– Ідіть уже! — сказав він, і на його обличчі промайнуло щось схоже на колишню усмішку (Гретель ніколи її не бачила). — Хіба чоловікові приємно, щоб його піднімали, як колоду? Кажу вам, не мине й трьох днів, як я знову буду на греблях. Так! Там мене зустрінуть славні хлопці, Ян Кампхьойсен і молодий Хооґсвлейт. Присягаюся, що вони були б тобі добрими друзями, Гансе!

Ганс поглянув на матір. Молодий Хооґсвлейт помер п’ять років тому, Ян Кампхьойсен сидів у в’язниці в Амстердамі.

— Так, вони, звісно, допомогли б нам у міру своїх сил, — сказала тітонька Брінкер, ухиляючись від прямої відповіді, — якби ми попросили їх. Але Ганс був такий заклопотаний роботою і навчанням — ніколи йому було шукати твоїх товаришів!

— Роботою і навчанням… — задумливо повторив Рафф. — Невже вони вміють читати й рахувати, Мейтьє?

— Ти тільки послухай їх! — відповіла вона з гордістю. — Вони встигають переглянути цілу книгу, поки я підмітаю підлогу. Ганс, коли він дивиться на сторінку з довгими словами, радіє, мов кролик на капустяній грядці! А щодо рахунку…

— Ну ж бо, синку, допоможи мені трішки, — перебив її Рафф Брінкер. — Краще мені знову прилягти.

Якби хтось поглянув сьогодні ввечері на скромну вечерю в будиночку Брінкерів, то й не запідозрив би, які вишукані страви заховані неподалік. Ганс і Гретель, наминаючи по скибці житнього хліба й запиваючи його чашкою води, мрійливо поглядали на мисника, але їм і на думку не спадало забрати хоч крихту в батька.

— Він залюбки повечеряв, — сказала тітонька Брінкер, кинувши погляд на ліжко, — і одразу ж заснув. Бідолашний, нескоро він зміцніє! Йому страшенно хотілося знову посидіти, але, коли я прикинулася, начебто погоджуюся й готова підняти його, він передумав… Пам’ятай, доню, коли в тебе самої буде чоловік — хоча до цього, може, ще далеко, — пам’ятай, що тобі не вдасться ним керувати, якщо будеш суперечити йому. «Сумирна дружина — чоловікові господиня»… Стривай! Стривай! Не ковтай такими великими шматками, Гретель! Мені б вистачило двох таких шматків на цілий обід… Що з тобою, Гансе? Можна подумати, що на стіні в нас завелося павутиння.

— Так ні, мамо, просто я думав…

— Про що?.. Ой, і запитувати нема чого, — додала вона вже іншим голосом. — Я сама тільки-но думала про те саме. Так-так… Нема чого соромитися, що нам кортить дізнатися, куди поділася наша тисяча гульденів, але… Жодного слова батькові про ці гроші. Адже все й так зрозуміло: він нічого про них не знає.

Ганс тривожно підняв очі, побоюючись, щоб мати, як завжди, не розхвилювалася, згадуючи про зниклі гроші. Але вона мовчки їла хліб, відкушуючи маленькі шматочки, і сумно дивилася у вікно.

— Тисяча гульденів, — почувся з ліжка слабкий голос. — Вони, напевно, дуже стали тобі в пригоді, вроу, у ці довгі роки, поки твій чоловік сидів без діла.

Нещасна жінка здригнулася. Ці слова остаточно погасили надію, яка віднедавна зажевріла.

— Ти не спиш, Раффе? — запитала вона надривним голосом.

— Ні, Мейтьє, і почуваюсь я значно ліпше. Я кажу, що недарма ми збирали гроші, вроу. Вистачило їх на всі ці десять років?

— Я… У мене їх не було, Раффе, я…

І вона вже готова була розповісти йому всю правду, але Ганс підняв пальця і прошепотів:

— Не забувай, що говорив нам меєстер: батька не можна хвилювати.

— Поговори з ним, синку, — відгукнулася тітонька Брінкер, вся тремтячи.

Ганс підбіг до ліжка.

— Я радий, що тобі краще, — сказав він, нахиляючись до батька. — Ще день-два, і ти зовсім зміцнієш.

— Так, мабуть… А чи надовго вистачило грошей, Гансе? Я не чув, що відповіла мати. Що вона сказала?

— Я сказала, Раффе, — затинаючись, у розпачі проговорила тітонька Брінкер, — що їх уже немає.

— Нічого, жінко, не переймайся! Тисяча гульденів на десять років — не так уже й багато, та ще коли треба виховувати дітей; зате ви на ці гроші жили безбідно… Чи часто ви хворіли?

— Н-ні, — схлипнула тітонька Брінкер, витираючи очі фартухом.

— Ну, годі… годі, дружинонько, чому ти плачеш? — лагідно промовив Рафф. — Тільки-но я зведуся на ноги, ми хутко наповнимо грошима іншого гаманця. Добре, що я все розповів тобі про них, перед тим як упав з греблі.

— Що ти мені розповів, хазяїне?

— Та що я ці гроші закопав. А мені зараз приснилося, начебто я не говорив тобі про це.

Тітонька Брінкер здригнулася й подалася вперед. Ганс схопив її за руку.

— Мовчи, мамо! — шепнув він, поспіхом відводячи її убік. — Нам треба поводитися дуже обережно.

Вона стояла, стиснувши руки, і лише важко дихала від хвилювання, а Ганс знову підійшов до ліжка. Тремтячи з нетерпіння, він сказав:

— Це, напевно, був неприємний сон. А ти пам’ятаєш, коли ти закопав гроші, батьку?

— Так, синку. Це було перед світанком, того самого дня, коли я розбився. Напередодні ввечері Ян Кампхьойсен щось сказав, і я запідозрив, що він не дуже чесна людина. Тільки він, крім твоєї матері, знав, що ми зібрали тисячу гульденів… І от тієї ночі я встав і закопав гроші… Дурень я був, що засумнівався в давньому другові!

— Заприсягаюся, батьку, — сказав Ганс, підсміюючись і знаком просячи матір і Гретель не втручатися, — що ти сам забув, де ти їх закопав.

— Ха-ха-ха! Ну ні, не забув… На добраніч, сину мій, щось мене знову до сну хилить.

Ганс хотів було відійти, але не посмів ослухатися знаків, які йому робила мати, і сказав м’яко:

— На добраніч, тату!.. То як ти сказав? Де ти закопав гроші? Адже я був тоді зовсім маленьким.

— Під молодою вербою за будинком, — проговорив Рафф Брінкер сонним голосом.

— Так-так… На північ від дерева — адже так, тату?

— Ні, на південь. Так ти й сам, мабуть, добре знаєш це місце, шибенику… Ти, звичайно, там крутився, коли мати відкопувала гроші. Ну, синку… Легенько… Підсунь цю подушку… Ось так. На добраніч!

— Добраніч, тату! — сказав Ганс, готовий затанцювати від радості.

Цієї ночі повний і яскравий місяць зійшов дуже пізно й пролив своє світло в маленьке віконце. Але його промені не потривожили Раффа Брінкера. Він спав міцно, так само, як і Гретель. Тільки Гансові та його матері не спалося.

Сяючи радісною надією, вони поспішно спорядилися й вислизнули з будинку. У руках вони несли зламаного заступа й іржаві інструменти, які колись добре послужили Раффу, поки він був здоровий і працював на греблях.

Надворі було так світло, що мати й син бачили вербу зовсім чітко. Промерзла земля була твердою, як камінь, але Ганса й тітоньку Брінкер це не бентежило. Вони боялися тільки одного: розбудити тих, хто спав у будинку.

— Цей лом — саме те, що нам потрібно, мамо, — сказав Ганс, із силою ударивши ломом по землі. Але ґрунт так затвердів, що його було нелегко пробити.

— Так, Гансе, — відповіла мати, нетерпляче стежачи за ним. — Дай-но і я спробую.

Незабаром їм удалося встромити лома в землю; потім викопали ямку, і далі робота пішла легше. Вони працювали по черзі, жваво перешіптуючись. Час від часу тітонька Брінкер безшумно підходила до порогу й прислухалася, аби переконатися, що її чоловік спить.

— Оце так буде новина для нього! — примовляла вона, сміючись. — Все йому розповімо, коли зміцніє. Як мені хотілося б зараз же вночі взяти і гаманця, і панчоху з грошима такими, якими їх знайдемо, та й покласти на ліжко, щоб наш батько їх побачив, коли прокинеться!

— Спочатку потрібно дістати їх, мамо, — захекано мовив Ганс, не припиняючи старанно працювати.

— Ну, тут і сумнівів немає. Тепер уже вони від нас нікуди не подінуться! — відповіла вона, тремтячи від холоду й збудження, і присіла навпочіпки поруч із ямою. — Може, ми знайдемо їх захованими в той старий глиняний горщик, який у нас колись зник.