Але тепер полегшення не прийшло. Дівчина підвелась і підійшла до вікна.

— А де всі?

— Марія з хлопцями пішла до колії, може, знайдуть трохи вугілля. А діда я послала по листя кульбаб для останнього перед зимою салату.

Крістін уявила дідуся серед поля, як він у своєму зеленому тирольському капелюсі спирається на костур і тремтячою рукою намагається відтулити їстівну траву від вогкого, мерзлого ґрунту. Він, мабуть, і там сам до себе говорить або співає, як завжди робить це на кухні, коли ремонтує стілець або буфетні дверцята. Головне, щоб бабця варила чи пекла поруч, щоб, коли він закінчить, уся сорочка, щоки та ніс були в борошні і щоб бабуся, котрій усе це вже набридло, виштовхала його з кухні межи плечі.

— Може, сходити по нього? — запитала Крістін.

— Марія з хлопцями заберуть його, коли вертатимуться обідати, — відповіла бабуся, заштовхуючи дерев'яний грибок для штопки до дірявої шкарпетки.

Крістін упізнала в ній одну зі своїх вовняних шкарпеток, у яких спала взимку, бо вугілля не вистачало на цілу ніч і доводилося лягати до ліжка вдягненими. Перина на її ліжку зробилася геть тонкою, але не було грошей, аби купити гусячого пір'я у фермера Клауса. І коли дівчині серед ночі треба було спуститися в туалет, холодні дошки підлоги видавалися крижаними навіть через товсті шкарпетки, й вона хапала дрижаків, аж доки не занурювалася назад у свої ковдри. Зимова їжа також була гіршою: не було ні свіжої городини, ні козячого молока, ні курячих яєць. А тепер, позбавлена заробітку, вона не тільки мерзнутиме, а ще й голодуватиме.

Зі стиснутими губами Крістін відвернулася від вікна, підійшла до серванту й витягла вісім серветок. Цікаво, коли Ісаак прочитає листа… Сьогодні, принаймні, є що їсти.

Крістін глибоко зітхнула й розвернулась у бік дверей до їдальні. Вона тримала в руках велику таріль зі смаженою цибулею та гарячими ковбасками. Дівчина ліктем натиснула на ручку й увійшла до гамірної кімнати, сподіваючись, що разом з усіма там сидітиме мати, яка вже повернулася від Бауерманів.

Підсвідомо вона розуміла, що мамця спочатку ввійшла б до кухні, одягла б фартух і допомогла з їжею. Та нині ні в чому не можна бути впевненою. Крістін почувалася розгублено, і найпростіші речі, як розкладання столового срібла, миття принесеного дідусем листя кульбаб, змішування олії з оцтом для приправи, розігрівання страви, забрали геть усі сили. Матуся вже двічі мусила повернутись. А що, як вона передумала й не віддала Ісаакові записку? Що, як його не було вдома чи він вирішив не відповідати? Що, як гестапо заарештувало матусю у Бауерманів удома? Що, як вони забрали Ісаака, знайшли в нього записку й уже йдуть арештовувати її?

На тремтячих ногах підійшла вона до столу. Какофонія звуків — низький сміх дідуся, бабчині й Маріїні незлобиві кпини, борюкання Генріха й Карла та монотонне гудіння батькового голосу — мов у дитсадку дощового дня. Крістін перечепилася через обпертий об стіл дідів костур, і той гепнувся об підлогу. Зі стиснутими зубами вона поставила таріль серед столу. Довколишня ґелґотнява не стишилась і на мить, ніби нічого й не сталось. Крістін підняла костур і поставила його в куток, а потім підійшла до вікна, виглядаючи мамцю. Генріх і Карл почали битись, і дівчина ледь стрималась, аби не грюкнути по столу й не закричати, щоб вони припинили.

— Сідай, Крістін, — сказав батько. — Мама вже скоро прийде.

Вона так і зробила. Почала розглядати чорне батькове волосся, вишукуючи в ньому сліди цементної пилюки — свідчення того, що він, нарешті, знайшов роботу. Але його мужнє, засмагле обличчя і мозолясті руки були чистими, а очі — стурбованими.

На противагу матусиній родині, що мешкала в Німеччині багато сторіч, батько мав італійське коріння, що відбилось і у зовнішності Генріха. Веснянкувате дитяче обличчя Карла успадкувало мамині риси, включно з блакитними очима та білявим волоссям, яке мали і Крістін, і бабуся з дідусем, доки роки й тяжка праця не змусили їх посивіти. Ніхто не знав, звідки в матусі взялася руда грива, але так уже сталося, й вона передала цей відтінок волосся й Марії, чия коса до пояса рудувато світилась на сонці.

— Генріху, Карле, вгомоніться, — сказав батько. — Бабуся має проказати молитву.

Хлопчаки заспокоїлись і повернулися до столу, слухняно поклавши долоні на коліна. Марія чи не півгодини відмивала їхні брудні руки та мармизи, але все одно під нігтями залишилися чорні смужки. Чи варті шість маленьких шматочків вугілля таких зусиль? Тато дочекався повної тиші, а потім кивнув бабусі починати. Крістін схилила голову та зчепила кінчики пальців, дослухаючись до ймовірних материних кроків на сходах.

— Господи, — почала бабуся.

Важкий стукіт у вхідні двері змусив її увірвати передобідню молитву. Крістін аж підстрибнула на стільці. Всі мали однаково здивований вигляд, адже, хоч сьогодні родина й припізнилася з обідом, о цій порі ніхто сторонній не міг прийти. По всій Німеччині години від полудня до другої присвячувались найважливішій справі дня — обідній перерві. Жодна крамниця чи контора не відновлювала роботи раніше другої. Крістін і її батько підвелись одночасно.

— Я подивлюсь, хто там, — сказав тато. — Крістін, залишайся тут. Починайте їсти. Ми й так уже зачекалися.

Дівчина сіла на своє місце, намагаючись утамувати подих. Їй було цікаво, чи гестапо стукало б. Марія взяла виделку й наклала ковбасок із цибулею в бабусину й дідусеву тарілки. Крістін підсунула кульбабковий салат ближче до бабусі, не відриваючи очей від батька. Щойно він вийшов із кімнати, вона підбігла до вікна.

Чорна армійська вантажівка стояла біля тротуару. Клоччя сірого диму вилітало з тремтячих трубок позад високої кабіни. На дверцятах — білий обрис залізного хреста, над закритим кузовом — червоний прапор із чорною свастикою. Двоє чоловіків у барбароссівських касках і чорних уніформах вивантажували темні пакунки та віддавали їх чотирьом іншим солдатам. Крістін розпізнала в них Schutsstaffel[13] — та зітхнула з полегкістю: це було не гестапо. Вона відчинила вікно й виглянула на доріжку, що перетинала садок і вела до вхідних дверей. Солдат розмовляв із батьком. Зі свого місця вона вже могла роздивитися темний пакунок у руках незнайомця. То був радіоприймач.

— Nein, — почула вона батьків голос.

Потім він узяв пакунок і подякував:

— Danke schon.[14]

— Heil Hitler![15] — вигукнув солдат, звівши праву руку в салюті.

Дівчину не здивувало, що батько не відповів. Есесівець помарширував назад до вантажівки.

Крістін було видно, що й інші солдати ходять від дверей до дверей і роздають приймачі. Троє повернулися до машини зі старими радіо в руках, точнісінько такими, як і те, що зараз на білій серветці стоїть на приставному столику біля канапи. По кількох хвилинах есесівці позбігалися до вантажівки, немов щури до сирної голови, і позалазили хто на пасажирське сидіння до кабіни, хто до критого брезентом кузова. Водій узявся за ручку стартера, й машина рушила вгору, тільки шини вискнули, тручись об бруківку.

Лише тепер із-за сусідського хліва показалася мама. Вона міцно тримала в руці торбинку, а поглядом прикипіла до незнайомої машини. Армійська вантажівка зникла так само швидко, як і прибула, й Крістін зачинила вікно. Що ж робити? Сісти до столу чи піти до передпокою й зустріти мамцю? Тато знає про нові правила, він уважає, що коли нічого не порушувати, до них ніхто не причепиться. Йому б не сподобалося, що Крістін написала до Ісаака, й розлютило б, коли дізнався, що матуся передала записку.

— Крістін, — обізвалась Марія. — У тебе все вихолоняє.

Крістін відсунула стілець і сіла, впевнена, що всі бачать, як її серце тріпоче під сукнею. Вона оглянула стіл, дивуючись раптовій тиші, що запала в кімнаті. Дідусь схилився над тарілкою і ретельно пережовував страву. Бабуся різала на шматочки Карлові ковбаски, тоді як обоє хлопців, похитуючи ногами в самих шкарпетках, тихо дзьобали їжу. Тільки Марія, із повним ротом салату, дивилась у її бік, насупивши брови.