Від щоденного споживання свіжих овочів, тушкованої курятини та свіжого хліба зі сливовим варенням кістки Крістін потроху почали обростати м'ясом. Коли мамця зрозуміла, що старша дочка вже здатна до тривалих прогулянок, то доручила їй носити обід батькові, котрий працював на відбудовуванні школи. Дівчина з радістю виходила з дому, бажаючи дати роботу ослабленим ногам і передчуваючи задоволення від руху. Вона просила Марію піти разом, але сестра навідріз відмовилася. Вона тепер не виходила на двір, перестала причісуватись і прасувати одяг. Ще того дня, коли Крістін дізналася її таємницю, вона мусила поклястися, що мовчатиме, доки Марія не зміцнить власний дух і не розкаже про все сама.

Йдучи вуличками містечка, Крістін часто відчувала на собі погляди з-за фіранок. Усім було цікаво подивитися на дівчину, котра вижила в концентраційному таборі. Іноді вона поверталася додому довгою дорогою, гуляючи зруйнованими околицями. На пустирищах стишувала крок, глибоко вдихала чисте літнє повітря, відчуваючи внутрішнє звільнення, що давало сили високо тримати голову. Крістін оглядала порожні лани, згадуючи той час, коли на них колосилася достигла пшениця, а рівні ряди цукрових буряків бігли до низьких кам'яних парканів і видавалися їй довгими зеленими ребрами якогось гіганта.

Якось вона навіть піднялася на порослий лісом пагорб, з верхівки якого можна було оглянути всю долину. Дівчина побачила, що навколо двоповерхової оглядової вежі, на авіаційній базі, з'юрмилося чимало американських танків і джипів. Звідти широка смуга подзьобаної бомбами землі тяглась аж до містечка, околиці якого постраждали більше, ніж центр. Зверху було чудово видно воронки та кратери вивернутої вибухами землі, вирвані з корінням дерева, купи обгорілого мотлоху. Провалля зруйнованих будівель поміж черепичних дахів, яким пощастило залишитись недоторканими, мали дивний і неприродний вигляд. Крістін спало на думку, що то якийсь невидимий велет пройшовся долиною, чавлячи все, що потрапило під здоровезні ступні.

Пройшло два тижні після зізнання Марії, коли Каті прийшла провідати Крістін. Це була їхня перша зустріч після повернення дівчини додому. Останні роки війни, коли інші молоді німкені працювали у великих містах операторами сирен повітряної оборони чи пожежних команд, батьки відправили Каті в село, на дядькову ферму, сподіваючись цим убезпечити дочку. Крістін не знала, чи усвідомлює подруга, наскільки їй поталанило.

Каті тихо впливла до вітальні, тримаючи руки перед собою, ніби завітала до тяжко хворого.

— Як ти? — спитала вона.

— Добре, наскільки це можливо, — відповіла Крістін.

Подруга стала посеред кімнати, нервово посіпуючи боковий шов спідниці. «Вона боїться, — збагнула раптом Крістін. — Поводиться, ніби я недужа».

— Я така рада, що ти — вдома, — сказала Каті.

— Danke, — відповіла Крістін, — я теж.

— Що сталося з твоїм волоссям? — Каті показала на дивну зачіску Крістін.

Крістін незграбним жестом торкнулася коротких пасом над вухом.

— Його обстригли.

— Чому?

— Усіх в'язнів стригли налисо. — Крістін склала руки на колінах, великим пальцем лівої прикрила під рукавом светра татуювання на правому зап'ястку.

— Ох! — вигукнула Каті, дивлячись кудись убік. — Я така рада, що ти — вдома, — повторила вона. — Мати казала, що тебе вже не сподівались побачити знову.

— Я теж уже втратила надію побачити рідних, — сказала Крістін, перекладаючи подушки на канапі так, аби подруга могла сісти.

Каті роззиралася по вітальні, особливо пильно дивлячись на вікна, ніби шукала шляхи для нагальної втечі. Та по хвилині все ж таки підійшла до канапи.

— Ти ж не думала, що вони тобі зроблять щось погане, правда ж? — запитала вона, всідаючись. — Усе ж таки ти — німкеня.

Крістін підігнула ноги під себе та повернулася, щоб дивитися в очі Каті. «Я забула, чи її волосся завжди було таким палючо-рудим? — міркувала дівчина». У сонячному промінні, що заливало кімнату, неслухняні пасма горіли живим вогнем. Крістін знову провела пальцями по своєму коротенькому, жовтенькому, як пір'ячко новонародженого курчати, волоссячку. Та коли зауважила на собі погляд Каті, знову склала руки на колінах, прикриваючи татуювання.

— У таборі я постійно боялася смерті,— сказала вона. — Там щодня вбивали тисячі людей.

— Тисячі? — не повірила Каті.— Кому могло знадобитися вбивати тисячі людей одночасно? Та і як це практично влаштувати?

— Їх труїли газом, а потім спалювали в гігантському крематорії. Решту просто розстрілювали. — Власні слова наповнили серце Крістін болем і змусили вкотре відчути гіркоту від утрати Ісаака. Жилка під татуюванням гарячково запульсувала.

— Навіщо це було робити? — перепитала Каті, з її лиця це сходив недовірливий вираз. — То були просто переміщені особи, їх мали перевезти кудись іще!

— Брехня! Євреїв ніхто не збирався нікуди перевозити, нацисти завжди хотіли їх знищити.

— Не можу в це повірити. Це фізично неможливо.

Лють охопила Крістін.

— Я на власні очі бачила, як убивають тисячі людей. Вони застрелили Ісаака.

— Я чула, — сказала Каті, дивлячись на Крістін із жалем і ніби розумінням. — Вибач, з твого боку неабияк сміливо було ризикувати власним життям через нього. Я знаю, що тобі довелося багато чого пережити, та зараз ти вдома, й уже час просто забути про все це. Тоді тобі стане набагато легше. — Вона поляскала Крістін по коліну, ніби та була дитиною, що під ліжком ховається від привидів.

— Мені ніколи цього не забути, — промовила Крістін. Щоки її палали, у вухах дзвеніло так, що власний голос видавався чужим.

Каті зробила вигляд, ніби не чує, підвелась, підійшла до вікна і стала біля нього. Спершись ліктями на підвіконня, вона дивилася вниз на вулицю.

— Пам'ятаєш триповерховий будинок із красивим балконом на Геллерштрассе, що мені завжди подобався? — поцікавилася Каті.— Він належить матері Стефана. Вона збирається подарувати його нам на весілля. Уяви, я там житиму!

Дзвін у вухах Крістін зник, як і не було. Тепер вона занадто чітко все чула.

— Стефан повернувся? — поцікавилася вона, сідаючи рівніше.

— Так, і йому дуже пасує ця чорна форма! — Аж раптом Каті змовкла й округлила очі.— Oh mein Gott![89] Я ж обіцяла нікому не казати! Воно… просто само зіскочило з язика. Будь ласка, не кажи йому, що я прохопилася, інакше він просто збожеволіє від люті! Стефан тільки приміряв її, щоб показатися мені, а потім одразу ж зняв і сховав.

Крістін відчула легке запаморочення.

— Каті,— сказала вона, — я бачила Стефана. Він був охоронцем у Дахау!

— Він казав, що виконує секретну місію, дуже важливу для Німеччини.

Крістін глибоко вдихнула, щоб голос не тремтів.

— На формі Стефана були парні блискавки та череп із перехрещеними кістками на кашкеті?

— Так, — відповіла Каті, знизуючи плечима, — то й що?

— Слухай, якщо Стефан носив чорну форму, значить, він був членом СС. Якщо на його кашкеті є сріблястий череп із перехрещеними під ним кістками, значить, він належить до підрозділу «Мертва голова».

— Пообіцяй, що нікому не розкажеш! Навіть його мати не знає!

— Ти чула, що я сказала? — запитала Крістін. — Я його бачила! «Мертва голова» є підрозділом, який охороняє концентраційні табори! Вони вбивали євреїв!

Каті розширила очі.

— Крістін, війна скінчилась, і це вже не має значення. Окрім того, він тільки виконував накази. — Вона попрямувала до виходу з вітальні.— Я вже піду. Не буду тебе втомлювати, ти ще дуже хвора. Відпочивай. Гадаю, ти не все до пуття пам'ятаєш, бо була дуже налякана і хотіла додому, то й науявляла собі всякого.

— Нічого я не науявляла! — вигукнула Крістін, встаючи з канапи та роблячи крок до Каті.— Я особисто це бачила. — Їй потемніло в очах, серце загупало в скронях. — До смерті не зможу забути тих трупів, крові, невинних людей, яких заганяли до газових камер!