Ламберт і його друг-англієць, звісно, багато про це говорили. Вони навіть завзято посперечалися щодо іншого винаходу. Ламберт заявив, що й мікроскоп, і телескоп — це подарунок світові від двох голландців — Метіуса і Янсзона, а Бен так само завзято стверджував, що один англійський чернець, Роджер Бекон, який жив у XIII столітті, «докладно написав про все це… так, друже, і зробив докладний опис мікроскопів і телескопів задовго до того, як ті двоє голландців з’явилися на цьому світі».

В одному тільки хлопці дійшли спільної думки, а саме в тому, що вперше навчив людей солити оселедця голландець Вільгельм Беклес. Голландія правильно робить, шануючи його як благодійника народу, тому що своїм багатством вона значною мірою завдячує оселедцевому промислу.

— Дивовижно, — сказав Бен, — як багато цієї риби! Не знаю, як тут, але на узбережжях Англії, поблизу Ярмута, косяки оселедця досягають завтовшки шести-семи футів.

— Це справді надзвичайно, — сказав Ламберт. — А ти знаєш, що англійське слово «херрінґ» — оселедець — походить від німецького «хеєр» — військо? Рибу так назвали тому, що вона тримається незліченними полчищами.

Трохи згодом, проходячи повз якусь швацьку майстерню, Бен вигукнув:

— Ламберте, поглянь, над шевцевою яткою написане прізвище одного з твоїх видатних співвітчизників! Бурхаав… Якби тільки шевця звали Герман Бурхаав, а не Ґендрік, вони були б тезками, а не лише мали б спільне прізвище.

Ламберт насупився, пригадуючи.

— Бурхаав… Бурхаав… Це прізвище мені добре знайоме. Пам’ятаю, він народився у 1668 році, але все інше, як завжди, вивітрилось у мене з голови. Знаменитих голландців так багато, що запам’ятати їх просто неможливо. Ким він був? Чи не про нього говорили, що це двоголова людина? Чи він був відомим мандрівником, як Марко Поло?

— Насправді він мав не дві, а чотири голови, — зі сміхом підтвердив Бен, — тому що це був видатний лікар, натураліст, ботанік і хімік. Я зараз дуже захоплююся ним, адже місяць тому прочитав його біографію.

— Ну то розповідай, — сказав Ламберт, — тільки йди швидше, бо ми загубимо слід своїх друзів.

— Так от, — почав Бен, прискорюючи ходу і з величезною цікавістю спостерігаючи за всім, що відбувалося на людній вулиці, — цей лікар, Бурхаав, був видатним анспевкером.

— Видатним — ким? — на всю горлянку крикнув Ламберт.

— Ой, пробач, будь ласка! Я думав про того чоловіка, якого ми зустріли: про перехожого у трикутному капелюсі. Адже він анспевкер, так?

— Так. Точніше, він аанспреєкер — от як слід вимовляти це слово. Але до чого тут твій улюблений чотириголовий герой?

— Так ось, я хотів сказати, що лікар Бурхаав у шістнадцять років залишився сиротою, без грошей, без освіти, без друзів…

— Непогано для початку! — вставив Ламберт.

— Не перебивай. У шістнадцять років він був бідним, самотнім сиротою. Але він був таким наполегливим і працьовитим, так твердо вирішив опанувати науки, що проклав собі шлях і згодом став одним із найосвіченіших людей у Європі. Всі його… А це що таке?

— Де? Про що ти?

— Та он там, на тих дверях, папірець. Бачиш? Його читають двоє-троє чоловіків; я вже помітив тут кілька таких аркушів.

— Та це просто бюлетень про стан здоров’я якоїсь людини. У цьому будинку хтось захворів і, щоб позбавити його від непроханих відвідувачів, родичі пишуть, як почувається хворий, і вішають цей опис, як афішу, на вхідних дверях для всіх, кому небайдуже його здоров’я… Безперечно, дуже розумний звичай. У ньому, на мій погляд, немає нічого дивного. Продовжуй, будь ласка. Ти сказав «усі його…» і не закінчив.

— Я хотів сказати, — знову почав Бен, — що всі нею… Його… Ну й смішно ж тут одягаються, слово честі! Ти тільки поглянь на цих чоловіків і жінок у капелюхах, схожих на цукрові голови, і он на ту жіночку, що йде попереду нас: її солом’яний капелюшок зовсім як совок — на потилиці він звужується й увінчується вістрям. От потіха! А її величезні дерев’яні черевики! Любо глянути!

— Це люди з глухої провінції, — сказав Ламберт досить роздратовано. — Доведеться тобі або облишити старого Бурхаава, або заплющити очі…

— Ха-ха-ха! То що я хотів сказати… Всі його знамениті сучасники шукали з ним зустрічі. Навіть Петро І, коли приїхав із Росії до Голландії вчитися кораблебудуванню, регулярно відвідував лекції цього уславленого професора. На той час Бурхаав був уже професором медицини, хімії й ботаніки у Лейденському університеті. Він дуже розбагатів на лікарській практиці, але завжди говорив, що його найкращі пацієнти — бідняки, тому що за них йому заплатить Бог. Вся Європа любила й шанувала його. Словом, він так прославився, що один китайський мандарин написав йому листа із такою адресою: «Бурхааву, знаменитому в Європі лікареві», і лист дійшов без затримок!

— Неймовірно! Це справжня знаменитість!.. А наші друзі зупинилися. Ну, капітане ван Хольп, куди прямуємо тепер?

— Ми хочемо рушити далі, — сказав Пітер. — О цій порі року не варто оглядати Босх… Це надзвичайно гарний ліс, Бенджаміне, мальовничий гай, де ростуть чудові дерева, що охороняються законом… Розумієш?

— Йа! — кивнув Бен.

А капітан вів далі:

— Можливо, ви хочете відвідати Музей історії природи? А якщо ні, то повернімося на Великий канал. Якби в нас було більше часу, ми повели б Бенджаміна на Блакитні сходи.

— Що це за Блакитні сходи, Ламберте? — запитав Бен.

— Це найвища точка на дюнах. Звідти можна побачити чудовий краєвид на океан і добре роздивитися це чудо природи — дюни. Важко навіть повірити, що вітер зміг намести такі величезні пагорби з піску. Але щоб потрапити туди, нам доведеться пройти через Блумендаль, а це не дуже приємне село; окрім того, воно досить далеко звідси. Що ти на це скажеш?

— Ну, я готовий на все. Я навіть, мабуть, вирушив би прямо до Лейдена; але ми вчинимо так, як скаже капітан… Так, Якобе?

— Йа, це добре, — промовив Якоб, якому, втім, значно більше хотілося ще трохи поспати, аніж підніматися Блакитними сходами.

Капітан наполягав на тому, щоб вирушити до Лейдена.

— Звідси до Лейдена чотири милі з гаком… Цілих шістнадцять англійських миль, Бене. Якщо ми хочемо потрапити туди до опівночі, часу гаяти не можна. Вирішуйте швидше, друзі: Блакитні сходи або Лейден?

— Лейден, — відповіли хлопці й, миттю вилетівши з Гаарлема, побігли по каналу, милуючись високими, як вежі, вітряками й гарними заміськими садибами.

— Якщо хочеш побачити Гаарлем у всій його красі, — сказав Ламберт Бенові, — приїжджай сюди влітку. Ніде у світі немає таких прекрасних квітів. За містом теж дуже красиво — є де погуляти. А Босх — «Ліс» — розтягнувся на багато миль. Його величні в’язи назавжди залишаються в пам’яті. Голландські в’язи — найблагородніші дерева у світі, Бене, крім англійського дуба…

— Так, крім англійського дуба, — гордо промовив Бен і на якусь мить перестав бачити канал, бо в його уяві враз виникли образи Роббі й Дженні.

Тим часом інші хлопчики слухали розповідь Пітера про одну давню подію, що сталася в тій частині міста, де височів старовинний замок. Його власник так жорстоко пригноблював городян, що вони збунтувалися і оточили замок. Коли небезпека стала неминучою, зарозумілий власник збагнув, що облоги не витримає, і вже готувався якнайдорожче продати своє життя. Аж раптом його дружина вийшла на вал і запропонувала бунтівникам забрати все, що було в замку, якщо тільки їй самій дозволять узяти й зберегти те з її майна, що вона зможе віднести на своїй спині. Їй пообіцяли це, і ось власниця замку вийшла за ворота: на плечах вона несла свого чоловіка.

Обіцянка, яку дали бунтівники, врятувала його від їхньої люті; однак вони розграбували замок.