— Ні.

Він поклав долоню їй на потилицю.

— Тут усе це неважливо. Подивися на інших. Усі це роблять.

Дівчина заплющила очі та сховала обличчя у нього на грудях. Природа взяла своє. Тепла рідина потекла по ногах у шкіряні туфлі, збираючись у калюжки під пальцями та п'ятами. Гіркі сльози сорому покотилися по щоках.

— Це не твоя провина, — сказав Ісаак, — зовсім не твоя.

Наближалася ніч, і у вагоні стало зовсім темно. Крістін уже ледве розрізняла Ісаакове обличчя. Вона заплющилась і поклала голову йому на груди, марно намагаючись заснути. Картини того, що коханий розказував про Дахау, поставали в мозку, як у німому кіно. Натомлені ноги, ніби хто штрикав ножами. Ніколи дівчина не боялася тісного простору, та зараз відчувала, що не зможе довго витримувати цього погойдування і тисняви. Якщо потяг не зупиниться найближчим часом, вона заволає, як та істеричка. Доводилося з усіх невеликих сил стримувати себе від наполегливого бажання відштовхнути від себе всі ці лікті, коліна та плечі. Їй бракувало повітря, бракувало сонця, їжі та питва. Крістін подумала, що збожеволіє, якщо це триватиме довший час.

Нарешті, потяг уповільнив свій біг. Почувся залізний скрегіт гальм. Із наближенням до фатального пункту призначення у вагоні здійнявся гамір. Люди зарухались, заговорили вголос і всі разом. Зарюмсали діти, чоловічі голоси роздавали інструкції. Ісаак усю довгу подорож поводився дуже тихо, та раптом підвів голову й, перекрикуючи загал, сказав:

— Щойно ми вийдемо з вагона, жінок і дітей поженуть в один бік, а чоловіків — в інший. Але не панікуйте. Вони ненавидять паніку.

У вагоні запала тиша, всі слухали.

— Намагайтеся виглядати спокійними та фізично сильними. Байдуже, що вони будуть робити, залишайтеся спокійними та сильними. Якщо хочете вижити, мусите виглядати витривалими та здатними до тяжкої праці. Коли треба, брешіть про свій вік. Кажіть, що вам десь від вісімнадцяти до п'ятдесяти.

— Звідки ви це все знаєте? — почувся недовірливий чоловічий голос.

— Я вже там був, — відповів Ісаак. — Я вижив, значить, і ви зможете.

І знову всі заговорили разом на повен голос. Ісаак подивився вниз на Крістін.

— Ти теж виживеш, — сказав він. — Ти молода і сильна. Скажи їм, що ти — не єврейка, що працювала кухаркою. Це тебе врятує. Мені потрібно, аби ти врятувалась. Коли це все закінчиться, ми зустрінемося знов, одружимось і народимо дітей.

У його очах стояли сльози, але, дивним чином, ці слова дали Крістін надію. Він хоче, щоб вона вижила, має плани на майбутнє. Він зумів віднайти в собі бажання жити!

— Я буду сильною, — сказала вона, — обіцяю.

— До зустрічі,— промовив Ісаак, обіймаючи її, цілуючи довгим глибоким поцілунком, що тривав, аж доки потяг не зупинився. — Я кохаю тебе, Крістін.

А потім гримнув залізний засув — і важкі двері повільно відчинилися.

Мружачись і моргаючи на яскраві світляні плями, що ніби підсиленим у тисячі разів місячним сяйвом наповнювали ніч, Ісаак і Крістін, разом із іншими ув'язненими, вийшли із замкненого простору товарного вагона. За кілька сотень ярдів від залізничних рейок, широко відчинені, чекали ворота концентраційного табору «Дахау». Обабіч них розмістилися дві дерев'яні вежі з озброєними вартовими на них, а далі, доки сягало око, тягся високий паркан із колючого дроту. Збоку, в очікуванні можливих втікачів і панікерів, вишикувалися солдати, котрі тримали напохваті автомати та німецьких вівчарок, які голосним гавкотом показували готовність служити. Темні приземкуваті будівлі та чорні солдатські строї контрастували з майже білим штучним світлом. Широко розплющені очі та розкриті роти здавалися темними отворами на тлі яскраво-білих облич, створюючи враження, що бранці та бранки перетворилися на ожилих мерців.

Важкий дух чогось горілого перебив сморід людських тіл, від якого страждала Крістін у вагоні. Дівчина затулила долонею носа та рота. Розпізнавши ні з чим незрівняний запах горілої плоті, вона ледь поборола нудоту. Крістін поглянула назад, у бік залізничної колії. Біля вагонів і паровоза ще були сотні людей. Хтось упав на гравій, інші навідріз відмовлялися виходити назовні. Жменька озброєних солдатів залізла до вагонів і виштовхувала звідти жінок, дітей, немічних і старих. Унизу, під насипом, чоловіки тримали валізи, жінки брали на руки немовлят і наказували старшим дітям триматися за руки. А від табору, підсилений багатьма гучномовцями, лунав бравурний німецький марш.

У прохолодному нічному повітрі ця музика віддавала металом, шкребла по серцю, пробирала до кісток, але й надавала всьому, що відбувається, присмаку веселої безтурботності. Крістін помітила таблички з написом «Achtung Gefahr der Tötung durch Elektrischen Strom»,[62] що через однакові проміжки висіли на високому металевому паркані, по верху якого ще вилося кілька рядів колючого дроту. Над входом читався напис «Arbeit Macht Frei».[63]

Солдатські викрики безперестанку лунали, супроводжуючи в'язнів від самого виходу з вагонів.

— Рухайтесь! Виходьте з вагонів! Залиште багаж біля насипу, його вам повернуть пізніше, коли облаштуєтесь.

Дюжина табірних в'язнів у сіро-білих смугастих формах інструктувала прибульців вуглиною написати свої прізвища на валізах. У Крістін з Ісааком не було багажу, та дівчина знала, що це не має значення. Все одно солдати відберуть усе. Вона знала, що брехня про повернення особистих речей допомагає есесівцям тримати натовпи перестрашеного люду в покорі.

Вони з Ісааком ішли повз товарні вагони в середині рухливого гамірного гурту, і Крістін пригадалось, як її батько прослизнув під колесами й утік від росіян. Дійшовши до місця, придатного для цього вчинку, вона нахилилась і глянула під вагон. На тому боці було широке поле, позад якого темніли дерева. Іскра надії спалахнула в серці, наповнюючи кров адреналіном. Але щойно дівчина зібралася запропонувати свій план Ісаакові, побачила автоматника, котрий пильнував на тому боці. Очевидно, вона була не першою, кому такий варіант утечі спав на думку. Відчуття безнадії з новою силою навалилося на неї.

Ісаак і Крістін, узявшись за руки, разом з іншими прямували дорогою до табірних воріт. Якраз біля охоронних веж стояло шестеро солдатів, що сортували натовп на чоловіків, яких відправляли в один бік, і жінок та дітей, яких відсилали в інший.

Перед ними стояла жінка, котра тримала за руку хлопчика-підлітка. Есесівці відірвали його від матері, відправивши наліво, до чоловіків. Марно плакала й тягла до нього руки згорьована мати. Інша жінка потягла її праворуч, але та, розпачливо махаючи руками, відбилась і кинулася слідом за сином. Охоронець, зауваживши такий непослух, витяг із кобури свого люгера й ударив руків'ям хлопця по голові. Іще один вартовий відтяг невтішну матір до інших жінок. Вона рвала на собі волосся та голосила, розпачливо повторюючи синове ім'я, аж доки не схрипла.

Солдат так і тримав дуло пістолета біля скроні хлопця, скануючи поглядом натовп бранців, у випадку хоч якогось непослуху готовий натиснути на гачок. Крістін обсипало крижаним холодом, у горлі пересохло, ніби вона щойно наїлася снігу.

В охоронцеві вона впізнала Стефана, хлопця своєї подруги Каті.

На секунду їхні погляди зустрілися, й іскра впізнавання блискавкою промайнула в його очах. Але перш ніж Крістін устигла відкрити рота, щоб озватися до Стефана та показати йому Ісаака, той уже віддалявся, тягнучи за собою ридаючого хлопчину. Зненацька щось зробилося зі слухом Крістін. У вухах бриніли лише два звуки: розпачливе ридання відстороненої від сина матері та низьке гудіння колючого дроту на паркані. Вона заплющилась і сперлася на руку Ісаака. «Як таке може бути? — думала вона». Крижаний холод обіймав усі нутрощі. «Може, я сню? Може, це все — тільки мій страшний сон?»

Вони з Ісааком підійшли до вартових. Не встигла вона спам'ятатись, як уже рухалася праворуч з іншими жінками, а Ісаак, відсторонений ліворуч, поступово віддалявся від неї. Крістін не пам'ятала миті, коли їхні руки роз'єднались, і наполегливо намагалася відновити відчуття тепла його пошерхлої долоні. Вона картала себе за неспроможність згадати його запах і вираз рідного обличчя, щоб триматися за них якомога довше. Усе відбувалося занадто швидко. Жіноча та чоловіча колони рухалися в різних напрямках, заглиблюючись у табірний простір, тож молоді люди недовго могли проводжати очима одне одного. Високі паркани з колючого дроту та стіни бараків відділили Крістін від Ісаака не згірш від есесівців на вході.