— Добре, мейнгеєре.

Обидва розсміялися. Але в Пітера усмішка змінилася на здивований вираз обличчя, коли він побачив, як Ганс, дійшовши до каналу, став на одне коліно й узявся надягати дерев’яні ковзани.

— Дуже дивно, — пробурмотів Пітер, похитуючи головою, і повернувся, щоб увійти до будинку. — Чому ж він не бігає на своїх нових ковзанах?

Сонце майже зайшло за обрій, коли наш герой, щасливий, але все-таки досадливо усміхаючись, зірвав із себе дерев’яні полози й, сповнений надій, попрямував до маленької халупки, яку вже давно нарекли «будинком ідіота».

Біля входу бовваніли чиїсь дві тоненькі фігурки. Але не тільки Гансові очі, а й менш зіркі могли б одразу впізнати їх.

Сіра, ретельно залатана кофта, вицвіла синя спідниця, поверх неї — ще більш вицвілий блакитний фартух, уже затісний чепчик, швидкі ніжки у величезних черевиках-кораблях — все це, звичайно, належало Гретель. Ганс упізнав би її де завгодно.

Яскрава кокетлива червона кофтинка й гарна спідниця з чорною облямівкою, гарненький чепчик із бережками, золоті сережки, ошатний фартух, витончені шкіряні черевички… Та що й казати! Якби сам Папа Римський надіслав їх Гансові з посланцем, Ганс би заприсягнувся, що вони належать Анні.

Дівчатка повільно проходжалися туди-сюди перед будиночком. Певна річ, вони йшли під руку і так поважно кивали й похитували голівками, немов обговорювали державні справи.

Ганс кинувся до них із радісним криком:

— Ура, дівчатка, я маю роботу!

На його крик із будинку вийшла мати. І в неї знайшлися приємні звістки. Батькові дедалі легше. Він майже весь день сидів, а тепер спить «сумирно, немов ягнятко», як висловилася тітонька Брінкер.

— Тепер моя черга, Гансе, — сказала Анні, відводячи юнака убік після того, як він розповів матері, що отримав роботу в мейнгеєра ван Хольпа. — Я продала твої ковзани. Візьми гроші.

— Сім гульденів! — вигукнув Ганс, здивовано перераховуючи гроші. — Та це ж утричі більше, ніж я сам за них заплатив.

— Я тут ні до чого, — сказала Анні. — Ми не винні, якщо покупець нічого не тямить у ковзанах.

Ганс швидко глянув на неї:

— О Анні!

— О Гансе! — перекривила вона його, стискуючи губки й відчайдушно намагаючись набути хитрого і шахраюватого вигляду.

— Слухай, Анні, я знаю, ти це говориш несерйозно! Ти повинна повернути частину грошей.

— Та нізащо в світі! — опиралася Анні. — Ковзани продано, і крапка. — Але, побачивши, що він щиро засмутився, вона знизила оберти. — Чи повіриш ти мені, Гансе, якщо я скажу, що ніякої помилки не сталося і той, хто купив твої ковзани, сам наполягав на тому, щоб заплатити за них сім гульденів?

— Повірю, — відповів він, і світло, що засяяло в його ясних блакитних очах, здавалося, відбилося в очах Анні й заіскрилося під її віями.

Тітонька Брінкер зраділа, побачивши стільки срібла, але коли довідалася, що Ганс одержав його, розлучившись зі своїм скарбом, лише спромоглася вигукнути:

— Нехай благословить тебе Бог, синку! Це для тебе велика втрата!

— Зачекай, мамо, — сказав юнак, порпаючись у кишені. — От іще! Якщо так триватиме, незабаром ми розбагатіємо!

— Що й казати, — відповіла вона, поспішно простягаючи руку. Потім додала стиха: — Ми й справді розбагатіли б, якби не цей Ян Кампхьойсен. Він таки побував під нашою вербою, будь певен, Гансе!

— Схоже на те. — зітхнув Ганс. — Але, знаєш, мамо, забудьмо про ці гроші. Звичайно, вони зникли; батько розповів нам усе, що знав. Не будемо більше думати про них!

— Легко сказати, Гансе! Спробую, але важко буде, особливо коли моєму бідному чоловікові стільки всього потрібно… Ах ти, Господи! Що за непосиди ці дівчиська! Адже вони щойно були тут. Куди ж це вони дременули?

— Вони забігли за будинок, — сказав Ганс, — напевно, хочуть від нас сховатися. Тихіше! Зараз я їх упіймаю і приведу до тебе. Вони бігають швидше й тихіше он за того кролика. Але я їх спочатку добряче налякаю.

— Але ж там і справді кролик. Слухай, Гансе, він, бідашка, мабуть, геть зголоднів, якщо зважився вийти з нірки в таку холоднечу. Зараз принесу йому крихт.

І добра жінка поспішила в будинок. Незабаром вона знову вийшла, але Ганс не дочекався її. А кролик спокійно пострибав у невідомому напрямку. Обігнувши ріг хатини, тітонька Брінкер натрапила на дітей. Ганс і Гретель стояли перед Анні, а та з недбалим виглядом сиділа на пеньку.

— Просто любо глянути… як на картинці! — зачудувалася тітонька Брінкер, зупиняючись у замилуванні перед дітьми. — Багато я бачила картин у тому розкішному будинку в Гейдельберзі, але їх і не зрівняти з цією. Мої обоє тюхтії, а ти, Анні, справжня фея!

— Та хіба? — засміялася Анні, просяявши. — Отож, Гансе і Гретель, уявіть, що я ваша хрещена-фея і завітала до вас у гості. Загадайте кожен по бажанню, і я виконаю їх. Чого ви хочете, пане Гансе?

Анні глянула на юнака, і обличчя її вмить посерйознішало — можливо, тому, що вона від щирого серця хотіла хоч на хвилинку отримати чарівну силу. А Гансові здавалося, начебто вона зараз і справді фея.

— Я хочу, — промовив він урочисто, — знайти те, що шукав минулої ночі!

Гретель весело розсміялася. Тітонька Брінкер простогнала:

— Сором, Гансе! — і попленталась до будиночка.

«Хрещена-фея» підхопилася й тричі тупнула ніжкою.

— Нехай говорять, що хочуть, — промовила вона. — Твоє бажання здійсниться. — Потім із жартівливою урочистістю сягнула рукою в кишеню фартуха і вийняла звідти велику скляну намистинку. — Закопай її там, де я тупнула ногою, — сказала вона, подаючи намистинку Гансові, — і, перш ніж зійде місяць, твоє бажання здійсниться.

Гретель розсміялася ще веселіше.

«Фея-хрещена» прикинулася дуже невдоволеною.

— Кепське дівчисько! — сказала вона, скорчивши злу міну. — У покарання за те, що ти глузувала з феї, твоє бажання не здійсниться!

— Ха! — радісно вигукнула Гретель. — Почекай, поки тебе про щось попросять, хрещена. Адже я не встигла загадати ніякого бажання!

Анні добре грала свою роль. Не проймаючись веселим сміхом друзів, вона гордо пішла геть, зображуючи втілення ображеної гідності.

— Добраніч, феє! — кричали їй услід Ганс і Гретель.

— Добраніч, смертні! — крикнула вона нарешті, перестрибнувши через замерзлу канаву, і швидко побігла додому.

— А скажи, вона схожа на… на квітку… Така мила й чарівна! — вигукнула Гретель, зі щирим замилуванням дивлячись услід Анні. — Подумай, скільки днів вона просиділа у темній кімнаті з хворою бабусею… Але слухай, братику Гансе, що з тобою? Що ти збираєшся робити?

— Почекай — побачиш! — відповів Ганс, кинувся в будинок і миттю повернувся із заступом і ломом у руках. — Я хочу закопати свою чарівну намистинку!

Рафф Брінкер досі міцно спав. Його дружина взяла невеликий шматок торфу зі свого малого запасу і поклала його на вугілля, що ледь жевріло. Потім відчинила двері й неголосно покликала:

– Ідіть додому, діти!

— Мамо, мамо! Поглянь! — мало не заверещав Ганс.

— Святий Бавоне! — вигукнула тітонька Брінкер, вискочивши за поріг. — Що це з хлопцем?

– Іди сюди хутчій, мамо! — збуджено кричав Ганс, щосили працюючи і після кожного слова встромляючи лома в землю. — Бачиш? Ось це саме місце… Тут, на південь від пня. І як це ми вчора ввечері не здогадалися? Адже цей пень — від старої верби, яку ти зрубала минулої весни, бо від неї падала тінь на картоплю. А молодого деревця тут геть не було, коли батько… Ура! Ура!

Тітонька Брінкер не могла вимовити й слова. Вона впала на коліна поруч з Гансом саме тієї миті, коли він витяг… старого глиняного горщика!

Ганс помацав рукою в горщику і вийняв звідти… уламок цегли… потім другий, третій… потім панчоху і гаманець — чорні, вицвілі, але наповнені давно втраченим скарбом!