І коли за цим сигналом хлопці залишили Гаарлем, обличчя в них були майже так само веселі, як півгодини тому, коли загін входив у місто на чолі з капітаном Пітером.

— Дондер ен бліксем! («Грім і блискавка!») — сердито закричав Карл, перш ніж загін встиг відбігти на двадцять ярдів від міських воріт. — Гляньте, он біжить на своїх деревинках голодранець у залатаних штанях. Цей волоцюга вештається всюди, щоб він провалився! Нам пощастить, — уїдливо додав він, — якщо наш капітан не накаже нам зупинитися, щоб потиснути йому руку.

— Ваш капітан — жахлива людина, — жартівливо промовив Пітер, — але це помилкова тривога, Карле: я не бачу серед ковзанярів твого опудала… А, он він! Але що з ним таке, з цим хлопцем?

Бідолашний Ганс! Обличчя в нього було бліде, губи міцно стиснуті. Він ковзав по кризі, як у жахливому сні. Коли він порівнявся із хлопчиками, Пітер гукнув його:

— Добридень, Гансе Брінкер!

Гансове обличчя посвітліло:

— А, мейнгеєре, це ви? От добре, що ми зустрілися!

— Ну й нахаба! — засичав Карл Схуммель, із презирством обганяючи супутників, які, здається, були не проти затриматися разом зі своїм капітаном.

— Радий вас бачити, Гансе, — привітно відгукнувся Пітер. — Але ви, здається, чимсь засмучені… Чи не можу я вам допомогти?

— Так, справді засмучений, — відповів Ганс, опустивши очі. Але раптом він знову поглянув на Пітера, і майже радісно додав: — Цього разу Ганс може допомогти мейнгеєрові ван Хольпу.

— Як? — запитав Пітер із властивою голландцям прямотою, не намагаючись приховати здивування.

— Повернувши вам це, — і Ганс простягнув йому загублений гаманець.

— Ура! — закричали хлопці і, вийнявши з кишень захололі руки, радісно замахали ними.

А Пітер тільки сказав: «Дякую вам, Гансе Брінкер», — але таким тоном, що Гансові здалося, начебто сам король став перед ним на коліна. Вигуки радісних хлопців долетіли до закутаних вух того молодого панича, що котив у бік Амстердама і намагався погасити спалах люті. Хлопчик-американець одразу ж повернув би назад і поспішив задовольнити свою цікавість, але Карл тільки зупинився і, стоячи спиною до свого загону, намагався вгадати, що могло статися. Так він нерухомо стояв, поки не здогадався, що тільки можливість поснідати могла викликати таке захоплене «ура». Повернувшись, він повільно покотив назад до своїх збуджених товаришів. Тим часом Пітер відвів Ганса убік.

— Як ви здогадалися, що це мій гаманець? — запитав він.

— Учора ви заплатили мені три гульдени за ланцюжок з тюльпанового дерева й порадили купити ковзани.

— Так, пам’ятаю.

— Тоді я й бачив ваш гаманець: він із жовтої шкіри.

— А де ви знайшли його сьогодні?

— Вранці я вийшов із дому дуже засмучений. Котив, не дивлячись під ноги, та й налетів на якісь колоди. Сів розтирати собі коліно і тут побачив вашого гаманця: він завалився під колоду.

— Так он де! Ну, тепер я все розумію: коли ми пробігали повз ці колоди, я, пам’ятається, витяг з кишені свій шарф, а разом із ним, мабуть, випав і гаманець. Якби не ви, Гансе, він зник би. От що, — і Пітер висипав гроші на долоню, — зробіть нам ласку — дозвольте розділити ці гроші з вами…

— Ні, мейнгеєре, — відповів Ганс.

Він сказав це спокійно, без усякої манірності, але Пітер відчув себе так, немов йому дорікнули і, не мовивши й слова, поклав срібло назад у гаманець.

«Багатий він чи бідний, але мені цей хлопчина подобається», — подумав він, а вголос сказав:

— Чим ви такі засмучені, Гансе?

— Ох, мейнгеєре, сталося нещастя… Але розповідати довго, а я й так затримався. Я поспішаю до знаменитого лікаря Букмана, в Лейден…

— До лікаря Букмана? — здивовано перепитав Пітер.

— Так. І мені не можна втрачати жодної хвилини. До побачення!

— Почекайте, я теж туди прямую… От що, друзі: повертаймося до Гаарлема, гаразд?

— Гаразд! — голосно закричали хлопці й пустилися в дорогу назад.

— Слухайте… — почав Пітер, присуваючись ближче до Ганса, і обидва вони покотили поруч, так легко й вільно ковзаючи по кризі, начебто й не відчували, що рухаються, — У Лейдені ми зупинимося, і якщо ви йдете туди тільки для того, щоб запросити лікаря Букмана, то хочете, я зроблю це за вас? Хлопці, напевно, занадто стомляться сьогодні, щоб бігти так далеко, але я обіцяю вам побачити лікаря завтра рано вранці, якщо тільки він у місті.

— Ну, цим ви справді допомогли б мені! Я не відстані боюся, а залишати матір саму.

— Вона захворіла?

— Ні, не вона — батько. Ви, мабуть, чули про це: він несповна розуму от уже багато років… Відтоді, як побудували великого млина Схолоссен. Але тілом він завжди був дужий і міцний. А вчора увечері мати стала на коліна перед комином, щоб роздмухати вогонь у торфі. А в батька є лише одна радість: сидіти й дивитися, як тліє вугілля, і мати щоразу роздмухує його, щоб зробити приємність хворому. Та не встигла вона поворухнутися, як батько кинувся на неї, немов велетень, і штурхонув її мало не у вогонь, а сам усе сміявся, трясучи головою… Я був на каналі, як раптом почув лемент матері й побіг до неї. Батько не випускав її з рук, і сукня на ній уже диміла. Я спробував загасити вогонь, але батько відштовхнув мене рукою. Була б у будинку вода, мені вдалося б залити полум’я… А батько увесь час сміявся таким страшним сміхом, майже беззвучно, тільки обличчя в нього перекосилося… Тоді — це було жахливо, але хіба міг я допустити, щоб моя мати згоріла?! — я вдарив його… Табуретом. Він відіпхнув мене. Мамина сукня вже зайнялася… Треба було загасити… Я погано пам’ятаю, що було потім. Отямився я на підлозі, а мати молилася… Мені здалося, що всю її охопило полум’ям, і я почув дивний батьків сміх. Моя сестра Гретель крикнула, що він тримає матір зовсім близько до вогню, — сам я нічого не міг втямити!.. І тут Гретель кинулася до комірчини, поклала в миску улюбленої батькової страви і поставила її на підлогу. Тоді він відпустив матір і поповз до миски, як маленька дитина. Мати не обпеклася, тільки сукню пропалила в одному місці… Яка ніжна вона була з батьком усю цю ніч, як доглядала за ним, не склепивши повік!.. Він заснув із сильним жаром, обхопивши руками голову. Мати каже, що останнім часом він часто прикладає руки до голови, немов вона в нього болить… Ой, не хотілося мені вам усе це розповідати! Якби мій батько був при тямі, то не скривдив би й кошеняти.

Хвилину обидва хлопці котили мовчки.

— Жах! — вимовив нарешті Пітер. — А як він почувається сьогодні?

— Погано, мейнгеєре.

— А для чого вам іти по лікаря Букмана, Гансе? В Амстердамі є інші лікарі, і вони, мабуть, допомогли б вашому батькові… Букман — знаменитість, його запрошують тільки найзаможніші люди, та й ті іноді не можуть дочекатися.

— Він мені обіцяв… Він учора обіцяв мені прийти до батька через тиждень… Але тепер, коли батькові так погано, ми не можемо чекати… Нам здається, що він, бідолашний, помирає… Будь ласка, мейнгеєре, попросіть лікаря прийти якнайшвидше… Не буде ж він відкладати свій прихід на цілий тиждень, коли наш батько помирає… Меєстер такий добрий!..

— Добрий? — здивовано повторив Пітер. — Та його вважають чи не найжорстокішою людиною в Голландії!

— Він тільки здається таким, тому що дуже худий і завжди чимсь стурбований, але я знаю — серце в нього добре. Передайте меєстеру те, що я розповів вам, і він прийде.

— Від усього серця сподіваюся на це, Гансе. Але я бачу — ви поспішаєте додому. Обіцяйте мені: якщо вам знадобиться дружня допомога, ви звернетеся до моєї матері в Бруці. Скажіть, що це я послав вас до неї. І от ще що, Гансе Брінкер… Не як нагороду, але як подарунок… Візьміть хоч трохи гульденів!