— «Опівнічний місяць освітлював маленьку самотню фігурку, що примостилася на камені посередині схилу греблі. Хлопчик опустив голову, але не спав. Час від часу він судомно тер слабкою рукою другу, витягнуту руку, яка немов приросла до греблі, і не раз його бліде заплакане личко швидко оберталося на будь-який справжній або уявний шум.

Як ми можемо зрозуміти, яких страждань зазнав хлопчик за цю тривалу, страшну вахту?.. Скільки разів він вагався у своєму рішенні! Які дитячі страхіття уявлялися йому, коли він згадував про тепле домашнє ліжечко, про своїх батьків, братів і сестер, коли він вдивлявся у холодну, похмуру ніч! Якщо він витягне пальчика, думав він, «гнівна вода» розгнівається ще більше, кинеться вперед і не зупиниться, поки не заллє всеньке місто. Ні, він пробуде тут до світанку!.. Якщо залишиться живим… Він не був твердо впевнений у тому, що виживе… А що це в нього за дивний шум у вухах? Що це за ножі колють і проштрикують його з голови до ніг? Тепер він підозрював, що не зможе витягти пальця, навіть якщо б і захотів.

На світанку один священик, який навідував хворого парафіянина, повертався греблею додому і почув стогони. Він нахилився й побачив далеко внизу, на схилі греблі, дитину, що корчилась від болю.

«От чудеса! — вигукнув він. — Хлопчику, що ти там робиш?»

«Я стримую воду, — просто відповів маленький герой. — Скоріше кличте сюди людей…»

Годі й говорити, що люди прийшли швидко і що…»

— Дженні Добс, — сказав учитель, трохи дратуючись, — якщо ви не можете опанувати собою й читати виразно, ми почекаємо, поки ви не заспокоїтеся.

— Так, сер, — пролепетала вкрай засмучена Дженні.

Дивно, але тієї самої хвилини Бен далеко за морем говорив Ламберту:

— Молодець хлопчина! Я не раз читав розповіді про цей випадок, але до сьогодні не знав, що це правда.

— Чистісінька правда! — сказав Ламберт із запалом. — Я розповів тобі цю історію так, як її розповідала мені мама кілька років тому. В Голландії про цього хлопчика знає кожна дитина. І от що, Бене, тобі, може, не спало на думку, але в цьому хлопчикові втілився дух усієї країни. Де б не утворилася теча, мільйони пальців будуть готові зупинити її за будь-яку ціну.

— Ну, це все гучні слова! — вигукнув Бен.

— В усякому разі вони правдиві, — відгукнувся Ламберт таким стриманим тоном, що Бен розсудливо вирішив промовчати.

Ковзанярський сезон почався незвично рано і, крім наших хлопчиків, на льоду каталося багато людей. День був такий гожий, що чоловіки, жінки та діти вирішили повеселитися на свято і юрбами посходилися на канал із ближніх і віддалених околиць. Святий Ніколаас, мабуть, згадав про улюблену розвагу своєї пастви: усюди виблискували нові ковзани. Цілі родини їхали до Гаарлема, Лейдена або сусідніх сіл. Лід, здавалося, ожив. Бен помітив, як прямо трималися й легко рухалися барвисто одягнені жінки. Модні костюми, тільки-но привезені з Парижа, красувалися поряд зі злинялим, поїденим міллю вбранням, яке послужило не одному поколінню. Капелюхи, схожі на відерця для вугілля, облямовували обличчя в ластовинні, що сяяли святковими усмішками. Бережки накрохмалених серпанкових чепчиків ляскали по рум’яних щічках, що аж пашіли здоров’ям і статком. Хутра огортали білосніжні шийки; скромні сукні майоріли на вітрі, а обличчя їхніх власниць розчервонілися від швидкого бігу… Словом, тут можна було спостерігати найвигадливішу, часом навіть комічну суміш одягів і облич, яку тільки спроможна створити Голландія.

Тут були і лейденські красуні, і рибалки з прибережних сіл, і сироварниці з Гауди, і манірні власниці гарних садиб із берегів Гаарлемського озера. Раз у раз проїжджали сивочолі ковзанярі, зморшкуваті бабці з кошиками на голові й пухкенькі малята, які котилися на ковзанах, вчепившись за материну сукню. Деякі жінки несли на спині немовлят, міцно прив’язаних яскравою шаллю. Приємно було на них дивитися, коли вони граційно мчали або повільно ковзали, то киваючи знайомим, то перемовляючись, то ніжно нашіптуючи щось своїм закутаним крихіткам.

Хлопчики й дівчатка ганялися один за одним, ховаючись за однокінними саньми, високо навантаженими торфом або колодами, й обережно проїжджали відведеною їм смугою льоду, позначеною знаком «безпечно». Спокійні очі величних вродливих жінок виблискували радістю. Час від часу зі швидкістю електричного струму проносилася довга вервечка юнаків, причому кожен тримався за куртку товариша, що біг поперед нього. А часом лід тріскотів під кріслом якоїсь вирядженої старої — знатної вдови або дружини багатого бургомістра. Червононосі, з колючими очима, ці дами здавалися опудалами, яких дідусь-мороз посадовив, аби відлякувати відлигу, що загрожує його ковзанкам. Крісло на блискучих полозах важко ковзало по льоду, навантажене грілками для ніг і подушками, не кажучи вже про саму бабу. Сонний слуга штовхав крісло вперед, не роззираючись, весь заглиблений у свою справу, а його господиня кидала грізні погляди на ватагу галасливих шибеників, які супроводжували її замість охоронців.

Щодо чоловіків, то вони здавалися втіленням безтурботного задоволення. Деякі були одягнені у звичайне міське вбрання, але багато хто мав аж надто своєрідний вигляд: вони були у коротких вовняних куртках із великими срібними пряжками й у неймовірно широких штанях. Бенові вони здавалися маленькими хлопчиками, які з якогось дива виросли і були змушені носити одяг, нашвидкуруч перешитий їхніми матерями. Він помітив також, що майже всі чоловіки, що котились повз нього, тримали в зубах люльки, пихкаючи й димлячи, наче паровози. Люльки були всіляких сортів: від звичайних, глиняних, і до найдорожчих, пінкових, оправлених сріблом і золотом. Деякі мали форму якихось надзвичайних, фантастичних квітів, голів, жуків та інших різноманітних предметів; решта скидалися на квіти «голландської трубки» — повитиці, яка росте в американських лісах. Зрідка траплялися червоні люльки й дуже часто білосніжні. Але найбільше цінувалися люльки, які поступово набували темно-коричневого відтінку. Що густішим і оксамитовішим був цей відтінок, то більше цінувалася сама люлька як доказ того, що хазяїн сумлінно обкурював її, свідомо присвятивши цій праці свої зрілі роки. Яка люлька не запишається, якщо їй приносять таку жертву!

Деякий час Бен ковзав мовчки. Тут стільки всього привертало його увагу, що він майже забув про своїх супутників. Він дивився на буєри (човни на полозах), що мчали по величезному замерзлому Гаарлемському «морю» (точніше — озеру), яке тепер було добре видно з каналу.

У буєрів дуже великі вітрила — більші, ніж у звичайних суден, — а корпус поставлений на трикутну раму зі сталевим полозом на кожному куті. На основу трикутника спирається ніс човна, а протилежна їй вершина видається назад, за корму. Буєром орудують за допомогою керма, а рух сповільнюють гальмами.

Яких тільки буєрів тут не було — від маленьких, грубо збитих човників, якими керували хлопчаки, і до більших гарних суден, наповнених веселими пасажирами, із командою досвідчених матросів, які дуже поважно і точно обходили рифи, лавірували й правили кермом, не випускаючи з рота своїх коротеньких люльок…

Деякі буєри, недоладно розфарбовані й позолочені, хизувалися яскравими вимпелами на верхівках щогл; інші, білі як сніг, з роздутими вітром бездоганно чистими вітрилами, були схожі на лебедів, підхоплених повільною течією. Бенові, який здаля стежив за одним таким «лебедем», навіть видалося, що з того боку долинає жалібний, переляканий крик. Але хлопчик незабаром зрозумів, що звук цей виходить від чогось менш романтичного, розташованого значно ближче: виявилося, що один буєр, що мчав зі швидкістю десь півсотні ярдів, різко загальмував, щоб не зіштовхнутися з саньми, навантаженими торфом.