І тоді ззаду почулися швидкі кроки, що гучно відлунювали в кам'яному просторі. Вона обернулась, але було занадто пізно: чиїсь залізні пальці вхопили зап'ясток і швидким рухом вивернули руку за спину. За мить Крістін уже стояла притиснута до стіни.

— Пам'ятаєш мене, єврейська шлюхо? — прошипів чоловічий голос прямо у вухо, навалюючись на неї усім своїм тілом. Крістін з усієї сили намагалася пручатись, але безрезультатно, бо він був удвічі важчий і міг вдавити її у стіну, як міль. Забракло повітря.

— Чого вам треба? — спромоглася вона на запитання.

— Мені треба, щоб ти тримала рота на замку, от чого мені треба, — проревів він.

То був Стефан.

Крістін спробувала викрутитися з його рук і вдарити нападника каблуком по нозі.

— Чого б це?

Він смикнув угору її заломлену руку. Різкий біль пронизав дівчину.

— Тому що я не один такий, — прошипів Стефан. — Нас багато, і, якщо ти не триматимеш язика за зубами, ми змусимо тебе за це заплатити. Я знаю, де працює твій батько, куди ходять брати. Руїни можуть бути дуже небезпечними. Знаєш, усяке може трапитись…

Крістін скривилася від болю та образи. Очі заплющились.

— І тримайся подалі від Каті,— продовжив він. — Від нас не сховаєшся. Пам'ятаєш про номер? — І він вдавив ніготь у татуювання на її зап'ястку.

Стефан давив і давив, аж доки Крістін здалося, що прорветься шкіра. Потім, хрюкнувши, він притиснувся до неї низом живота й ухопив за груди.

— Шкода, що така красуня зіпсована жидом, — сказав він, іще раз штурхнув її і пішов собі.

Крістін відчула, що на неї ніхто більше не тисне, права рука без сил опустилася. Кілька секунд вона продовжувала нерухомо стояти, не відриваючи лоба від штукатурки. Тільки почувши, що його кроки віддаляються, дівчина наважилася відліпитися від стіни. Торкнулася щоки. Крові не було, але подряпана шкіра пекла. Глибокий слід від нігтя Стефана навпіл розділив витатуйований номер на її зап'ястку.

Вона задерла голову, щоб перевірити наявність свідків того, що трапилось. Вікна були відчинені, та ніхто з них не виглядав. Жодного шокованого жіночого обличчя чи цікавих дитячих очей. Уся вуличка залишалася тихою, мов кладовище.

Крістін пересвідчилася, що Стефан не повернувся, й пішла на сонячне світло в кінці брукованої вулички. Щойно вона зробила кілька кроків, у горлі зродився важкий клубок, заважаючи дихати. Крістін зупинилась і приклала долоні до щік. Гіркі сльози безсилої люті бризнули з очей. Але дівчина не збиралася дати їм волю, тому зціпила зуби та стиснула кулаки — і поспішила вийти з цієї пастки на гамірну вулицю.

На шляху додому свідомість жартувала з нею, змушуючи в кожному зустрічному чоловікові підозрювати Стефана та сахатися кожної підворітні. Брат Ханни бачив, як есесівці тікають із табору, батько бачив, як вони крадуть форму вбитих солдатів, хіба можна напевно знати, хто є хто?

Назавтра була неділя. Високе літнє небо неосяжної блакиті велетенським скляним куполом накрило Гессенталь і всю долину аж до виднокола. Звідусіль линули бузкові пахощі, і легенький вітерець час від часу приносив із собою запах вогкого ґрунту.

У війну пастора з церкви навпроти дому Крістін було заарештовано, й зібрання відмінили, оскільки громада боялася звинувачень у зрадництві. Будівля церкви також постраждала при бомбардуванні: дзвіницю та фасад фактично було зруйновано. Мамця казала, що якби бомба влучила не в газон якраз перед входом, а в дерев'яну стіну, відбудовувати не було б чого. На щастя, завдана шкода обмежувалася глибокою, уже порослою травою воронкою на церковному подвір'ї та майже повною відсутністю фасаду, три інші стіни та склепіння не постраждали.

З ринкового майдану, над яким велично височів практично неушкоджений собор святого Миколая, долинав святковий передзвін, що скликав парафіян до першої за п'ять років служби в напіввідбудованій церкві. Цілу годину дзвонили дивом збережені дзвони, наповнюючи ясний недільний ранок відчуттям святкового піднесення.

Крістін воліла б не чути дзвонів. Як можна святкувати, коли так нічого й не змінилося? З ранку набрякла щока свербіла і палала, кров приливала до спітнілої шкіри на кожен різкий рух головою. Усвідомлюючи, що батьки безсилі бодай чимось допомогти, вона вирішила не турбувати їх і зі сміхом розказала байку про те, як, ідучи вузенькою вуличкою, послизнулася на бруківці й упала так, що аж задерлася спідниця, виставляючи на загальний огляд її худющі ноги. Бабуся приписала оцет із медом і сонячні ванни, а потім перевірила, чи не постраждали лікті й коліна.

— Зі мною все гаразд, правда, — сміючись, сказала Крістін. — Не знаю, як я примудрилася вдаритись обличчям.

Поспішаючи на церковну службу, родина зібралася в затінку сливових дерев, на садовій доріжці, що вела від вхідних дверей до тротуару.

— А де Марія? — запитала Крістін, зауваживши відсутність сестри.

— Вона нездужає,— відповіла мамця, суплячи брови.

Крістін розуміла, чого боїться мати — тифу чи туберкульозу. Через брак нормального харчування та найелементарніших медикаментів усією країною ширились епідемії. Будь-яка інфекція могла призвести до летальних наслідків. Найпершим бажанням дочки було розвіяти мамчині побоювання, розказавши про причину ранкової слабкості сестри, та вона стрималася, бо не могла зрадити Марії. Вона й досі — така вразлива. «Скоро сестра в усьому зізнається», — заспокоювала себе Крістін.

Дівчина хотіла повернутися й навідати Марію, та потім вирішила цього не робити: їй не хотілося самій іти до церкви. Сьогодні вперше після повернення з табору вона збиралася з'явитися на публіці, руки й ноги вже тремтіли від не зовсім зрозумілого страху. Бабуся йшла попереду, заклопотана тим, аби до початку служби зайняти вільну лаву. Крістін затрималась, оглядаючи вікна в надії побачити сестру, та віконниці в її кімнаті було зачинено.

— Швидше, Крістін! — покликала мамця, і дівчина поспішила наздогнати родину.

На церковному подвір'ї вбрані в найкращий недільний одяг парафіяни гуртувалися невеликими групами й нагадували розсипи польових квітів на зеленому лужку. Крістін ішла в оточенні родичів, не відводячи погляду від доріжки, й відчувала на собі десятки пар очей, що проводжали її до вхідних дверей.

Усередині гамір людських розмов стих на знак того, що її поява не залишилася непоміченою. Знову голови поверталися, щоб подивитися на славнозвісну родину. Крістін дивилася на власні черевики, болісно відчуваючи, що блакитна недільна сукня і досі їй заширока. Щоб приховати закоротке волосся та подряпану щоку, бабуся накрутила у Крістін на голові складну конструкцію зі свого шалика. Дівчина рухалася проходом, нервово стискаючи краї рукавів натягнутого на долоні светра.

Архітектурою церкви було передбачено, що перші ряди лав використовуються для служби, тому на них ніхто не сідав. Новий священик стояв посеред головного нефу, за його спиною виднілися свіжі цементні шви відбудованого фасаду. Перед лавами стояло дванадцять кутих із заліза канделябрів в оточенні ваз із бузком. Суміш запахів теплого воску та свіжого цементного розчину перебивали квітковий аромат і наповнювали церкву якимись мавзолейними пахощами.

Дехто вставав зі своїх місць і підходив привітатися з Бельцами. Люди тихо вітали Крістін із поверненням додому, казали, що раді її бачити, запитували про самопочуття чи просто всміхалися перед тим, як приділити всю свою увагу батькам. Жінки обіймали мамцю, цілували її в щоку, тисли татові руку. Солдати-чоловіки та старі діди торсали батька за плече та плескали по спині. Та практично всі мали вологі очі й тримали напоготові хусточки.

— Так багато несказаного, — зітхнув хтось.

Удови військових мовчали.

Родина Бельців розмістилася на лаві в центральній частині церкви. Крістін сіла між матір'ю та батьком і роззирнулася навсібіч. Каті в смарагдового кольору сукні, що шовково поблискувала у світлі свічок, із волоссям, що рудою гривою спадало на плечі, сиділа за шість рядів попереду. Поруч із нею всі парафіяни мали блідий і обшарпаний вигляд. Мати Каті сиділа поряд із дочкою і помахом руки привітала Бельців. По іншу руку Каті високим зростом і дбайливо зачісаним білявим волоссям виділявся Стефан.