— Дай-но я спробую, — сказав Пітер, зазираючи через його плече. — Ех ти, та їх чітко видно! Бачиш літери: «Т» і «X»… Ось «Т»…

— Чудово! — вигукнув Ламберт. — Якщо тобі так легко прочитати це, ми тебе послухаємо. «Т» і «X», а далі що?

— «Т. X.»… «Т. X.»… А! Томас Хіґс — тепер зрозуміло, — відповів Пітер, дуже задоволений, що зумів нарешті розібрати це ім’я, але відразу ж похопився, що він і Ламберт поводяться досить безцеремонно, і повернувся до Ганса.

І тут Пітер сполотнів. «Що з ними сталося, з цими людьми?» — подумав він. Рафф і Ганс підхопилися з місця й дивилися на Пітера в нестямі від радості й подиву. Гретель, здавалося, збожеволіла. Тітонька Брінкер металася по кімнаті з незапаленою свічкою в руках і кричала:

— Гансе, Гансе! Де твоя шапка? Ох, меєстере! Ох, меєстере!

— Бірмінґем! Хіґс! — викрикував Ганс. — Ви сказали — Хіґс! Ми його знайшли! Біжу негайно!

— Бачите, молоді люди… — заторохтіла тітонька Брінкер, ледве переводячи дихання і хапаючи з ліжка Гансову шапку, — бачите, ми знаємо його… він наш… ні, не наш… я хочу сказати… Ой, Гансе, біжи до Амстердама, негайно біжи!

— Добраніч… — задихаючись, мовив Ганс, сяючи від несподіваної радості, — добраніч… Даруйте мені, я маю бігти… Бірмінґем… Хіґс… Хіґс… Бірмінґем… — І, вихопивши шапку в матері, а ковзани в Гретель, він вибіг геть із будиночка.

Що ще могли подумати хлопчики, як не те, що вся родина Брінкерів раптово збожеволіла?..

Вони зніяковіло попрощалися й зібралися йти. Але Рафф зупинив їх:

— Цей Томас Хіґс, молоді люди, це один… Одна особа…

— А! — мовив Пітер, переконаний, що Рафф з-поміж усіх найбожевільніший.

— Так… Одна особа… Один… Гм!.. Знайомий. Ми думали, він помер. Сподіваюся, це та сама людина. Це в Англії — так ви сказали?

— Так, тут написано Бірмінґем, — відповів Пітер. — Очевидно, це той Бірмінґем, що в Англії.

— Я знаю цю людину, — сказав Бен, звертаючись до Ламберта. — Від його фабрики до нашого будинку й чотирьох миль не буде. Дивна людина… Усе мовчить, як устриця — зовсім не схожий на англійця. Я не раз бачив його. Серйозний такий, із дуже гарними очима. Якось він до дня народження Дженні зробив на моє замовлення чудовий футляр для письмового приладдя. Він виготовляє гаманці, футляри для підзорних труб і всілякі вироби зі шкіри.

Бен говорив англійською, тому ван Моунен переклав його слова для всіх зацікавлених осіб, відзначивши про себе, що ні Рафф, ні його вроу, здається, аж ніяк не почувались нещасними, хоча Рафф увесь тремтів, а очі в тітоньки Брінкер були повні сліз.

Можете мені повірити, лікар від слова до слова вислухав усю історію, коли пізно ввечері приїхав разом із Гансом до Брінкерів.

— Молоді люди пішли вже давно, — сказала тітонька Брінкер, — але, якщо поквапитися, їх неважко буде відшукати, коли вони повернуться з лекції.

— Це точно, — промовив Рафф, кивнувши, — вроу завжди влучає в самісіньку ціль. Добре б, мейнгеєре, побачити молодого англійця раніше, ніж він забуде про Томаса Хіґса. Знаєте, це ім’я легко вислизає з пам’яті… Неможливо утримати його ні на хвилину. Воно раптом налетіло на мене й ударило, як копер палю, а мій хлопець записав його. Так, мейнгеєре, на вашому місці я поспішив би поговорити з англійцем: він багато разів бачив вашого сина. Подумати тільки!

Тітонька Брінкер підхопила його слова:

— Ви легко впізнаєте хлопчика, мейнгеєре, — він в одній компанії з Пітером ван Хольпом, а волосся в нього в’ється, як у іноземців. І ви послухали б, як він говорить: так голосно, так швидко, і все англійською! Але для вашої честі це не завада.

Лікар узяв капелюха і зібрався йти. Обличчя в нього сяяло. Він буркнув, що «це, звичайно, в дусі мого розбишаки — узяти собі дурнувате англійське ім’я», потім назвав Ганса «синку мій», чим до нестями ощасливив юнака, і жваво вибіг із будинку, що аж ніяк не личило такому поважному лікареві.

Незадоволений кучер утішився, висловивши дорогою додому, до Амстердама, усе, що мав на душі. Лікар сидів у кутку карети і не міг почути жодного слова, тому кучерові випала дуже зручна нагода вилаяти людей, які зовсім не зважають на інших і по десять разів за ніч вимагають коней.

Фабрика Хіґса була джерелом насолоди для бірмінґемських пліткарок. Її будівля була невеликою, але достатньою для того, щоби вмістити таємницю. Ніхто не знав, хто її власник і звідкіля він приїхав. На вигляд він був джентльменом, це безперечно (хоча всі знали, що він походить із підмайстрів), і він володів пером, як учитель каліграфії.

Років із десять тому вісімнадцятирічний юнак раптово з’явився у місті, сумлінно вивчив своє ремесло і завоював довіру хазяїна. Незабаром після того, як він закінчив навчання, його прийняли компаньйоном, і нарешті, коли старий Віллет помер, молодий чоловік узяв справу до своїх рук. Ось і все, що про нього було відомо.

Деякі обивателі частенько відзначали, що він із жодною душею не хоче й словом перекинутися. Але інші стверджували, що він, коли хоче, чудово підтримує розмову, хоча в нього не все гаразд із вимовою.

Усі вважали його людиною, яка любить порядок: шкода лише, що він завів собі біля фабрики якийсь огидний ставок із застояною зеленою водою, такий мілкий, що в ньому й вугрові не сховатися, — справжнє малярійне гніздо.

Його національність залишалася нерозв’язною загадкою. Судячи з його імені й прізвища, батько його був англійцем; але звідки ж родом була його мати? Була б вона американкою, у нього неодмінно були б широкі вилиці й червонувата шкіра. Була б вона німкенею, він знав би німецьку; але ж есквайр Сміт стверджував, що Хіґс цієї мови не знає. Була б вона француженкою (що цілком можливо, адже він завів собі жаб’ячого ставка), це позначилося б на його мові. Ні, не інакше як він — голландець. І от що найдивніше: коли заведеш розмову про Голландію, він нашорошує вуха, але, коли почнеш розпитувати його про цю країну, то з’ясовується, що він нічогісінько про неї не знає.

Так чи так, але якщо він ніколи не отримує листів від материних родичів із Голландії і якщо жодна жива душа старого Хіґса не бачила, то це означає, що його родина не дуже поважна. Сам Томас Хіґс, мабуть, птах невисокого польоту, хоча й намагається гнути кирпу. «Вже хто-хто, а ми, — шепотілись плетухи, — зовсім не збираємося забивати собі голову думками про цю людину». Саме тому Томас Хіґс і його справи були невичерпною темою всіх пересудів.

Отже, можна собі уявити, як збентежились усі обивателі, коли якось «людина, яка саме була присутня і знає, що до чого», повідомила, що хлопчик-листоноша нині вранці передав Хіґсові листа — точно з-за кордону, а Хіґс «побілів, як стіна, побіг на свою фабрику, перекинувся слівцем із одним із старших робітників і, ні з ким не попрощавшись, миттю зник зі своїми пожитками. Так, пані!»

Господиня його винайманої квартири, пані Скраббс, глибоко засмутилася. Мила жінка аж задихалася, коли розповідала, що він виїхав з квартири ось так, раптово, не попередивши її хоча б за день, на що має право всяка жінка, яка не дозволяє витирати об себе ноги (чого із нею, дякувати Богові, ніколи не траплялося); «саме так, і, якщо ви самі так кажете, то не завадило б йому попередити її за тиждень». А він не сказав навіть: «Спасибі, пані Скраббс, за ваші послуги», які вона йому постійно робила, хоч їй і не годиться про це говорити, та вона й не така, аби щораз вимагати подяки… Обурливо!.. Втім, треба визнати, містер Хіґс сплатив їй усе до останнього фартинга! І в неї навіть сльози навернулися на очі, коли вона побачила, що його дорогі чоботи валялися у кутку кімнати не надягнутими на колодки — адже це доводить лише те, що він був дуже збентежений, бо за будь-яких інших обставин вони у нього завжди стояли прямо, як солдати, — хоч їх і не варто було брати з собою, тому що на них двічі набивали набійки.