— Ні-ні! — заперечила Гільда, дуже незадоволена собою. — Я необережна, жорстока, але я сказала не зі зла. Я тільки хотіла запитати тебе… Тобто… Якщо…

І Гільда затнулася, тільки-но почавши говорити про те, заради чого прибігла сюди. Їй стало ніяково перед цими бідно вдягненими, але сповненими гідності дітьми, хоча вона просто хотіла приділити їм увагу.

— То в чім річ, юфроу? — вигукнув Ганс. — Чим я можу вам прислужитися? Щось…

— О ні, ні! — розсміялася Гільда, опанувавши зніяковілість. — Я тільки хотіла поговорити з вами про наші великі змагання. Хочете взяти участь? Ви обоє чудово бігаєте на ковзанах, а платити за участь не треба. Будь-хто може записатися й отримати приз.

Гретель сумно поглянула на Ганса, а він зірвав шапку й шанобливо відповів:

— Ні, юфроу, якби навіть ми й записалися, то незабаром відстали б від інших. Погляньте, наші ковзани з твердого дерева, — він підняв ногу, — але швидко мокнуть, липнуть до криги, і ми спотикаємося.

Очі в Гретель заіскрилися смішком: вона згадала про ранкову Гансову невдачу, але одразу почервоніла й сором’язливо пролепетала:

— Ні-ні, ми не зможемо взяти участі. Але ж нам можна буде подивитися на змагання, юфроу?

— Звичайно, — відповіла Гільда, ласкаво дивлячись на серйозні обличчя брата й сестри і від щирого серця шкодуючи, що витратила майже всі свої кишенькові гроші, отримані цього місяця, на мережива й обновки. У неї залишилося тільки вісім квартьє[10], а їх вистачило б на купівлю хіба що однієї пари ковзанів.

Глянувши на ноги брата й сестри, такі різні за розмірами, вона запитала:

— Хто з вас краще катається?

— Гретель, — блискавично відповів Ганс.

— Ганс, — тієї ж миті сказала Гретель.

Гільда усміхнулася:

— Я не можу купити вам обом по парі ковзанів або навіть хоча б одну нову пару, але от вам вісім квартьє. Вирішуйте самі, у кого більше шансів перемогти на змаганнях — тому й купите ковзани. Шкода, що в мене бракує грошей на кращі… До побачення!

І, тицьнувши схвильованому Гансові гроші, Гільда всміхнулася, кивнула й швидко поковзала наздоганяти товаришів.

— Юфроу! Юфроу ван Глек! — голосно покликав Ганс, незграбно шкутильгаючи за нею (ремінець на його ковзанах розв’язався).

Гільда повернулася, приклавши руку до очей, щоб захистити їх від сонця, і Гансу видалось, начебто вона пливе до нього по повітрю, все ближче, ближче…

— Ми не можемо взяти ці гроші, — відхекуючись, пробурмотів Ганс, — хоч і знаємо, що ви дали їх від щирого серця.

— Чому ж? — запитала Гільда, заливаючись рум’янцем.

— Тому, — відповів Ганс, кланяючись, наче блазень, але спрямувавши гордий погляд принца на високу, струнку дівчинку, — що ми їх не заробили.

Але Гільда не розгубилась. Вона ще раніше помітила на шиї в Гретель гарний дерев’яний ланцюжок.

— Виріжте мені ланцюжок, Гансе. Такий, як у вашої сестри.

— Це я зроблю з радістю, юфроу. У нас вдома є шматок тюльпанового дерева: воно гарне, ніби слонова кістка. Завтра ви отримаєте своє замовлення.

І він поквапом спробував повернути гроші Гільді.

— Та ні, ні! — рішуче заперечила Гільда, — Ці гроші — незначна плата за такий ланцюжок!

І вона поковзала, легко обганяючи навіть найшвидших ковзанярів.

Ганс довго здивовано дивився їй услід, відчуваючи, що сперечатися із Гільдою марно.

— Нехай так, — пробурмотів він чи то про себе, чи то звертаючись до своєї вірної тіні — Гретель. — Значить, мені слід старанно попрацювати, не гаючи ані хвилини. Мабуть, сидітиму до опівночі, якщо тільки мама не заборонить палити свічку, але роботу завершу… Гроші можна залишити в себе, Гретель.

— Ну й мила дівчина! — вигукнула Гретель, захоплено плескаючи в долоні. — Слухай, Гансе, виходить, лелека недаремно звив гніздо в нас на даху минулого літа! Пам’ятаєш, як мама сказала, що він принесе нам щастя, і як вона плакала, коли Янсзон Кольп застрелив його? І вона сказала, що Янсзону це принесе біду. І от щастя до нас нарешті прийшло! Тепер, Гансе, якщо мама пошле нас завтра до міста, ти зможеш купити ковзани на базарі.

Ганс похитав головою:

— Панночка дала нам грошей на ковзани, але якщо я зароблю їх, Гретель, вони підуть на вовну. Тобі потрібна тепла кофта.

— О! — вигукнула Гретель у непідробному розпачі. — Не купити ковзанів! Звісно, я мерзну, але не так уже й часто. Мама завжди каже, що в жилах дітей-бідняків кров струмує угору й униз, наспівуючи: «Я повинна їх зігріти! Я повинна їх зігріти!..» О Гансе, — вела вона далі, ледь не схлипуючи, — Не кажи, що ти не купиш ковзанів, бо я заплачу… І взагалі, я хочу мерзнути… Тобто мені, правда, дуже тепло…

Ганс глянув на неї. Як справжній голландець, він відчував справжнісінький жах при самому вигляді сліз, та й узагалі будь-якого прояву почуттів, а найбільше боявся дивитися в блакитні очі сестрички, залиті слізьми.

— Зрозумій, — вигукнула Гретель, відчувши, що перевага на її боці, — я буду страшенно засмучена, якщо ти не купиш ковзанів! Мені вони не потрібні, я не така жадібна. Я хочу, щоб ти купив ковзани собі. А коли я підросту, вони знадобляться й мені… Ну ж бо, Гансе, порахуй монети. Чи бачив ти коли-небудь стільки грошей?

Ганс задумливо перебирав монети на долоні. Ніколи в житті йому так не кортіло мати ковзани. Про змагання він чув ще до розмови з Гільдою і по-хлоп’ячому прагнув випробувати свої сили разом із іншими. Він не сумнівався, що на гострих сталевих лезах заввиграшки обжене більшість хлопчиків на каналі. Заперечення Гретель здавалися йому переконливими. З іншого боку, він знав, що їй, такій маленькій, але сильній і вправній, варто лише тиждень потренуватися на справжніх ковзанах, і вона бігатиме краще за Ріхі Корбес або навіть Катрінку Флак… Щойно це спало йому на думку, він прийняв рішення. Якщо Гретель не хоче кофти, вона одержить ковзани.

— Ні, Гретель, — відповів він нарешті, — я можу почекати. Коли-небудь я назбираю грошей і придбаю собі хорошу пару ковзанів. А на ці кошти ти купиш ковзани.

Очі в Гретель засяяли радістю, але вона одразу знову почала сперечатися, хоча вже не так наполегливо:

— Панночка дала гроші тобі, Гансе. Якщо їх візьму я, це буде дуже нечемно з мого боку.

Ганс рішуче труснув головою і рушив уперед, а його сестричка то йшла, то підстрибом бігла за ним, аби не відстати. Вони вже зняли свої дерев’яні полози й поспішали додому — сповістити матері радісну новину.

— Слухай, я знаю, як треба зробити! — раптом весело закричала Гретель. — Купи такі ковзани, які тобі будуть трошки малі, а мені — трошки великі, і ми зможемо кататися по черзі. Буде чудово, правда? — І Гретель знову заплескала в долоні.

Бідний Ганс! Спокуса була великою, але юнак мужньо її переборов:

— Дурниці, Гретель! З більшими ковзанами в тебе нічого не вийде. Ти й на цих спотикалася, як сліпе курча, поки я не обточив кінці. Ні, тобі потрібна паpa саме по нозі, і ти аж до двадцятого маєш використовувати будь-яку слушну нагоду, щоб потренуватися. Моя маленька Гретель завоює приз — срібні ковзани!

При одній думці про таку можливість Гретель не змогла утриматися від захопленого вереску.

— Гансе! Гретель! — почувся знайомий голос.

— Йдемо, мамо!

І вони поспішили додому. Дорогою Ганс увесь час підкидав монети на долоні.

По всій Голландії не знайшлося б такого гордого та щасливого юнака, як Ганс Брінкер, коли наступного дня він стежив очима за сестрою, яка спритно каталася серед ковзанярів, що заполонили надвечір увесь канал. Добра Гільда подарувала їй теплу кофту, а тітонька Брінкер полагодила її порвані черевики. Розчервонівшись від задоволення й зовсім не зважаючи на здивовані погляди, спрямовані на неї, крихітка стрілою носилася туди-сюди, почуваючись так, немов блискучі леза в неї на ногах раптово перетворили всю землю на казкову країну. У її шляхетній душі невпинно звучало: «Ганс, милий добрий Ганс!»