Крістін подивилася на нього, намагаючись роздивитись у темряві вираз милих очей. Перш ніж дівчина зрозуміла, що відбувається, його губи знову накрили її, і дрож остраху чи захоплення пробіг усім тілом. Коли поцілунок урвався, вона заговорила першою.

— Будемо сходитися тут щовечора.

— Ні, це надто ризиковано.

Ісаак трохи відсунувся від дівчини й оперся об стіну кав'ярні. Вона затамувала подих в очікуванні його наступної фрази. Після тривалої мовчанки хлопець тяжко зітхнув і, врешті, сказав:

— Раз на тиждень досить. І то, дуже ризиковано. Але скажи мені спершу, що ти усвідомлюєш, чим ризикуєш. Я маю знати, що ти знаєш, на яку небезпеку наражаєшся. Ти нікому не зможеш про це розказати: ні найкращій подрузі, ні сестрі.

— Я нікому не скажу й не дозволю себе впіймати.

Він простяг до неї руки, й дівчина впала в його обійми, міцно обхопивши за плечі.

— Коли ми разом, — прошепотів хлопець, — уся потворність світу зникає.

Потім він накрив її уста жадібним поцілунком.

Крістін у його обіймах хотіла б перенестися до іншого місця та часу, назад, у сонячний ранок, коли з її світом іще все було гаразд. Та раптом Ісаак відштовхнув її і сказав, що час розходитись.

— Чекай! А твій оберіг? — Дівчина полізла до кишені.

— Залиш його на спомин про мене.

— Я й так ніколи тебе не забуду, — сказала вона, вкладаючи камінець у його долоню. — Ти казав, що це — оберіг. Зараз він тобі потрібніший, ніж мені.

Ісаак іще раз поцілував її та поклав камінець до своєї кишені.

— Сподіваюся, колись це все буде тільки згадкою. Зустрінемося тут-таки за тиждень. Зможеш?

— Так, я прийду.

Потім був іще один пристрасний і довгий поцілунок. Крістін бажала, щоб він тривав вічно. Та коли їхні губи роз'єднались, Ісаак розвернувся й пішов вузеньким провулком і швидко зник у пітьмі за рогом кав'ярні. Дівчина залишилася на місці, тремтячи всім тілом і дослухаючись до його доленосних кроків, у марному сподіванні на те, що він повернеться. Та хвиля по хвилі минав час, і густа нічна тиша огорнула її. Тоді стало зрозуміло, що Ісаак пішов, і, самотня та змерзла, вона непевним кроком почала торувати дорогу додому.

Міріади блискучих зір укривали небо, коли біля свого будинку Крістін підняла погляд на вікна вітальні. Там іще світилося. Їй було видно тіні високо на стінах, то батько розхитувався у кріслі-гойдалці і дідусь знеможено опустив голову на груди. Що б вони сказали, якби знали, що вона — зараз не в ліжку, а тут, на вулиці, сама? Що б вони сказали, якби раптом дізналися про це таємне побачення з Ісааком у темній алеї?

Увійшовши до передпокою, Крістін рухалась дуже тихо й повільно. Вона замкнула важкі вхідні двері й обережно пішла сходами вгору. Зупиняючись на кожній сходинці, вслухалась у нічну тишу, подумки дивуючись, що батьки й досі не сплять, а слухають наполегливий, із металевими нотками голос Гітлера. Замість радості та полегшення від щасливого завершення своєї мандрівки дівчина відчула, як незрозумілий смуток оселяється десь у її животі, неначе каменюка на дні лісового озера.

Протягом наступних тижнів у містечку з'явилося більше плакатів, один із яких стверджував, що вся Німеччина слухає «Народне радіо» фюрера. На іншому було зображено Гітлера, котрий, поклавши одну руку на пояс, удивлявся вдалину, зверху були слова: «ОДИН НАРОД, ОДИН РЕЙХ, ОДИН ФЮРЕР!». Найновіший плакат висів і на хлібній лавці, й на лавці м'ясника, і на всіх церквах та крамницях. Він показував містечку красиву молоду пару з двома лляноволосими рожевощокими малюками, над малюнком — заклик: «Правильне одруження — запорука расової чистоти, здоров'я та членства у партії!». Коли Крістін побачила цих досконалих арійців, які щасливо всміхалися з кожної стіни, вона згадала останню постанову нацистів із переліком заборонених імен для новонароджених. А що далі? Може, вони тепер наказуватимуть людям, що їсти й у що вдягатися?

Уночі, коли вона потайки пробиралася спорожнілими вулицями до місця зустрічі з Ісааком, нацистські плакати поблискували в темряві, немов свічки на могилах. Дівчина замислилась, а чи не позривати їх, скільки зможе, й не спалити в печі. Якщо спіймають, завжди можна сказати, що їм бракує вугілля. Та страх переважив злість, і вона пішла далі.

Марні надії не могли нічого змінити. Покладатися можна тільки на час. Час — на її боці, бо тільки він визначає хід речей. Треба перечекати, доки хтось усуне Гітлера, чи, якимось чином, нацисти прийдуть до тями. Зараз смішно згадувати, як усього кілька тижнів тому вона вважала своє життя пісним і одноманітним. Якби хто сказав тоді, що Крістін буде бігати на нічні побачення, бо є люди, котрих не вільно любити, вона б ні за що не повірила. Та дівчина не дозволяла собі впадати у відчай і жалощі до себе.

Натомість вона рахувала дні до наступного таємного побачення, відновлюючи в пам'яті ніжні поцілунки Ісаака та його трохи кривувату усмішку. Хоча вони й не крились одне від одного зі своїми почуттями, перші кілька побачень були короткими та незграбними. Вони не знали, що сказати після першого вітального «Привіт!» і «Я так скучив(ла)». Світ змінився так раптово і докорінно, що не було сенсу розмовляти про якісь буденні речі. Єдине, що вони напевно розуміли, єдине, що для них мало значення, — кохання, а для нього багато слів не потрібно. Кожна наступна зустріч проходила легше, й невдовзі вони вже не підшукували теми для розмови, не боялися пауз у ній. Обійми поступово ставали дедалі тіснішими, а поцілунки — сміливішими.

— Нічними вулицями так легко йти непоміченою, — сказала вона вже на четвертому побаченні.— Вони завжди порожні.

Вони сиділи поруч на східцях запасного виходу з кав'ярні, узявшись за руки та притулившись одне до одного, під холодним подихом вітру.

— Люди ховаються вдома, — відповів Ісаак. — Виходять тільки у справах і по продукти. Ніхто не хоче бути зупиненим і допитаним. Тому я вважаю, нам слід перенести зустрічі ближче до твого дому. Я не проти трохи прогулятись.

— Але чому? Я не боюся бути спійманою. У разі чого розплачусь і скажу, що вибігла з дому після сварки з батьками.

— Тому що чоловік на нічній вулиці здається не таким підозрілим, як жінка. А для дівчини такі речі взагалі вкрай небезпечні. Я ніколи собі не пробачу, якщо з тобою щось станеться.

— Але як же ти? — заперечила Крістін. — Як тільки вони побачать твої документи….

— Якщо гестапівці заїдуть до містечка вночі,— перервав Ісаак, — я почую гуркіт моторів і матиму час утекти й заховатися.

— Так ти гадаєш, я не втечу? — штурхнула вона хлопця.

— Не так швидко, як я.

— Давай перевіримо! — Дівчина скочила на рівні ноги.

— Ні,— відповів він, — сядь на місце.

— Ах ні! — вигукнула вона. — За такі слова доведеться відповісти.

Ісаак теж підвівся, з-за спини охопив її талію обома руками, тісно притулився і сказав:

— Ну давай, біжи, а я — за тобою.

Крістін марно намагалася розімкнути його руки, хлопець був надто сильним.

— Це нечесно, — вигукнула вона.

— Бачиш, яка ти безпорадна?

— Це все через тебе.

А потім вони цілувались, забувши про втікання та переховування.

Наступного тижня впевненість Крістін у власній спроможності обдурити гестапо зазнала нищівного удару, коли вона випадково почула, як батько розповідав матері про якогось католика, одруженого з єврейкою.

— Я була в коридорі,— казала вона Ісаакові,— не знаю, чому не увійшла до кухні. Не схоже було, що вони криються з цією розмовою. Мабуть, просто відчула…

— Провину, — допоміг він.

— Ні, я хотіла сказати, страх.

— І що ж він розказав?

— Татусів знайомий поїхав потягом до Штуттгарта до своєї сестри на день народження. Коли вийшов на перон, його зупинив якийсь чоловік, нібито з Geheime Staatspolizei,[20] але він був у цивільному. Той чоловік запитав, звідки й куди рухається татів знайомий. Переглянувши його документи, наказав іти за собою до відділку гестапо на протилежному боці привокзального майдану. У відділку інший офіцер оглянув подарунки, привезені сестрі (м'ятний чай із власного саду та козячий сир). Татового знайомого звинуватили в тому, що він украв ці речі. А ще йому заборонили їздити залізницею. Йому сказали, що коли хоч раз побачать його чи дружину-єврейку на вокзалі, обох відправлять до виправного табору.