— Покладіть його! — крикнула якась жінка з юрби.

— Поставте його на ноги! — крикнула інша.

— Дайте йому вина, — пробурчав гладун, що правив саньми із вантажем.

— Так-так! Дайте йому вина! — підхопили всі.

Людвіг і Ламберт крикнули в один голос:

— Вина! Вина! У кого є вино?

Якийсь голландець у важкій синій куртці й із сонними очима взявся таємниче порпатися у себе за пазухою, примовляючи при цьому:

— Тихше, молоді добродії, тихше! Ну й опецьок цей хлопець, якщо знепритомнів, як дівчисько!

— Вина, хутчіш! — крикнув Пітер, разом із Беном розтираючи Якоба з голови до ніг.

Людвіг благально простягнув руку голландцеві, а той з надзвичайно поважним виглядом усе ще порпався у себе під курткою…

— Та хутчій! Він помре! Чи немає ще в когось вина?

— Він уже помер! — почувся з натовпу глядачів чийсь переляканий голос.

Голландець здригнувся.

— Обережніше! — сказав він, знехотя виймаючи маленьку синю баклажку. — Це шнапс (горілка). Йому достатньо й одного ковтка.

І справді, одного ковтка виявилося достатньо. Бліде обличчя хлопчика ледь порожевіло. Якоб розплющив очі й, чи то розгублений, чи то збентежений, зробив слабку спробу звільнитися від тих, хто його підтримував.

Тепер у нашого загону не було іншого виходу: треба було за будь-яку ціну доправити знесиленого товариша до Лейдена. Мова про те, аби він цього дня далі біг на ковзанах, взагалі не йшла. Правду кажучи, на той час усі хлопці потай уже почали мріяти про буєри, тому вони по-спартанськи вирішили не залишати Якоба. На щастя, подув легкий північний вітер. Тільки б їх наздогнав якийсь покладливий шкіпер, і тоді все непогано влаштується, думали вони. Пітер махнув рукою, тільки-но з’явилося перше вітрило; але люди на кормі навіть не глянули на нього. Проїхало троє ваговозних саней, але вони й так були перевантажені. Потім стрілою пронісся гарний привабливий буєрок. Хлопчики ледь встигли з надією глянути на нього, як він зник.

Зневірившись, вони вирішили підтримувати Якоба і якось допхати його до найближчого села. Але тут з’явився жалюгідний буєр. Пітер, майже не сподіваючись на успіх, зняв шапку й, розмахуючи нею, окликнув його.

Вітрило опустилося, почувся брязкіт гальма, і хтось привітно крикнув з палуби:

— Чого вам, хлопці?

— Підвезіть нас! — крикнув Пітер і разом із супутниками щодуху помчав наздоганяти буєр, що зупинився далеко попереду. — Підвезіть нас!

— Ми заплатимо за проїзд! — закричав Карл.

Чоловік на палубі навіть не глянув на нього, тільки пробурмотів, що його судно — не трексгейт. Дивлячись на Пітера, він запитав:

— Скільки вас усіх?

— Шестеро.

— Ну гаразд… Сьогодні Ніколааса… Залазьте! Юнак хворий? — кивнув він на Якоба.

— Так… Знесилився… Біг на ковзанах від самого Брука, — відповів Пітер. — Ви до Лейдена?

— Подивимось, який буде вітер. Зараз дме в той бік… Лізьте!

Бідолашний Якоб! Якби тієї миті з’явилася його майбутня дружина, самовіддана пані Поот, готова за потреби завдати його собі на спину, її послуги дуже знадобилися б. Хлопчики ледь подужали затягти товстуна в човен. Нарешті всі залізли. Шкіпер, попихкуючи люлькою, поставив вітрило, підняв гальмо і сів на кормі, склавши руки.

— Ой! Ну й летимо ж ми! — вигукнув Бен. — Ото гарно! Тобі краще, Якобе?

— Значно краще, спасибі.

— Ну, хвилин за десять ти взагалі будеш молодцем. Тут почуваєшся птахом.

Якоб кивнув і закліпав очима.

— Не засни, Якобе, зараз дуже холодно. Заснеш, так, мабуть, і не прокинешся. Так люди і замерзають.

— Я не сплю, — сказав Якоб рішуче… і через дві хвилини захропів.

Карл і Людвіг розсміялися.

— Треба його збудити! — крикнув Бен. — Кажу вам, це небезпечно… Якобе! Я-а-акобе…

Отут довелося втрутитися капітанові Пітеру, бо інші троє заради потіхи взялися допомагати Бенові.

— Дурниці! Не трусіть його! Дайте йому спокій, друзі. Люди, які замерзають, так не хропуть. Краще вкрийте його чим-небудь… Та хоч би цим плащем… Можна, шкіпере? — І Пітер кинув оком на корму, очікуючи дозволу взяти плащ.

Шкіпер кивнув.

— Ось так, — сказав Пітер, ласкаво вкриваючи Якоба плащем. — Нехай поспить. Прокинеться бадьорим, як ягня… Як далеко до Лейдена, шкіпере?

— Не більше ніж за дві люльки, — почувся з курної хмари голос — точнісінько мов у джина з чарівних казок, — а мабуть (пих! пих!), не більш як за півтори… (пих! пих!) Якщо вітер не зміниться (пих! пих! пих!).

— Що він говорить, Ламберте? — запитав Бен, приклавши до щік руки в рукавицях, щоб захиститися від різкого вітру.

— Він говорить, що ми за дві люльки від Лейдена. Майже всі човнярі тут на каналі вимірюють відстань часом, що витрачають на паління однієї люльки.

— Яке безглуздя!

— Слухай, Бенджаміне Добс… — відрубав Ламберт, невідомо чому обурений спокійною Беновою усмішкою, — У тебе звичка майже все, що ти бачиш по цей бік Німецького моря, називати «безглуздим». Тобі, можливо, подобається це слово, але воно не подобається мені. Якщо вже говорити про безглуздість, згадай-но один ваш англійський звичай: коли лондонський лорд-мер вступає у повноваження, він рахує цвяхи на кінській підкові, щоб показати свою вченість.

— Хто тобі сказав, що в нас є такий звичай? — вигукнув Бен, і його обличчя одразу ж зробилося серйозним.

— Я це знаю, от і все… Ніхто мені не говорив, тут і говорити нічого: про це написано в багатьох книжках, і це правда. Мене дивує, — продовжував Ламберт із мимовільним сміхом, — що ти перебуваєш у блаженному невіданні про ті нісенітниці, яких так багато на твоїй ділянці географічної карти.

— Гм! — фиркнув Бен, утримуючись від посмішки. — Коли я повернуся додому, я неодмінно розвідаю про цей звичай. Тут, мабуть, щось не так… У-у-у, як швидко ми мчимо! Оце краса!

Це було неймовірне плавання або поїздка — не знаю, як правильно назвати. Мабуть, найліпше сказати «політ»; адже хлопці почували себе так, як Синдбад[28], коли він, прив’язаний до сильця птаха Рухх, мчав у хмарах, або як Беллерофон[29], коли той пролітав у повітрі на спині свого крилатого коня Пегаса. Та все одно, «пливли» вони, «їхали» чи «летіли», — усе довкола мчало повз них назад, і не встигли вони як слід перевести подих, як сам Лейден з його гостроверхими дахами вже нісся їм назустріч.

Коли попереду постало місто, довелося будити сплюха. Цей нелегкий подвиг друзі все-таки якось здійснили. Пророкування Пітера справдилося: до Якоба повернулись і сила, й чудовий настрій.

Шкіпер слабко чинив опір, коли Пітер спробував сипнути кілька срібняків у його зашкарублу коричневу долоню.

— Бачте, юначе, — сказав він, відсмикнувши руку, — одна справа бути візником, інша — люб’язно зробити послугу.

— Я знаю, — сказав Пітер, — але ваші сини й дочки будуть просити ласощів, коли ви повернетеся додому. Тож купіть їм цукерок в ім’я святого Ніколааса.

Шкіпер усміхнувся:

— Твоя правда: діточок у мене ціла ватага, вистачить на увесь човен. Ти майстер угадувати.

І вузлувата рука простягнулася вперед, начебто мимоволі, але долонею догори. Пітер квапливо поклав у неї монети й відійшов.

Незабаром вітрило обвисло. Заскреготало гальмо, розсипаючи навколо човна цілу хмару крижаного пилу.

— Щасти вам, шкіпере! — кричали хлопчики, забираючи свої ковзани й по одному зіскакуючи з палуби. — Красно вам дякуємо!..

— Щасливо! До по… Стійте! Агов! Стійте! Віддайте мого плаща!

Бен обережно допомагав Якобові перелізти через борт.

— Що він кричить, цей чоловік?.. Ах, розумію, у тебе на плечах його плащ.

— Точно, — відповів Якоб англійською і, зіскакуючи з човна, спіткнувся об раму на полозах. — То ось чому йому так важко.

— Ти хочеш сказати, тобі важко, Пооте?

— Ну так, тобі важко… Правильно, — не зрозумівши, відповів Якоб, виплутуючись із широкого плаща. — От, передай йому і скажи, що я дуже вдячний.