Дерев’яні ковзани тріумфально скрипнули. Сотні чудових сталевих лез зблиснули в уяві Ганса й зникли. Йому видалося, що гроші обпікають його пальці.

Старий лікар здавався надзвичайно похмурим і неприступним. У Ганса наче клубок застряг у горлі, але все-таки в нього вистачило голосу, щоб, порівнявшись із лікарем, гукнути:

— Мейнгеєре Букман!

Видатна людина зупинилася, випнула тонку нижню губу і озирнулась, суплячи брови.

Але Ганс уже вирішив домогтися свого.

— Мейнгеєре, — промовив він захекано, під’їжджаючи ближче до грізного лікаря, — я знаю, що ви — прославлений хірург Букман. Я хочу просити вас про велику милість…

— Гм! — фиркнув лікар, готуючись учкурити якнайдалі від настирливого юнака. — Дайте пройти… Немає у мене грошей… Я не подаю милостині.

— Я не жебрак, мейнгеєре! — гордо заперечив Ганс, поважно тицьнувши лікареві майже у вічі жалюгідну купку срібняків. — Я хочу, аби ви щось порадили моєму батькові. Він живий, але більше скидається на мерця. У нього не все гаразд із головою, він не тямить, що верзе. Він не хворий, просто упав із греблі.

— Як?! — вигукнув лікар.

Ганс, затинаючись від хвилювання, розповів йому про батька усе, що знав, пару разів утерши сльозинки, і закінчив серйозним тоном:

— Будь ласка, огляньте його, мейнгеєре. Тіло в нього здорове, а от розум… Я знаю, цих грошей замало, але я зароблю ще. Візьміть їх, мейнгеєре, я обов’язково зароблю… Обіцяю до скону сумлінно працювати на вас, якщо ви тільки вилікуєте мого батька!

Що сталося зі старим лікарем? Щось світле, як сонячний промінь, промайнуло на його обличчі, очі його зволожилися й подобрішали; рука, яка тільки-но стискала ціпок, немов готуючись вдарити, тепер тихенько лягла на Гансове плече.

— Сховай свої гроші, хлопчику, мені вони не потрібні… Я подивлюся, що з твоїм батьком, боюся лишень, що це безнадійно. Скільки часу, кажеш, минуло відтоді?

— Десять років, мейнгеєре! — вигукнув Ганс, сяючи від раптово пробудженої надії.

— Так! Випадок тяжкий, але я огляну твого батька. Зараз скажу коли… Сьогодні я вирушаю до Лейдена. Повернуся за тиждень, тоді й чекай на мене. Де ви живете?

— За милю на південь від Брука, мейнгеєре, біля каналу. Хижка наша бідна, стара. Кожен із тамтешніх хлопців покаже її вашій честі, — додав Ганс, важко зітхаючи. — Всі вони побоюються її, називаючи «будинком ідіота».

— Так, так, — сказав лікар і покрокував далі, ласкаво кивнувши Гансові через плече. — Я прийду.

«Безнадійний випадок, — бурмотів він, — але хлопчина мені подобається. Його очі — майже як у мого нещасного Лоуренса… До біса! Невже я ніколи не забуду цього негідника?!» І, насупившись ще більше, лікар мовчки поїхав геть.

А Ганс знову помчав до Амстердама на скрипучих дерев’яних ковзанах; знову пальці перебирали монети на дні кишені; знову хвацький свист мимоволі злітав із його вуст.

«Може, повернутись додому, — розмірковував він, — щоб повідомити радісну звістку?.. Або спочатку купити вафель і нові ковзани? Ф’ю-ю! Поїду-но я далі…»

Вечір напередодні святого Ніколааса Ганс і Гретель провели дуже весело. Яскраво світив місяць, і хоча тітонька Брінкер переконувала сама себе, що її чоловік безнадійний, вона так зраділа майбутньому візиту меєстера, що піддалася на умовляння дітей відпустити їх на годинку покататися перед сном.

Ганс був у захваті від своїх нових ковзанів і, прагнучи похизуватися перед Гретель, виписував такі фігури, що дівчинка стискувала руки в німому замилуванні.

Брат і сестра були тут не самі, але ніхто, здавалося, їх не помічав.

Брати ван Хольп і Карл Схуммель влаштували шалені змагання. З чотирьох пробігів Пітер ван Хольп у трьох здобув перемогу. Тому Карл, і так не вельми люб’язний, був аж ніяк не в доброму гуморі. Однак він намагався надолужити поразку, насміхаючись над маленьким Схіммельпеннінком, а той як наймолодший покірно терпів глузування, і хоч намагався триматися ближче до товаришів, однак не почувався повноправним членом їхньої компанії. І раптом Карлові сяйнула нова думка і пішов у наступ на приятелів.

— Слухайте, друзі! Може, не пустимо на змагання цих злиднів, що живуть у «будинку ідіота»? Гільда з’їхала з глузду, коли затіяла все це. Катрінка Флак та Ріхі Корбес просто скаженіють, варто їм уявити, що вони змагатимуться із тим убогим дівчиськом! Особисто я їх не засуджую. А щодо хлопця… Якщо ми справжні чоловіки, то не допустимо навіть думки про те…

— Авжеж ні! — перебив Карла Пітер ван Хольп, удаючи, що неправильно зрозумів його слова. — Жодна нормальна людина не зніматиме зі змагань вправних ковзанярів лише тому, що вони бідняки!

Карл люто затупцяв на місці:

— Висловлюйся обережніше, шановний, і будь такий люб’язний не підказувати іншим! Навіть не намагайся!

— Ха-ха-ха! — розреготався маленький Воостенвальберт Схіммельпеннінк, передчуваючи бійку. Він не сумнівався: коли дійде до кулаків, його кумир Пітер відгамселить дюжину таких зарозумільців, як Карл.

Але щось в очах Пітера спонукало Карла перенести свій гнів на слабшого, тож він люто налетів на Вооста:

— А ти чого верещиш, тварючко? Кістлявий оселедець, мавпа-коротун із довгим ім’ям замість хвоста!

Кілька хлопчаків, які каталися неподалік, схвальними криками відгукнулися на єхидний дотеп. У Карла, переконаного, що ворогів переможено, трохи покращився настрій. Однак відтепер він вирішив виступати проти Ганса й Гретель лиш тоді, коли поряд не буде Пітера.

У цю хвилину на льоду з’явився друг Пітера — Якоб Поот. Ще не видно було його обличчя, але помилитися було неможливо, бо він був найгладкішим із місцевих хлопчаків.

— А ось і товстун! — вигукнув Карл. — А з ним іще якийсь худорлявий чужинець…

— Ха-ха-ха! Точнісінько як хороша свиняча грудинка, — закричав Людвіг, — прошарок м’яса, прошарок жиру!

— Це двоюрідний брат Якоба, — вставив Воост, радіючи нагоді повідомити новину. — Він англієць. У нього дуже смішне коротеньке ім’я: Бен Добс. Він гостює у них і поїде аж після великих змагань.

Увесь цей час хлопці кружляли, робили оберти, каталися, не припиняючи розмови, спокійно виписуючи на ковзанах хитромудрі фігури. Але тепер вони зупинилися, зіщулившись від морозного вітру, і чекали, поки до них наблизяться Якоб Поот і його супутник.

— Це мій двоюрідний брат, друзі, — сказав Якоб, відсапуючись, — Бенджамін Добс. Він Джон Буль[16] і братиме участь у змаганнях.

Усі обступили новоприбулих, і Бенджамін досить швидко дійшов висновку, що голландці, незважаючи на їхню чудернацьку мову, зовсім непогані.

Правду кажучи, Якоб, представляючи свого двоюрідного брата, вимовив «Пеншамін Допс» і назвав його «Шон Куль». Але я перекладаю всі розмови наших юних друзів і тому вважаю за потрібне відтворювати англійські імена правильно, а не так, як їх вимовляли хлопці.

Спочатку юний Добс почувався ніяково серед приятелів двоюрідного брата. Хоча майже всі вони вивчали англійську і французьку, однак соромилися говорити цими мовами, а Бен, намагаючись говорити голландською, робив багато смішних помилок. Він завчив, що «вроу» значить дружина, а «йа» значить «так», «споорвег» — залізниця, «стоомбот» — пароплав, «опхаальбрюґґен» — розвідні мости, «бейтенплаастен» — дачі, «мейнгеєр» — пан, «твеєґевегт» — двобій, «копер» — мідь, «задель» — сідло, але з цих слів він не міг скласти жодної фрази, так само як не знаходив нагоди скористатися довгим списком фраз, завчених за підручником «Голландські діалоги». Теми цих діалогів були досить цікаві, але хлопчики ніколи їх не зачіпали. Як і той бідолаха, що навчився за підручником Оллендорфа вимовляти бездоганною німецькою: «Чи не бачили ви рудої корови моєї бабусі?» — але, приїхавши до Німеччини, виявив, що йому не випаде нагоди розпитати про цю цікаву тварину, Бен зрозумів, що засвоєна ним книжкова голландська мова, попри всі сподівання, йому не допомагає.