невже вона збирає їх золотою шумівкою? Невже в її корів, коли вони стоять у зимових хлівах, хвости і справді підв’язані стрічками?

Такі думки миготіли у його голові, коли він уже стояв обличчям до Амстердама, який лежав за п’ять миль, по той бік замерзлого Аю[15]. На каналі крига була чудова, але дерев’яні ковзани Ганса, які він незабаром збирався змінити, жалібно скрипіли, немов прощаючись із хазяїном, поки він посувався вперед, то ковзаючи, то шаркаючи ногами.

І тут Ганс, перетинаючи Ай, побачив, що назустріч йому ковзає сам Букман, найвідоміший у Голландії лікар-хірург!

Ганс ніколи не зустрічався із ним, але бачив його гравійовані портрети у вітринах багатьох амстердамських крамниць. Таку особу важко забути. Лікар, худий і довготелесий (хоча був чистокровним голландцем), із суворими блакитними очима, міцно стуленими губами, які немов промовляли: «Усмішки заборонені», — здавався не дуже-то веселим і товариським і взагалі не такою людиною, з якою добре вихований юнак наважився б заговорити без особливо важливої причини.

Але Ганса спонукав до цього голос, якому він не корився лише в крайніх випадках, — його власна совість.

«Ось іде найкращий у світі лікар, — шепотів голос. — Сам Бог послав його. Ти не маєш права купувати ковзани, якщо на ці гроші можеш запросити знаменитого лікаря, щоб він допоміг твоєму батькові!»