Марія витерла губи серветкою й прошепотіла:

— Що з тобою?

Крістін не встигла відповісти, бо до вітальні ввійшов батько, тримаючи в руці новенький радіоприймач горіхового кольору. Він зупинився біля столу й похитав головою. Усі зачаїлись, припинивши жувати.

— Вимкни радіо з розетки, Крістін, — наказав він, опускаючи на стіл новий приймач.

— Що відбувається? — спитала бабуся.

Крістін підвелась і витягла штепсель із розетки. Батько забрав старий приймач і поклав його на канапу.

— Прочитай це вголос, — попросив він доньку.

У руці він тримав клаптик жовтогарячого паперу, приклеєний до шкали на новому приймачі.

«Народне радіо, — почала читати Крістін. — Пам'ятайте, що слухати іноземні радіостанції німецьким громадянам категорично заборонено. Порушення правил державної безпеки карається ув'язненням або/та примусовими роботами».

Дівчина глянула на батька в очікуванні коментарів, але він стояв, сповнений мовчазної люті.

— Що це означає? — спитала Марія.

І тільки тепер до кімнати вбігла мама, зав'язуючи фартух за спиною. Із почервонілим обличчям і сповненими сліз очима, вона всміхнулася родині.

— Хто хоче гарячого чаю, — почала матуся.

Та побачивши чоловіка й дочку, що стояли по той бік столу, змовкла.

— Щось не так? Що в нашому провулку робили СС?

— Проходь. Сідай. У нас усе є.

— Ти сьогодні рано з роботи, — підтримала розмову Марія.

— Зараз розкажу, — відповіла мама, гладячи Карла по голові.

Крістін пильнувала на якийсь сигнал від матері, що та передала записку Ісаакові, що він написав відповідь або, хоча б, що вона його бачила. На мить їхні погляди зустрілись, але мати відвела очі, відсунула стілець і сіла.

— До нас завітали маріонетки Гітлера, — почав розказувати батько.

— Вони всім роздають оці приймачі. Старі багатохвильові радіо, що ловили станції з усієї Європи, тепер під забороною, а ці мають тільки дві хвилі — обидві належать партії нацистів. Вони запитали в мене про інші приймачі, та я відповів, що не маю.

Він обернувся до Генріха й Карла.

— Знаєте, чому я так сказав?

Хлопці заперечно похитали головами.

— Я сказав «ні», бо цим приймачем іще можна розтопити в печі. Нам не можна його тримати. Якщо у нас знайдуть старе радіо, всіх посадять до в'язниці. Я зараз же розпалю ним на кухні, щоб нагріти води для миття посуду.

Він підхопив старий приймач і вийшов із кімнати.

Крістін розуміла його. Якщо Генріх і Карл знатимуть, що в них є заборонений приймач, вони не зможуть утримати язиків за зубами, а це зашкодить усій родині. Вони ще занадто малі, щоб тримати секрети. Тато не спалить, а лише сховає приймач. Ця думка трохи звеселила її. Підхопивши таріль із-під ковбасок, дівчина запропонувала мамі:

— Давай я підігрію.

Потай вона сподівалася витягти мамцю до кухні й розпитати про все.

— Nein, danke, — відповіла та, забираючи в доньки таріль. — Гадаю, вони ще теплі.

Вона підчепила виделкою одну ковбаску й вигребла рештки цибулі до своєї тарілки. На мамчиному обличчі гіркий смуток боровся з марним намаганням усміхатись до своєї родини.

— Складно було? — тихенько запитала в неї бабуся.

— Ні, у гера Бауермана виникли труднощі з оформленням чеків для нас, от і все, — відказала мамця. — А фрау Бауерман залишилась сама, усі слуги, крім трьох, звільнилися. Вона попросила зробити для неї списки всього, що є на горищі та в коморі. Це відібрало більше часу, ніж я розраховувала.

Нарешті, вона подивилася в очі Крістін.

— Ісаак теж був удома, — сказала мама. — Він допомагав батькові розбирати папери, принесені з контори.

— Ти з ним говорила? — не втерпіла Крістін.

Мати вже розтулила рота, щоб відповісти, та до кімнати увійшов батько, й вона, наколовши на виделку шматочок м'яса, почала їсти.

Тато присів поруч. Його лице пашіло, а плечі зсутулились у розпачі.

— Якби інші партії не були такі заклопотані ворожнечею проміж себе, коли б країна не була в такій глибокій економічній ямі, всього цього безладу також не було б! — вигукнув він. — Гінденбург — занадто старий і безвільний, аби очолити боротьбу, інакше б він ніколи не призначив канцлером Гітлера. Люди не обирали того божевільного! Тепер він заарештував або повбивав усіх опозиціонерів і торгує націонал-соціалістичними ідеалами, як священики релігією. Ти не запитуй, а мовчки виконуй накази, інакше тебе просто знищать!

Він так грюкнув кулаком по стільниці, що всі аж підскочили. Виделки й ножі дзенькнули об тарілки, й бабуся схопилася за серце. Мама обійняла Карла, котрий почав плакати.

— Можемо тільки сподіватись на краще і намагатися вижити, — сказала вона.

— Але він дозволяє гестапо заарештувати будь-кого, хто насмілиться критикувати. Дуже скоро вони контролюватимуть усе! Вони вже контролюють нашу пресу і тепер наказують, що слухати. Немає інших газет, окрім нацистських, а тепер не стане й інших радіостанцій.

Мати прочистила горло й кинула йому:

— Нині маємо триматися разом, ділити хліб і дякувати одне одному за те, що ми є.

— Вони тебе засадять за ці слова, — додав дідусь, жестикулюючи руками, на яких повиступали блакитні вени.

Дідове попередження нагадало Крістін слова, прочитані в нацистській газеті «Völkischer Beobachter»[16]:

«Пам'ятаймо, що кожен, хто підносить руку на батьківщину, заслуговує на смерть».

Тато завжди був говірким, але донині Крістін не прислуховувалася до тих розмов. А ще вона зненацька пригадала, як кілька місяців тому мама повчала їх з Марією. Тоді вона наказувала дівчатам не вилазити зі своїми думками, бути обережними у висловлюваннях, особливо на публіці. Можна говорити про що завгодно, погоду, хлопців, навіть пліткувати, тільки не про політику. Тоді Крістін здивувало її припущення, ніби двом молоденьким дівчатам більше нема про що розмовляти.

— Вибачте, — сказав тато. — Ваша мама має рацію, зараз не час обговорювати світові проблеми. — Він відрізав шматочок від холодної ковбаски, поклав його до рота і спробував усміхнутись.

— Тату, — несміливо озвався Генріх. — Учора у школі нам сказали намалювати родинне дерево. Вчитель пояснив, що фюрер хоче знати, чи є в наших родинах євреї. Він сказав, що це треба обов'язково зробити, щоб не привертати до себе небажаної уваги. І ще сказав, що батьки мусять принести довідки про народження, шлюб і хрещення.

Батько припинив жувати і розпачливо захитав головою. Дідусь доклав собі ще салату й підсунув салатницю татові, ніби нічого й не чув.

— О, не хвилюйся, ми тобі допоможемо, — сказала мама Карлові.

Батько підтвердив ці слова, й обід вони закінчили в мовчанні. Крістін змусила себе трохи поїсти, а потім сиділа, склавши руки, аж доки мати почала прибирати зі столу. Щойно матуся витерла губи і встала зі стільця, дівчина підхопила декілька тарілок і пішла за нею до кухні.

— Маю для тебе записку від Ісаака, — сказала вона, порпаючись у кишені свого пальта, що висіло на кухонних дверях. — Але це — остання. Твій батько не повинен про це знати. Те саме я сказала й Ісаакові. Ви не можете бачитися, доки це все триває. Зрозуміла мене?

— Ja, Mutti, — відповіла Крістін.

— Vielen danke![17] — Вона затисла записку в кулаці.— Можна мені піти до своєї кімнати?

— Іди. Усім сьогодні важко.

Крістін пташкою злетіла до своєї спальні й зачинила двері. Потім сіла на ліжко і надірвала конверт.

Крістін упала на ліжко, притискаючи записку до грудей. Як прожити ці наступні вісім годин?

Усього кількома хвилинами пізніше, саме коли дівчина крізь благенький шов засовувала скручену записку до свого іграшкового ведмедика, хтось постукав у її двері. Дівчина підстрибнула від несподіванки, пальцем проштовхнула паперову кульку до середини, поставила іграшку на стіл та витерла щоки. Потім глибоко зітхнула й відповіла, намагаючись, аби голос не тремтів: