Коротко порадившись із бабусею, що з нечисленного кухонного начиння можна безболісно віддати, вони вирішили пожертвувати побитим соусником. Крістін стояла позад матері біля вхідних дверей і бачила, як потьмяніло її лице, коли дзвіночок із садової хвіртки зник у солдатській долоні.

Іще через кілька днів уся родина, позакладавши руки глибоко до кишень, спостерігала, як знімають і вантажать на воза дзвони з церкви навпроти. Бабуся заплакала, коли солдати почали нокати на худих шкап, які не хотіли тягти цього вантажу. По багатьох викриках і ударах батогом віз голосно рипнув і зрушив з місця. Коні смикали головами, форкали, ковзались на бруківці, та все ж таки пересувалися вгору провулком. Мамця обійняла бабусю, котра сховала лице в долонях. Пізніше батько заспокоїв її, що з собору святого Миколая солдатам нізащо дзвонів не зняти, бо дзвіниця там занадто висока та стрімка й найбільший із трьох дзвонів важить понад чотири тони.

Недільного ранку перед Різдвом, коли родина йшла до церкви, почався тихий снігопад. Карл і Генріх з радісними вигуками кружляли довкола дорослих, підіймали обличчя до неба й виставляли язики, намагаючись упіймати великі, товсті сніжинки. Сестри приєдналися до них, а батьки та бабуся з дідусем тихо раділи, дивлячись, як усі четверо дітей бавляться разом. На білому снігу їхні темні пальта кружляли й розвівалися, немов какао спіраллю розходилося в молоці. Крістін почула власний сміх, і на якусь мить здалося, що вона майже звикла до постійного, глибоко вкоріненого в серці жалю за втраченим.

Та вже наступної хвилини пронизливе гудіння вантажної машини зруйнувало спокійну мить. Із-за рогу з'явилося військове авто і на великій швидкості під'їхало до них. Сестри схопили хлопчаків за коміри пальт і відтягай з дороги, потім і самі стали ближче до батьків. Усі дивились, намагаючись перевести подих, як автівка з різким скрипінням гальм зупинилась і пасажирські дверцята відчинились. Солдат у чорній формі, з гвинтівкою на плечі та скам'янілим виразом обличчя, підбіг до них. Зупинився біля батька і підняв руку в салюті.

— Heil Hitler! — вигукнув він, клацаючи підборами. Потім витяг білого конверта з великим штампом у вигляді чорного орла, котрий розправив крила над свастикою у вінку з дубового листя.

— Heil Hitler, — відповів тато, повільно здіймаючи руку.

— Ласкаво просимо до гітлерівської армії, гере Бельц! — прокричав солдат. — Завтра в Штуттгарті мусите з'явитися в штабі рівно о дев'ятій ранку. Heil Hitler!

Потім, не чекаючи на відповідь, солдат розвернувся й побіг назад до машини.

Автівка здригнулася, заревіла і рушила, пробуксовуючи на вкритій снігом бруківці. Родина Крістін непорушно стояла, опустивши плечі, а лапаті сніжинки забілювали їхні капелюхи та шарфи. Батько порожніми очима дивився на конверт у своїй руці. Аж ось він обійняв маму, яка щільно притислась до нього, очі заплющені, тремтячими пальцями прикрила губи.

— Тату, а можна не їхати? — спитала Марія.

— Доведеться їхати, вибору нема, — відповів батько, запихаючи нерозкритого конверта до кишені й цілуючи маму в чоло.

Крістін точно знала, що матуся з усієї сили намагається не заплакати, та її підборіддя несамовито тремтіло і сльози самі лилися з очей. Карл і Генріх учепились у мамчине пальто.

— Не плач, — сказав тато, — все буде добре.

Він дав ляща обом синам, усміхнувся до бабусі з дідусем, а потім по черзі торкнувся щік Крістін і Марії.

— Ходімо, пора вже до церкви.

Тато обійняв маму й повів її через вулицю. Марія взяла братів за руки й пішла за батьками до кам'яних сходів біля входу на церковне подвір'я, а потім і до самої будівлі. Крістін теж рушила, та зупинилася перед високими дубовими дверима.

— Заходь, Крістін, — сказав дідусь, обіймаючи їх із бабусею за плечі.

Генріх притримував двері, й уся родина ввійшла до церкви, торкаючись одне одного, ніби хтось намагався їх роз'єднати.

На противагу холодному, сірому дню, всередині було тепло та світло від сотень палаючих свічок, заспокійливо пахло старим деревом і воском, що танув. На відміну від кам'яного готичного собору святого Миколая, ця дерев'яна церква була досить скромно декорована. Приміщення чимось нагадувало хлів заможного селянина. На побіленій стелі виділялися товсті дерев'яні балки, стіни поштукатурено в солом'яний колір, світла дощана підлога була чистою і невибагливою. З боку дерев'яні східці вели на хори, що нависали над нефом і також були всуціль дерев'яними.

Цій невеличкій церкві було вже понад п'ятсот років. Крістін спробувала уявити перших вірян, на чиєму місці вона тепер сидить і молиться за спокій і мир, і за щасливе повернення дорогих серцю людей. Вона погладила теплу, відполіровану сотнями тіл дерев'яну лавку, бажаючи відчути дух когось, хто жив у минулому сторіччі, щоб він навчив її вистояти в цьому буремному світі, за будь-яку ціну дочекатися щасливого життя. Окрім війн, чуми та похорон, ця церква бачила сотні весіль, хрестин, різдвяних і великодніх служб. Багато разів ці стіни та балки було прикрашено квітами та вінками з соснових гілок, стрічками та Гронами ягід. Дівчина заплющила очі й спробувала набратися сили від товстих дерев'яних стін, високих вікон, важких лав і святого вівтаря.

Аж ось зазвучав старовинний орган, і злагоджений хоровий спів заповнив увесь довколишній простір благодаттю церковного гімну. Цей гімн співали ще до народження Крістін і до початку війни, його будуть співати й коли ця жахлива війна скінчиться. Чи доживе тато до того дня? Чи доживуть усі вони? Волосинки на руках стали дибки, і серце завмерло в грудях від раптового жаху та жалю до самої себе, до родини, до всієї країни. Вона подумала про сотні людей, котрі колись давно сиділи тут, співали ці гімни, раділи життю, страждали, кохали — і тепер спокійно лежать на місцевому цвинтарі.

Щодня тисячі солдат гинуть на фронті, тисячі цивільних помирають від бомб, чому їхня родина має вистояти? Чи виживе тато, один на мільйон загиблих? Усі вони — просто цифри для тих, хто розв'язав війну. Піснеспів досяг крещендо — і гарячі сльози полилися з очей Крістін. Вона більше не могла стримуватись. Її світ розпадається на частки, і з цим нічого не можна вдіяти.

На початку 1941-го, воєнні дії ще не сягнули містечка Крістін, але їх поступове наближення відчувалось, як близькість грози.

Протягом січня найближчі містечка — Вюрцбург, Карлсруе та Пфорцхайм — пережили бомбардування. Люди на вулиці тепер сторожко переглядалися, й одне запитання світилось у їхніх очах: «Невже ми наступні?» Усі боялися, що от сьогодні вночі все й почнеться.

Із третього поверху, крізь вікно на сходовому майданчику біля своєї спальні, Крістін було добре видно обриси палаючих сіл і містечок, що червоними пульсуючими грибами виростали на темному тлі горизонту. Коли вітер віяв у її бік, дівчина чула, як бомби з гучним гуркотом падають на землю, ніби якийсь сердитий бог стукає величезним кулаком.

На початку лютого на стінах і побілених фасадах з'явилися нові плакати. Вони попереджали перехожих, що всіх, хто слухатиме ворожі радіостанції, читатиме ворожі газети чи віритиме ворожій пропаганді, буде повішено. У звичних продуктових чергах, де Крістін простоювала годинами, іноді тільки для того, щоб побачити спорожнілі полиці, люди тепер оглядалися, перш ніж пошепки заговорити до сусіда.

Вона була шокована, коли вперше почула нову примовку: «Господи, забери в мене вуха і не дай потрапити до Дахау!».

Перший лист від батька прийшов у середині березня, й мамця тремтячим голосом прочитала його всій родині.