– Із чудернацьким дахом?

— Так-так, — сказав Бен, — я забув, що ти місцевий; а мені тут усі дахи здаються дивними. Я кажу про будинок, що стоїть поруч із тим зеленим будинком.

— Справді, там народилася дівчинка. От що я тобі скажу, капітане, — крикнув Ламберт, вільно переходячи на голландську, — вшиваймося якомога скоріше з цієї вулиці! Вона аж кишить немовлятами! Ще хвилина — і вони здіймуть жахливий лемент.

Капітан розсміявся.

— Ходімо, я поведу вас слухати значно приємнішу музику, — сказав він. — Ми потрапили сюди саме вчасно, щоб послухати орган святого Бавона. Сьогодні церква відчинена.

— Як?! Величезний Гаарлемський орган? — запитав Бен. — От чудово! Я не раз читав про нього, про його величезні труби і vox humana[22], що звучить, як голос велетня.

— Так, то саме він і є, — відповів ван Моунен.

Пітер не помилився. Церква була відчинена, однак там не правилося. Але на органі хтось грав. Коли хлопчики увійшли, назустріч їм линув цілий потік звуків. Здавалося, він захоплював їх одного за одним у темну глибину споруди.

Музика звучала дедалі голосніше, поки нарешті не перейшла в шум і ревіння грізного буревію або океану, що ринув на берег. Серед цього сум’яття раптом почувся дзенькіт дзвіночка. За ним другий дзвіночок, потім третій, і буревій стих, немов прислухаючись до них. Дзвіночки набралися сміливості: вони дзеленчали голосно й лунко. Інші дзвоники, нижчого тону, приєдналися до них, і всі зазвучали в урочистому єднанні: дінь-дон! дінь-дон! Аж тут знову здійнявся буревій, із подвоєною люттю закликаючи віддалені громи. Хлопчики мовчки перезирнулися. Відбувалося щось важливе. Що це? Хто це кричить так страшно? Людина, демон або якесь чудовисько, що сидить у полоні за цією кованою мідною рамою, за цими величезними срібними колонами… чудовисько, яке розпачливо благає про волю? Це був vox humana.

Аж ось почулася відповідь, м’яка, ніжна, сповнена любові, як пісня матері. Буревій стих; пташки, що десь причаїлися, випурхнули, й у повітрі забриніла радісна музика, здіймаючись усе вище й вище, поки останній слабкий звук не завмер удалині.

Vox humana змовк; але в тому чудовому гімні подяки, що зазвучав тепер, вчувалися удари людського серця. Пітеру й Бенові ця музика здавалася ангельським співом. Їхні очі затуманилися, дивна радість охопила душу. І от, немов підняті невидимими руками, вони вже линули кудись у потоці звуків, забувши про втому й прагнучи лише одного: слухати цю неймовірну музику вічно… Та раптом хтось нетерпляче смикнув ван Хольпа за рукав, і в нього над вухом пролунав буркотливий голос:

— Ти довго ще тут сидітимеш, капітане? Мружишся на стелю, як хворий кролик! Час у дорогу!

— Тихше! — прошепотів Пітер, ще не оговтавшись.

— Ходімо, друже! Ходімо! — сказав Карл, знову смикнувши Пітера.

Пітер неохоче обернувся. Він не міг затримувати хлопців проти їхньої волі. Всі, крім Бена, дивилися на нього з докором.

— Ну що ж, друзі, — прошепотів він, — ходімо! Тільки тихше!

— Це найнеймовірніше, що я бачив і чув відтоді, як приїхав до Голландії! — у захваті вигукнув Бен, щойно вони вийшли на подвір’я. — Чудово!

Людвіг і Карл лукаво підсміювалися над цією, як вони висловилися, «ваартал», тобто нісенітницею. Якоб позіхнув. Пітер перезирнувся із Беном — і обидва зразу ж відчули, що вони не такі вже й різні, хоча один народився у Нідерландах, а інший — в Англії.

А перекладач Ламберт поспішив відгукнутися:

– І справді чудово! Наскільки я знаю, тепер є й інші органи, не гірші за цей, але орган святого Бавона протягом багатьох років був найкращим у світі.

— А чи знаєш ти, наскільки він великий? — запитав Бен. — Я помітив, що сама церква неймовірно висока, а орган заповнює увесь кінець великого бічного вівтаря від підлоги і мало не до стелі.

— Це правда, — сказав Ламберт. — А які гарні труби!.. Достоту як чудесні колони зі срібла. Але, знаєш, вони тут тільки для краси: справжні труби позаду них, і деякі такі великі, що в них може влізти людина, а інші менші за дитячого свищика. Так, друже, ця церква вища за Вестмінстерське абатство[23], і все-таки орган здається просто величезним. Учора ввечері батько говорив мені, що висота цього органа сто вісім футів, ширина — п’ятдесят футів, а труб він має понад п’ять тисяч. У нього шістдесят чотири регістри — якщо ти тільки розумієш, що це таке, я ж ні — і три клавіатури.

— Тобі пощастило, — сказав Бен. — Ти маєш блискучу пам’ять. А моя — справжнє решето: не встигнеш всипати туди якихось чисел, як вони вже висипаються. А от факти, історичні події — ті у ній застрягають… Хоч це тішить!

— Отут ми із тобою не схожі, — сказав ван Моунен. — Я — майстер запам’ятовувати імена й цифри, але історія здається мені непролазними хащами.

Тим часом Карл і Людвіг вели суперечку щодо якихось чотирикутних дерев’яних пам’ятників, які вони бачили у церкві. Людвіг запевняв, що на кожному з них написане ім’я людини, похованої під цим пам’ятником, а Карл наполягав, що ніяких імен там немає, а тільки герби померлих, зображені фарбами на чорному тлі, з датою смерті, виведеною золотими літерами.

— Мені видніше, — сказав Карл. — Я пройшов до східної стіни подивитися на застрягле в ній гарматне ядро, про яке мені говорила мама. У тисяча п’ятсот… не пам’ятаю точно, якому році… Підлі іспанці вистрілили з гармати у церкву, коли там ішла служба. Ядро справді залишилося в стіні. Повертаючи назад, я оглянув пам’ятники. Запевняю тебе, на них немає ніяких написів.

— Запитай у Пітера, — сказав Людвіг, не цілком впевнений у тому, що правда на його боці.

— Карл має рацію, — підтвердив Пітер, який чув суперечку, хоча сам у цей час розмовляв із Якобом. — Отож, Якобе, як я казав, великий композитор Гендель випадково приїхав до Гаарлема і, звичайно, одразу ж почав шукати цей знаменитий орган. Він отримав дозвіл на огляд і заграв на органі з усією майстерністю, як раптом до церкви зайшов місцевий органіст. Увійшов і зупинився, вражений: він і сам чудово грав, але такої музики не чув ніколи. «Хто там? — крикнув він. — Якщо це не янгол і не демон, значить, це Гендель!» Коли ж він довідався, що це й справді великий композитор Гендель, то здивувався ще більше. «Але як вам це вдалося? — сказав він. — Ви зробили неможливе: немає у світі людини, яка могла б зіграти десятьма пальцями ті пасажі, які зіграли ви. Людські руки не мають сили впоратися з усіма цими клавішами й регістрами!» — «Знаю, — спокійно відповів Гендель, — тому мені довелося брати деякі ноти кінчиком носа…» Дідько забирай! Уяви собі, як старий органіст, мабуть, витріщив очі!

— Га? Що? — стрепенувся Якоб, коли жвавий голос Пітера раптово замовк.

— Ти що, не слухав мене, телепню? — обурився Пітер.

— О так… Ні… Річ у тім, що… Спочатку я тебе слухав… Зараз я вже не сплю, але я, мабуть, йшов у півсні, — затинаючись, пробелькотів Якоб, і обличчя в нього було таке оторопіле й збентежене, що Пітер не зміг стримати сміху.

Хлопчики вийшли з церкви і зупинилися на базарному майдані неподалік, щоб оглянути бронзову статую Лаурейса Янсзона Костера, якого голландці вважають винахідником друкарства. З ними ведуть суперечку ті, хто приписує цю заслугу Іоаннові Гутенбергу з Майнца. Дехто навіть стверджує, що слуга Костера, Фауст, на Святвечір украв дерев’яні шрифти свого хазяїна, коли той був у церкві, і утік із цим витвором до Майнца. Костер був уродженцем Гаарлема і, звичайно, голландцям хочеться приписати честь цього винаходу своєму уславленому співвітчизникові. В усякому разі, перша книга, надрукована Костером, у місті зберігається в срібній скриньці, загорненій у шовк, і показують її дуже обережно, як коштовну пам’ятку старовини. Місцеві мешканці стверджують, що ідея можливості друкарства спала на думку Костеру, коли він вирізав своє ім’я на корі дерева й притиснув до букв аркуш паперу.