— Мабуть, і я відчую його, — сказав Бен, — коли буде відлига. На щастя для мене, рання зима покрила льодом ці запашні води… І я їй дуже вдячний. Без цього неймовірного катання на ковзанах Голландія сподобалася б мені значно менше, ніж зараз.

— Як же ти відрізняєшся від Поотів! — вигукнув Ламберт, задумливо вслухаючись у Бенові слова. — Але ж ви двоюрідні брати… Мені це невтямки.

— Ми справді кузени або, скоріше, завжди вважали себе двоюрідними братами, але насправді споріднення між нами не дуже близьке. Наші бабусі були зведеними сестрами. У нашій родині всі англійці, а у нього — голландці. Наш прадід Поот був двічі одружений, і я — нащадок його дружини-англійки. Однак я люблю Якоба більше, ніж добру половину своїх родичів-англійців, разом узятих. Він найщиріший, найдобродушніший хлопчик із усіх, кого я знаю. Дивно, але мій батько випадково познайомився з батьком Якоба під час ділової поїздки до Роттердама. Вони завели розмову про свою кревність — французькою, до речі — і відтоді листуються. Дивні речі трапляються в житті! Деякі звички тітки Поот дуже здивували б мою сестру Дженні. Тітка — справжня дама, але вона так не схожа на мою матір… Та й будинок у них, і спосіб життя — все зовсім не таке, як у нас.

— Звичайно, — самовдоволено погодився Ламберт, ніби хотів сказати, що навряд чи можна де-небудь, крім Голландії, зустріти таку досконалість у всьому. — Однак ти знайдеш про що розповісти Дженні, коли повернешся додому.

— Ще б пак! Я скажу, принаймні, якщо охайність, на думку голландців, прирівнюється до побожності, то Бруку вічне спасіння забезпечене. Я в житті не бачив охайнішого місця. Взяти хоча б мою тітку Поот: при всьому своєму багатстві вона безперервно щось чистить, і її будинок має такий вигляд, наче він увесь полакований. Я вчора писав матері, що бачу, як мій двійник невідступно ходить за мною, нога до ноги, у їдальні з натертою підлогою.

— Твій двійник? Ніяк не втямлю цього слова. Що ти хочеш сказати?

— Ну, моє віддзеркалення. Бен Добс номер два.

— А, це? Розумію! — вигукнув ван Моунен. — А чи бував ти коли-небудь у парадній вітальні своєї тітки Поот?

Бен розсміявся:

— Тільки раз — того дня, коли приїхав. Якоб каже, що мені не вдасться увійти до неї знову до весілля його сестри Кеноу, а весілля буде через тиждень після Різдва. Батько дозволив мені погостювати тут до урочистої події. Щосуботи тітка Поот зі своєю товстухою Катьє вирушає до вітальні й ну мести, шкребти та натирати! Потім у кімнаті опускають фіранки й замикають її до наступної суботи. За весь тиждень жодна душа туди не входить, однак там все одно потрібно прибирати — «схоонмакен», — як висловлюється тітка.

— Що ж отут особливого? У Бруці так прибирають усі вітальні, — сказав Ламберт. — А чи подобаються тобі фігури, що рухаються, у саду тітчиних сусідів?

— Вони нічогенькі. Коли влітку лебеді плавають по ставку, вони, напевно, скидаються на живих. А от китайський мандарин під каштанами, який киває головою, просто безглуздий… Він годиться тільки для того, щоб смішити малих дітей. А ще ці прямі садові доріжки й дерева, геть усі підстрижені й розфарбовані! Даруй, ван Моунене, але я ніколи не зможу захоплюватися голландським смаком.

— На це потрібен час, — поблажливо погодився той, — але зрештою ти обов’язково оціниш його. Мене багато чого приваблювало в Англії, — і, сподіваюся, мене відпустять туди разом із тобою навчатися в Оксфорді, — але загалом Голландію я люблю більше.

— Ну звісно! — сказав Бен тоном палкого схвалення. — Не був би ти справжнім голландцем, якби не любив її. Що, крім батьківщини, можна любити так пристрасно? Хоча дивно відчувати теплі почуття до такої холодної країни. Якби ми не рухалися постійно, то зовсім би змерзли.

Ламберт розсміявся:

— У тебе англійська кров, Бенджаміне! А от мені зовсім не холодно. Поглянь на ковзанярів на каналі: всі рум’яні, мов троянди, і задоволені, як лорди… Агов, славний капітане ван Хольп, — крикнув Ламберт голландською, — як гадаєш, чи не завітати нам до тієї ферми, щоб погріти ноги?

— А хто змерз? — запитав Пітер, обертаючись.

— Бенджамін Добс.

— Зараз зігріємо!

І загін зупинився.

Підійшовши до дверей ферми, хлопчики мимоволі стали свідками жвавої сімейної сцени. Із будинку вибіг огрядний голландець, а за ним гналася його люба вроу, люто гамселячи його грілкою на довгій ручці.

Вираз її обличчя аж ніяк не обіцяв хлопцям привітного прийому, тому вони розсудливо вирішили хутко накивати звідси п’ятами і погріти їх деінде.

Будиночок поруч здавався привітнішим. Його похилий дах, укритий яскраво-червоною черепицею, покривав також бездоганно чистий корівник, прибудований до житлового будинку. Охайна спокійна бабуся сиділа біля вікна і плела. У сусідньому вікні з широкими рамами, блискучим склом та білосніжними гардинами, виднівся профіль товстуна з люлькою в роті. У відповідь на несміливий стукіт Пітера білява рум’яна дівчина в святковому вбранні прочинила верхню половину зелених дверей (посередині двері розділялися на дві частини) і запитала, що їм потрібно.

— Чи можна нам увійти погрітися, юфроу? — шанобливо запитав Пітер.

— Ласкаво просимо! — відповіла дівчина, і нижня половина дверей безшумно відчинилася.

Перш ніж увійти, всі хлопці довго й ретельно витирали ноги об грубий килимок, і кожен із них вишукано відважив ввічливий уклін бабусі й старому, що сидів біля вікна. Бен готовий був подумати, що це не люди, а такі самі машини, що рухаються в брукських садах. Старі, повільно й зовсім однаково кивнувши головами, розмірено й неквапливо, наче заведені, знову взялися кожний до своєї справи. Старий усе попихкував люлькою, а його вроу постукувала спицями, немов усередині в неї вертілися зубчасті коліщатка. Навіть справжній дим, що піднімався з дерев’яної люльки, не здавався переконливим доказом того, що ці старі — живі люди.

Зате як клопоталася рум’яна дівчина!.. Як швидко вона підсунула хлопцям поліровані крісла з високими спинками й запросила гостей присісти! Як спритно роздмухувала вогонь у комині, змусивши його палати так, немов його охопило натхнення! У Якоба Поота мало сльози не бризнули з очей, коли вона подала величезного імбирного пряника і глиняний глечик із кислим вином! Як вона сміялася й кивала, коли хлопчики наминали їжу, немов дикі, хоча й сумирні звірі, та як здивувалася, коли Бен чемно, але твердо відмовився від житнього хліба і кислої капусти! Як дбайливо зняла з Якоба рукавицю, розірвану біля великого пальця і, заштопавши її на очах у хлопчика, відкусила нитку зубами й сказала при цьому: «Тепер буде тепліше», — і, нарешті, як ласкаво вона потисла руку всім хлопчикам по черзі й, кинувши благальний погляд на «автоматичну» бабусю, наповнила пряниками кишені хлопців!

Увесь цей час спиці безупинно постукували, а люлька жодного разу не забула випустити хмарку диму.

Пробігши неабияку частину дороги, хлопці побачили масивний кам’яний фасад і ворота замку Званенбург, по обидва боки яких стояли вежі, увінчані статуями лебедів.

— Халфвег[21]. Ми на півдорозі, друзі, — сказав Пітер. — Знімайте ковзани.

— Бачиш, — пояснював Ламберт своєму супутнику, — у цьому місці Ай зливається із Гаарлемським озером, і тут матимеш купу клопотів. Вода на п’ять футів вища за суходіл, тому і греблі, й щити на шлюзах в нас повинні бути міцні, інакше одразу ж заллє. Кажуть, тутешні шлюзи влаштовані по-особливому. Ми їх пройдемо, і ти побачиш таке, що й очі на лоба вилізуть. Весняна вода в цьому озері, як я чув, краще за всі води на світі білить полотно, і нею користуються всі великі Гаарлемські білильні фабрики. Про це я не можу розповісти тобі докладно… Але розповім дещо із власного досвіду.