— Із тобою все гаразд? — запитала мати.

— Усе нормально, — відповіла Крістін, — хочу додому.

Марія підійшла зліва і захотіла взяти сестру під руку, а Карл учепився за її правицю. Дівчина відсахнулась і відступила на крок.

— Не торкайтесь мене! — вигукнула Крістін і рушила з місця.

Пізніше, коли всі полягали спати, Крістін у шерстяному светрі поверх нічної сорочки і теплих шкарпетках спустилася до кухні. Після вечірньої пригоди її морозило. Сильні пориви вітру грюкали віконницями, важкі дощові краплі, мов крижані пальці, вистукували дивний ритм. Крістін запалила свічку і поставила її біля раковини, потім підійшла до плити й поставила чайник. Він був іще теплий, але не гарячий, тому вона підкинула в піч поліно, щоб розпалити вже згасаючий вогонь. Після цього відчинила буфет і дістала звідти жорстку мочалку та шматок лужного мила. Поклавши їх біля раковини, затулила її корком і налила декілька дюймів води. Упоравшись, нервово заходила по кухні.

За кілька хвилин густа пара почала вириватися з носика киплячого чайника. Крістін скинула светр і закотила рукави сорочки. Вона вилила половину окропу до раковини, намочила руки та щоки. Потім намилила передпліччя і почала терти їх жорсткою мочалкою, аж доки з'явилася густа, з лужним запахом піна. Дівчина вже вмивалася раз, коли повернулася додому з раллі, і вдруге, перед тим, як лягати спати, але цього виявилося недостатньо. Вона й досі відчувала вологу долоню Гітлера у своїй, і щока мерзла від уявного дотику його холодних пальців, нібито через дотик він впорснув у її шкіру якусь отруту. Вона не могла позбутися відчуття, що найдрібніші часточки його диявольської душі змішалися з її потом і через пори в'їдаються у кров, аби заволодіти всім її тілом. Це було так, ніби сам диявол наклав на неї руки, і тепер вона приречена на вічні муки. Крістін заплющила очі так міцно, як тільки змогла, й почала відшкрібати обличчя. Сльози текли з-під повік, від мочалки вже пекло шкіру, а шматок лужного мила швидко танув у руці. По кількох хвилинах вона знову поставила чайник на плиту та повернулася до раковини.

Коли дівчина вже збиралася полити окропом намилену руку, до кухні увійшла Марія.

— Що це ти робиш? — спитала вона, дивлячись на сестру розширеними очима та відбираючи в неї чайник. — Ти ж обпечешся!

— Будь ласка, — сказала Крістін, — я майже закінчила. Віддай.

— Ні.— Марія поставила чайник на плиту. — Ти з глузду з'їхала?

— Але мені треба відмитися, простерилізувати шкіру.

— Слухай! Він — просто людина, диявольськи страшна людина, так, але просто звичайна людина, як усі. Він не може нашкодити тобі одним лише доторком. У нього немає надприродних здібностей!

— Звідкіль ти знаєш? — спитала Крістін зі сльозами на очах. — Він буквально загіпнотизував стількох людей! Як іще він міг здобути собі так багато послідовників?

Вимовляючи це, Крістін і сама знала, що здається божевільною. Але вона знала також і те, що тільки Марії може звіритись.

Марія взяла сестру за руку й обернула назад до раковини.

— Добре, я тобі допоможу, але ніякого окропу лити не будемо.

Вона випустила мильну воду і напустила чистої, розбавляючи її із гарячого чайника. Потім обережно змила рештки піни з обличчя і рук сестри.

— Ти у кількох місцях протерла себе до дірок, — несхвально сказала Марія.

— Я майже нічого не відчуваю, — відповіла Крістін, дозволяючи сестрі торкнутися пошкоджених ділянок шкіри. — Вибач, що налякала тебе. Просто це так…

— Я розумію, — перервала її Марія. — Він не тільки поводився як божевільний на тій сцені, а ще хоче вбити твого коханого. На твоєму місці я б відчувала те саме.

— Дякую за те, що ти в мене така гарна, сестричко! — розчулилася Крістін. — Що б я без тебе робила?

— Я теж не знаю, як бути без тебе, тому краще починай уже про себе піклуватись. А якби ти опеклась і опік би загнився? Що тоді було б? Сама знаєш, що для цивільних немає ліків. Усе йде на фронт!

Марія, ледь не плачучи, витягла з шухляди чистий кухонний рушник і обережно витерла руки й обличчя Крістін.

— Я знаю, це було дурістю, — відповіла Крістін, — треба було спочатку подумати.

Марія закусила губу, сльози котилися по щоках.

— Не плач, — сказала Крістін, — зі мною все гаразд, правда.

— Знаю, — сказала Марія, витираючи носа рукою. — Просто я боюся. Що з нами всіма буде далі?

Крістін підійшла й обійняла сестру за плечі, подумки лаючи себе останніми словами за егоїзм і дурні жалощі до себе. Диявольські секреції мандрують судинами, хіба можна вигадати щось більш ідіотичне? Маленькі братики, молодша сестра — родина її потребує. Слід бути сильною, і свої божевільні думки тримати при собі.

— Усе буде добре, — запевнила вона Марію. — Я завжди буду з тобою поруч, і ми всі разом переживемо будь-які труднощі.

— Обіцяєш? — тихо спитала Марія.

— Обіцяю.

— Обіцяєш Богові, все рахується — ніхто не відкрутиться?

— Обіцяю Богові, все рахується — ніхто не відкрутиться, — поклялася Крістін, сподіваючись, що зможе дотримати обіцянку.

Наступного ранку, рівно о сьомій годині перші літаки Люфтваффе піднялися зі старого летовища поблизу Гессенталя. Низьке ревіння двигунів нагадувало віддалене гарчання хижака, що вийшов у долину на полювання. Крістін була на кухні з матір'ю. Вони накривали стіл до сніданку, варили яйця та чекали на появу решти.

Мати сиділа на лавці край столу і розрізала останню житню хлібину на вісім рівних скибок, брови насуплені, губи стиснуто в тоненьку лінію. Крістін ненавиділа моменти, коли вона була такою. Нескінченні турботи та життєві негаразди поглибили зморшки на її обличчі. Мама дуже схудла. Її завжди рум'яні щоки поблідли й запали, а сукня обвисла лантухом. Крістін здогадувалася, що вона недоїдає, аби дітям лишалося більше, та відтепер дівчина зібралася покласти цьому край. Мамцю слід поставити перед фактом і, апелюючи до її практичності, змусити поберегти себе. Бо як усі вони зможуть вижити без неї? Тільки мама знає, що кабачки треба садити між помідорами, а чорнобривці відганяють шкідників. Тільки вона може виторгувати в олійника додаткову чвертку олії, найбільш економно використати борошно та з одного вигляду яєчних жовтків визначити, чи курям треба їсти більше протеїну або, навпаки, менше зелені. Вона забезпечує виживання всієї родини і є втіленням усього домашнього та правильного. Мама керувала всім у домі: готуванням їжі, пранням, навіть купанням, забезпечуючи бодай мінімальні вигоди в цей скрутний час.

Щойно Крістін ухвалила подумки цю постанову, важкі літаки Люфтваффе почали один за одним пролітати над містечком. Завібрувало буквально все: ложки та виделки в шухляді, посуд у шафі, віконні рами, меблі, навіть стіни будинку. Карл і Генріх забігли до кухні та, підскочивши до мамці, сховали обличчя у її фартуху. Слідом за ними з'явилася Марія, у нічній сорочці та з розкуйовдженими, напівзаплетеними косами.

— Я думала, спочатку має бути сирена, — викрикнула вона, затуливши вуха долонями.

— Це наші літаки злітають, — вигукнула мама.

Вона обійняла синів за плечі й продовжила заспокійливим тоном:

— Усе гаразд. Вони пролітають саме над нами, тому такий гуркіт.

До кухні впливла бабуся, тримаючи за руку дідуся. Вони мовчки поглядали одне на одного, перечікуючи галас. Коли все стишилося, першим заговорив дідусь.

— Так твій нічний горщик може перекинутись, — підморгнув він бабусі.

Усі розсміялися. А Крістін подумала, чи й наступного тижня, місяця та року їм буде так само смішно.

Літаки пролітали над містечком увесь день і вечір. На завтра все повторилося. Через два дні родина вже почала звикати до гуркоту над головою. Спочатку вдалині зароджувалося тихе гарчання, потім звук поступово наростав, аж доки, досягши апогею, перетворювався на страшне ревіння жахливого чудовиська, від якого здригалися стіни й ходила ходором підлога. Тоді всі кидали свої справи й притримували найближчі меблі чи посуд, аби ті не впали та не розбилися. Наприкінці тижня два дні поспіль на авіаційній базі було тихо, і, засинаючи, Крістін чула уявний гуркіт у себе в голові.