На каналі буєри, зазвичай, проїздять рідко, і їхня поява викликає чималу тривогу серед ковзанярів, особливо — боязких. Але сьогодні здавалося, начебто всі буєри в країні попливли, або, точніше, поковзали в різних напрямках, і на каналі їх теж було чимало.

Бен захоплено милувався цим видовищем, хоча не раз здригався при стрімкому наближенні гострокрилих нестримних човнів, які могли зненацька сахнутися вправо чи вліво. До того ж йому доводилося напружувати всю свою енергію, щоб не зіштовхнутися з ковзанярами і не дати галасливим малюкам збити його санчатами.

Він навіть зупинився подивитися, як хлопчики пробивають у кризі ополонку, готуючись ловити острогою рибу. І тільки-но він зібрався знову рушити, як несподівано для себе опинився на колінах у якоїсь літньої пані, чиє крісло налетіло на нього ззаду. Бабця верескнула; слуга, який штовхав крісло, злісно засичав. Але за секунду Бен вибачався вже перед порожнім простором: обурена стара була далеко попереду.

Однак це здавалося лише маленьким нещастям порівняно з тим, що загрожувало йому тепер. Величезний буєр мчав каналом на всіх вітрилах, і Бен мало не скам’янів при думці про свою неминучу загибель. Буєр був у нього за спиною! Хлопчик побачив позолочений ніс, почув окрик шкіпера[25] і довгий бушприт[26] просвистів над його головою. Він на мить осліп, оглух, онімів, але, розплющивши очі, зрозумів, що крутиться на одному місці за кілька ярдів позаду величезного керма, схожого на ковзана. Буєр пронісся, мало не зачепивши його за плече, але Бен таки урятувався! Він урятувався і вже знав, що знову побачить Англію, поцілує милі обличчя батька, матері, Роббі, Дженні, що блискавично промайнули перед ним, — величезний бушприт ніби закарбував ці образи в його душі. Бен зрозумів, як палко він любить своїх рідних. Можливо, це допомогло йому спокійно поставитися до лайки навколишніх. Люди, мабуть, думали: якщо хлопчик не загинув, то, безперечно, він кепський хлопчисько й заслуговує на негайну прочуханку.

Ламберт вилаяв його:

— Я вже думав, що тобі гаплик, роззяво! Що ж ти не дивишся, куди біжиш? Мало, що ти всідаєшся на коліна до бабів, то ти ще й кидаєшся під полози кожного зустрічного буєра, як індуси під колісницю Джаґернаута[27]. Будеш ловити ґав — доведеться нам віддати тебе аанспреєкерам!

— Будь ласка, не віддавайте! — промовив Бен з жартівливою смиренністю, але помітивши, що в Ламберта побіліли губи, додав стиха: — Мені здається, ван Моунене, що в одну цю мить я встиг передумати більше, ніж за все своє життя.

Ламберт не відповів, і якийсь час хлопчики котилися мовчки. Незабаром вони почули слабкий дзенькіт далеких дзвонів.

— Слухай! — проговорив Бен. — Це що таке?

— Це куранти, — відповів Ламберт. — Он у тій сільській церковці підбирають дзвони. Ох, Бене, аби ти послухав дзвін у Новій церкві в Дельфті! Оце дзвони! Там близько п’ятиста дзвонів із дуже м’яким звуком, а дзвонар — один з найкращих у Голландії. Але, кажуть, це тяжка праця: дзвонар просто знемагає і, віддзвонивши, відразу ж лягає в постіль. Дзвони там з’єднані з чимось на зразок клавіш, схожих на клавіші рояля. А ногами доводиться натискати на цілий ряд педалей. Коли дзвонар дзвонить у швидкому темпі, він увесь смикається — точнісінько як жаба, яку прокололи шпилькою.

— Як тобі не соромно! — обурився Бен.

Пітер на той час вичерпав увесь свій запас анекдотів про Гаарлем і пустився разом зі своїми трьома супутниками наздоганяти Ламберта й Бена.

— Англієць непогано бігає, — сказав Пітер. — Він не поступиться чистокровному голландцеві. Звичайно Джони Булі на ковзанах мають жалюгідний вигляд… Агов! От ви де, ван Моунене! А ми вже й не сподівалися, що нам випаде честь знову зустрітися з вами. Від кого це ви втікали так хутко?

— Від вас, равликів! — відрізав Ламберт. — А вас що затримувало?

— Ми розмовляли… А ще постояли трохи, щоб Поот перепочив.

— Схоже, що він знесилюється, — сказав Ламберт.

У цю хвилину гарний буєр із розпущеними вітрилами неквапливо проковзав повз них. Палуба його кишіла дітьми, закутаними до підборіддя. Було видно тільки їхні всміхнені личка, обрамлені квітчастими вовняними шалями. Вони хором співали пісню на честь святого Ніколааса. Несміливу мелодію підхопили сотні голосів, і вона зазвучала потужно, красиво і струнко.

Останній звук пісні завмер удалині. Наші хлопці намагалися не відстати від буєра, та марно: їм здавалося, начебто вони котяться назад. Вони перезирнулися.

— Краса! — замилувався ван Моунен.

— Наче сон! — сказав Людвіг.

Якоб підкотив до Бена і, схвально киваючи головою, сказав англійською:

— Це добре. Це найліпший спосіб. Я хочу сказати: краще вирушити до Лейдена на такому човні.

— На буєрі! — вжахнувся Бен. — Та ти що! Адже ми вирішили подорожувати на ковзанах, а не сидіти на буєрі, як малі дітлахи.

— Тейвельс! («Дідько!») — вилаявся Якоб. — Це не дрібниця, не для дітлахів… на буєрі!

Хлопці сміялися, але дивилися один на одного ніяково. Ото була б радість, якби їм випала нагода проїхатися на буєрі!.. Але відмовитися від своєї чудової витівки? Ганьба! Хто ж на таке зважиться?..

І тут виникла жвава суперечка.

Капітан Пітер угамував свій загін.

— Хлопці, — сказав він, — як на мене, щодо цього нам варто зважати на Якобові побажання. Адже йому першому спало на думку влаштувати тривалу екскурсію, не забувайте!

— Нісенітниця! — уїдливо посміхнувся Карл, кинувши презирливий погляд на Поота. — А хіба серед нас хтось стомився? Ми всю ніч відпочиватимемо в Лейдені.

У Людвіга й Ламберта обличчя були стривожені й розчаровані. Отакої — відмовитися від слави, на яку заслуговуватимеш, коли пробіжиш на ковзанах від Брука до Гааги й назад. Але обидва погодилися, що вирішувати має Якоб.

Добросердий, хоча й стомлений Якоб одразу вгадав настрій товаришів.

— Ні-ні, — сказав він голландською, — я пожартував. Звісно ж, ми побіжимо на ковзанах.

Хлопці здійняли радісний гамір і знову помчали з оновленими силами.

Всі, крім Якоба. Він усіляко намагався приховати свою втому і мовчав, щоб зберегти дихання й енергію для важкої ковзанярської роботи. Але все марно. Незабаром його гладке тіло стало здаватися йому дедалі важчим, ноги підкошувалися й слабшали. На довершення всього кров Якоба, яка, мабуть, намагалась утекти якнайдалі від льоду, прихлинула до пухких добродушних щік, а обличчя почервоніло аж до самісінького коріння ріденького світлого волосся.

Так недалеко й до запаморочення, про яке пише славний Ганс Андерсен — того самого запаморочення, що скидає з гір відважних молодих мисливців або шпурляє їх із гострих вершин льодовика, або долає їх, коли вони переходять гірський потік.

Непомітно підкралося запаморочення й до Якоба. Спочатку воно помучило його, то обдаючи холодом із голови до ніг, то обпалюючи кожну його жилку вогнем. Потім змусило канал тремтіти і гойдатися під його ногами, а пропливаючи повз білі вітрила — кланятися та вертітися, і нарешті важко жбурнуло його на лід.

— Агов! — крикнув ван Моунен. — Поот гепнувся!

Бен поспішно підскочив до нього:

— Якобе! Якобе, ти не забився?

Пітер і Карл уже піднімали Якоба. Його обличчя зовсім пополотніло. Воно здавалося мертвим; зник навіть його добродушний вираз.

Зібралася юрба. Пітер розстебнув небораці куртку, розв’язав його червоний шарф і подув у напіврозкритого рота.

— Відійдіть убік, друзі! — крикнув він. — Дайте йому подихати повітрям!