Ріхі, багата й впливова (у шкільному житті), мала, крім Катрінки, інших прихильників, які поділяли її думку, бо були або занадто безтурботні, або занадто боязкі, щоб думати самостійно.

Бідолашна маленька Гретель! Тепер у її рідному будинку було дуже важко й сумно. Рафф Брінкер стогнав на твердому ліжку, а його вроу, забувши й вибачивши все, змочувала водою його чоло й губи, плачучи й молячись про те, щоб він не помер. Ганс, як ми вже знаємо, у розпачі вирушив до Лейдена шукати лікаря Букмана і, якщо вдасться, умовити його негайно приїхати до батька. Гретель з якимось незбагненним страхом зробила в будинку всю роботу, яку могла: вимела нерівну цегляну підлогу, принесла торфу, розвела нежаркий вогонь і розтопила льоду для матері. Зробивши все це, вона присіла на низенький ослінчик біля ліжка й почала просити матір хоч трохи подрімати.

— Ти так стомилася! — шепотіла вона. — Ти всю ніч не склепила повік із тієї страшної години. Бачиш, я поправила вербове ліжко й поклала на нього все, що тільки було м’якого, щоб моїй мамі зручно спалось. Ось твоя кофтина. Зніми свою гарну сукню; я дуже акуратно складу її і сховаю у великій скрині,– ти й заснути не встигнеш, а я вже все приберу.

Тітонька Брінкер похитала головою, не відриваючи погляду від чоловікового обличчя.

— Я почергую біля батька, мамо, — благала Гретель, — і розбуджу тебе, тільки-но він поворухнеться! Ти така бліда, а очі в тебе геть червоні… Ну мамо, будь ласка, ляж!

Але дівчинка марно просила: тітонька Брінкер відмовилася покинути свій пост.

Засмучена Гретель мовчки дивилася на неї й розмірковувала про те, чи дуже це погано — любити матір більше, ніж батька… Адже, притискаючись до матері з палкою любов’ю, майже з обожнюванням, вона чітко розуміла, що батька вона лише боїться.

«Ганс дуже любить тата, — думала вона, — а чому я не можу так любити його? Однак я не могла стримати сліз того дня, коли місяць тому він схопив ножа й порізався так, що з руки в нього потекла кров… І тепер, коли він стогне, як у мене болить душа! Може, я все-таки люблю його, і я зовсім не таке жахливе, зле дівчисько, яким себе вважаю? Так, я люблю нещасного тата… Майже як Ганс… Не зовсім — адже Ганс сильний і не боїться його. Ох, невже він не перестане стогнати?.. Бідолашна мама, яка вона терпляча! От уже хто ніколи не жалкує, як жалкую я, про гроші, які так загадково зникли! Якби батько міг хоч на хвилинку розплющити очі, подивитися на нас, як дивиться Ганс, і сказати, куди поділися мамині гульдени, я нічого іншого не хотіла б… Ні, хотіла б… Я не хочу, щоб нещасний тато помер, щоб він увесь посинів і застиг, як сестричка Анні Боуман… Я знаю, що не хочу… Я не хочу, щоб тато помер».

Думки її перейшли в молитву. Бідна дівчинка навіть не усвідомлювала, коли ця молитва скінчилася. Незабаром вона вже дивилася на слабкий вогник, який згасав у торфі й миготів ледве-ледве, але завзято — як ознака того, що коли-небудь вогонь може розгорітися в яскраве полум’я.

Великий глиняний горщик із розпаленим торфом стояв біля ліжка; Гретель поставила його туди, щоб «батько більше не тремтів», як вона висловилася. Вона дивилася, як вогонь освітлював її матір, забарвлюючи червоним світлом вилинялу спідницю й надаючи якоїсь свіжості зношеному ліфові. Дівчинці приємно було бачити, як розгладжувалися зморщечки на втомленому маминому обличчі, коли відблиск полум’я ніжно мерехтів на ньому.

Потім Гретель узялася рахувати шибки, розбиті й заклеєні папером і, нарешті, пробігши очима всі щілини й тріщини на стінах, спрямувала погляд на різьблену полицю, виготовлену Гансом. Вона висіла невисоко, і Гретель могла дотягтися до неї. На полиці лежала велика Біблія в шкіряній палітурці з мідними застібками — весільний подарунок тітоньці Брінкер від тієї родини в Гейдельберзі, у якої вона працювала.

«Ой, Гансе, який ти спритний! Якби ти був тут, то перевернув би батька, йому було б зручніше і він перестав би стогнати… Як це сумно! Якщо хвороба затягнеться, ми вже не зможемо кататися на ковзанах. Доведеться мені відіслати свої нові ковзани тій гарній панночці. Ні я, ні Ганс цих змагань навіть не побачимо».

І очі Гретель, до того зовсім сухі, наповнилися слізьми.

— Не плач, дитинко, — втішала її мати. — Може, хвороба в нього не така тяжка, як ми думаємо. Батько й раніше так хворів.

Гретель уже ридала:

— Ой, мамо, не тільки це… Ти не все знаєш… Я така погана, така зла!

— Ти, Гретель? Та ти ж така терпляча й слухняна, доню! — І здивовані очі матері просяяли. — Тихше, моя люба, ти розбудиш його.

Гретель сховала обличчя в колінах матері, намагаючись стримати сльози.

Її рученька, така худенька і смаглява, лежала в шорсткій материнській долоні, загрубілій від важкої роботи, і вони ніжно стискали одна одну. А от Ріхі — та здригнулася б, якби до неї доторкнулася одна з цих рук…

Незабаром Гретель звела очі — тепер у них з’явився той сумний і покірний вираз, який, кажуть, часто буває у погляді бідних дітей, — і пробубніла тремтячим голосом:

— Батько хотів спалити тебе… Хотів, я все бачила! І при цьому він сміявся!

— Тихше, доню!

Мати сказала це так рвучко і різко, що Рафф Брінкер, хоча й лежав без тями, трохи ворухнувся на ліжку.

Гретель замовкла і, зажурена, почала обскубувати нерівні краї дірки в святковій маминій сукні. Тут вона була пропалена… На щастя для тітоньки Брінкер, сукня була вовняною.

Попоївши і відпочивши, хлопчики вийшли з кав’ярні тієї миті, коли великий годинник на майдані, як і багато інших годинників у Голландії, двічі пробив дзвоном, що відлічує півгодини; це означало, що зараз пів на третю. Капітан заглибився в думки — сумна розповідь Ганса Брінкера досіе звучала в його вухах. І тільки коли Людвіг, сміючись, гукнув його: «Прокинься, дідусю!» — він знову взявся до виконання обов’язку доблесного ватажка свого загону.

— Агов, молоді люди, сюди! — крикнув він.

Хлопці йшли міськими вулицями, але не тротуаром — на них рідко натрапиш у Голландії, — а вимощеною із цегли доріжкою, яка прилягає до бруківки на одному з нею рівні.

На честь святого Ніколааса Гаарлем, так само як і Амстердам, набув ошатного вигляду.

Назустріч хлопцям ішов якийсь дивний чоловік. Він був невисокий на зріст, у чорному костюмі й короткому плащі; на голові в нього були перука й трикутний капелюх, з якого звисав довгий креповий шарф.

— Хто це? — вигукнув Бен. — Що за дивна фігура!

— Це аанспреєкер, або оповіщувач, — сказав Ламберт. — Хтось помер.

— Хіба всі у вас так носять жалобу?

— Та ні. Аанспреєкер — розпорядник на похороні; коли хтось помирає, він має обійти всіх друзів та родичів небіжчика і сповістити їх.

— Дивний звичай!

— Ну, — сказав Ламберт, — нам, мабуть, не варто перейматися тією смертю, про яку він зараз сповіщає: я бачу — інша людина щойно прибула на цей світ, щоб зайняти звільнене місце.

Бен здивовано глянув на нього:

— А ти звідки знаєш?

— Бачиш гарненьку червону подушечку для шпильок, що висить он на тих дверях? — у свою чергу запитав Ламберт.

— Так.

— Це означає, що народився хлопчик.

— Хлопчик? А як ти про це дізнався?

— Бачиш, коли тут, у Гаарлемі, народжується хлопчик, його батьки вішають на двері червону подушечку для шпильок. Якби народилася дівчинка, висіла б біла подушечка. У деяких місцях на двері вішають ошатніші речі — суцільно обшиті мереживами, але навіть на найубогіших будинках можна побачити стрічку або хоча б мотузочку, прив’язану до замка на дверях…

— Глянь! — мало не заверещав Бен. — Так воно і є; бачиш білу подушечку на дверях того будинку із прибудовою і з таким чудернацьким дахом?