— Устати! — прокричав американець німецькою.
Чоловік у брудній зеленій формі без ґудзиків, який лежав у калюжі крові, схопився рукою за ніжку табурета та спробував піднятися. З другої спроби йому вдалося стати на ноги. Сліпо рухаючись у бік офіцера, він запитав:
— Чому ви мене не прикінчите?
Американець відштовхнув його та захряснув двері камери.
Нарешті двері кабінету відчинились, і Крістін, тремтячи всім тілом і відчуваючи нудоту, увійшла. Один солдат відібрав у неї торбинку та висипав її вміст на підлогу, а інший наказав підняти руки й обшукав її, ретельно обмацавши з голови до ніг, не оминаючи місцинок під грудьми та між ногами. За металевим столом із іменною табличкою «ПОЛКОВНИК ХЕНСЛІ» над купою документів схилився сивий офіцер в окулярах у чорній оправі, що затуляли половину його зморшкуватого лиця. Не відриваючи голови від паперів, він щось сказав. Крістін не зрозуміла ні слова.
— Я розшукую свого батька, — сказала Крістін майже спокійним голосом, сподіваючись, що тут розуміють німецьку. — Він потрапив сюди помилково.
Полковник Хенслі поглянув на неї, та швидко знов повернувся до документа, що тримав у руці.
Солдат, який її обшукував, сказав щось полковнику, потім опустив її руки та підштовхнув до столу.
— English? — поцікавився полковник, дивлячись їй у вічі.
Крістін заперечно похитала головою, втрачаючи всяку надію. «Що можна довести, коли ніхто тебе не розуміє?» — у розпачі подумала вона. Закортіло побігти назад до воріт і привести сюди того вартового, що говорить німецькою, та, на жаль, це було неможливо.
— Мій батько, — як могла, сказала вона англійською, — не нацист.
Полковник Хенслі поклав документ на стіл і відкинувся на спинку стільця.
Крістін показала на розсипані по підлозі речі та запитала:
— Ja?[95] — Очі її благали.
Він кивнув.
Крістін сіла навпочіпки, зібрала свої речі, потім подала йому батькову військову книжку. Полковник проглянув її, не виявивши ніякого зацікавлення. Тоді дівчина витягла стос листів, але полковник заперечливо похитав головою.
Тремтячими пальцями вона розв'язала тугий вузол і витягла лист.
— Я прочитаю вам одного, — сказала Крістін, усвідомлюючи, що ніхто нічого не зрозуміє, та сподіваючись, що навіть її схвильований тон допоможе встановити батькову невинуватість. — Ви зрозумієте, що він був простим солдатом, який молився за щасливе повернення до своєї родини.
Полковник Хенслі відсунув від себе військову книжку. Серце Крістін завмерло. Як його змусити розібратись? Вона закотила правий рукав. Полковник виструнчився, розглядаючи витатуйовані цифри, а потім важко зітхнув і знову похитав головою. За мить він вирвав із записника аркуш і надряпав на ньому номер Крістін.
— Прізвище? — запитав він, підсуваючи до неї аркуш і ручку.
Коли Крістін написала своє ім'я та прізвище під ідентифікаційним номером, полковник Хенслі щось сказав солдатові, котрий узяв її за руку та вивів із кабінету.
Глава 36
Крістін чекала в задушливій кімнаті з цементними стінами. Три жирні чорні мухи дзижчали, літаючи довкруж голої, вкритої їхніми ж екскрементами лампочки, що на шнурі звисала зі стелі. Вона сиділа на краєчку єдиного тут дерев'яного стільця, що мав широке поруччя і товсті ніжки, на яких теліпалися міцні на вигляд паски, котрими можна прив'язати руки та ноги людини. Коли солдат зачинив за нею двері, металевий засув клацнув сухо, мов постріл. Дівчина не зводила очей з кутих сталевих дверей, коліна трусились і калатало серце, ніби передчуваючи можливість повторного ув'язнення. Довелося нігтями вп'ястися в зап'ястки, щоб не збожеволіти від цієї думки.
Може, на такий варіант і розраховував Стефан. Може, викрадення батька було тільки частиною його задуму. Зрештою, він попередив її, що в Дахау тримають і жінок. Якби американці засадили її, Стефан вирішив би всі свої проблеми, не забруднивши рук.
Аби хоч якось відволіктися, Крістін вирішила перечитати батькові листи та знайти місця, що могли б згодитися для переконання американців у татовій невинуватості, якщо, звичайно, знайдеться перекладач. Вона продивлялась трохи змазаний рукописний текст, шукаючи абзаци, в яких батько описує російський фронт. Час від часу, заглушені товстими стінами, ніби з темних глибин океану, до неї долітали віддалені крики та стогони конаючих людей. Дівчина спробувала зосередитися на читанні й вимкнути слух.
Вирішивши, які саме речення будуть найбільш переконливими, Крістін підвелась і поклала листи на стілець. Напевно, минула вже ціла година чи навіть більше. Що там у них відбувається? Вона знервовано міряла кроками порожню кімнату, навмисно не помічаючи темних плям на бетонній підлозі. Пахнуло кров'ю та смертю, і що довше вона перебувала в замкненому просторі, то сильніше відчувала цей запах. Які страхіття коїлись у цих стінах?
Дівчина могла тільки здогадуватися, чим зайняті американці: чи шукають інформацію про неї в табірній картотеці, чи, може, чекають на слідчого, котрий допитує жінок. Чи не буде вона наступною, чиї крики розноситимуться табором? І взагалі, що з нею буде? Невже немає інших шляхів з'ясувати правду?
Крістін знову сіла. Клубок підступив до горла. «Війна скінчилася, — думала вона, — чому ж я маю відчуття, ніби вона й досі триває?»
А потім раптом уявився Ісаак. Не той виснажений і до всього збайдужілий Ісаак, яким вона бачила його востаннє, а веселий, рожевощокий хлопець. Він стояв, залитий сонячним світлом, усміхався, і поодинокі сухі дубові листочки повільно опадали у нього за спиною. Крістін спробувала затримати картинку перед очима, та вже за мить вона змінилася видіннями сторожових веж Дахау, парканів із колючого дроту, сірих бараків. Вона подумала, що все склалося б зовсім інакше, якби Ісаак залишився живим.
Він би знайшов спосіб перемогти Стефана. Та Ісаак — мертвий, нагадала вона собі. Він пішов назавжди й ніколи не повернеться.
Нарешті, почулося клацання засуву. Крістін звелася на ноги. Коліна підгиналися. Вона склала руки на животі, благаючи Бога, щоб то був солдат, який приведе батька. Так хотілося побачити здивування та вираз полегкості на його втомленому лиці! Та до кімнати увійшов якийсь чоловік у цивільному із записником під пахвою. Кивком голови він відпустив охоронця, котрий відчинив йому двері, дістав із-за вуха ручку та наблизився до дівчини. Його лице поросло темною щетиною, а майже чорне волосся було зовсім коротким і мало той самий відтінок, що й потертий шкіряний піджак. Крістін закліпала не в змозі повірити власним очам, гадаючи, що хвороблива уява знущається з неї. Але чоловік нікуди не зник, він стояв перед нею, дивлячись просто в очі з якимось дитячим захопленням. Вона відступила назад і впала на стілець, зіштовхнувши на брудну підлогу батькові листи.
— Крістін, — сказав чоловік.
Коліна Крістін затремтіли. Цей голос не можна було не впізнати. Вимова, інтонація, тембр… Тільки одна людина у світі так вимовляла її ім'я. Дівчина похитнулась і почала осідати на підлогу. Чоловік підхопив її за руки та всадовив на стілець. Вона слухняно сіла та сперлася на спинку.
— Ти живий? — Слова зі скреготом виривалися з пересохлого горла.
Ісаак присів перед нею, дивлячись такими рідними, темними очима. У голові паморочилось. Після смерті сестри, викрадення батька і повернення до Дахау галюцинація не викликала подиву. Дівчина вдруге за день припустила, що втрачає здоровий глузд, і варто тільки спробувати торкнутися привида, пальці проткнуть його голову. Але видіння заговорило знову.
— Це — я, Крістін, — тихо промовив Ісаак, тягнучись рукою до її щоки. Пальці, на диво, були теплими та цілком живими. — Що ти тут робиш?
— Але тебе було вбито! — вигукнула вона. — Тебе разом із іншими відвели до лісу і застрелили, я чула. Ти не можеш бути живим!
— Точно, нас усіх розстріляли, тільки я не помер.
— Як таке може бути? — закричала вона. — Я виплакала очі, сумуючи за тобою! Усі ці тижні й місяці я божеволіла від горя! Гадала, що тебе більше немає!