Німецьке містечко, з якого походить моя мати, здавалося мені казковим. Вражали хвилясті пагорби, охайні городи, розлогі виноградники, середньовічні собори та смачнюща їжа. Чарівності додавали щогодинні церковні дзвони та стародавня бруківка вузьких вулиць і стрімких провулків. Кожна подорож була повною пригод, починаючи з дослідження руїн фортеці, закінчуючи спанням під велетенською, схожою на перину, ковдрою з гусячого пуху. Пізніше, коли я дізналася про Другу світову, мені важко було уявити, що в такому прекрасному місці могли коїтися ті жахливі речі. Я зрозуміла, що бабуся була дивовижною жінкою, бо зуміла вберегти від голодної смерті своїх дітей, коли чоловік був на фронті і після війни, коли бракувало всього: продуктів, одягу, медикаментів. У війну й аж до 1950-го року діяли продуктові картки, і майже неможливо було прогодувати й одягти родину із сімох людей. Дідусеві оповіді про східний фронт і дві його втечі з таборів для військовополонених буквально зачарували мене. Та понад усе приголомшувала моя американизована мама — жінка на підборах, у сонячних окулярах — командир запасу пожежної команди, член Асоціації батьків і вчителів, котра купила дітям кльоші та полюбляла приготування їжі на відкритому повітрі. Важко було повірити, що її дитинство минуло в бідності та постійному страху нацистської Німеччини. Дитиною вона носила пошиті з простирадл сукні та милася в залізній діжці, спочатку нагрівши воду на плиті, котру топили дровами, а потім іще й серед ночі бігала до бомбосховища ховатися від повітряних нальотів. Мені — типовій американській дитині — важко було збагнути, через що їй довелося пройти. Частенько я розпитувала матір, вимагаючи повторювати ті самі оповіді багато разів, сподіваючись, що вона згадає якісь іще подробиці. Але їх так багато, що далеко не всі ввійшли до цієї книги.

Окрім родинних історій, в написанні «Сливового дерева» мені допомогло багато книг. Серед інших, «Німецький хлопчик» Вольфганга В. Е. Семюеля, його ж «Війна нашого дитинства: спогади про Другу світову війну» та «Спогади тисячолітньої жінки» Гізели Р. Мак-Брайд. Також я довірилася «Спогадам німецьких жінок про Третій рейх» Елісон Оуінгз. Аби зрозуміти союзницьку стратегію так званого килимового бомбардування, що являла собою навмисну та чітко сплановану кампанію знищення німецьких міст, у результаті якої було вбито понад 100 000 цивільного населення та перетворено на руїни тисячі помешкань, я прочитала: «Як зруйнувати місто: стратегія бомбардування та людські втрати Другої світової війни» Германа Нелла, «Серед мертвого міста: історія та моральні наслідки бомбардувань цивільного населення під час Другої світової війни в Німеччині та Японії» А. К. Ґрейлінга та «Вогонь» Георга Фрідріха. У цій книзі переказано історію бомбардування Гамбурга в липні 1943-го (операція «Гоморра»), в результаті якого загинуло близько 45 000 цивільних, і бомбардування Дрездена в лютому 1945-го, коли загинуло 135 000 людей. Усі зображені в романі сцени з життя простих містян у нацистській Німеччині взято мною з літературних джерел.

Для кращого розуміння того, що відбувалося з цивільними німцями та військовополоненими по закінченні війни я прочитала «Злочини та милосердя: доля цивільного населення під час окупації союзників по закінченні Другої світової війни» Джеймса Бака. Детальну інформацію про переслідування євреїв і те, що відбувалося в концентраційних таборах, я отримала, прочитавши «Ніч» Елі Візеля, «Очевидець Аушвіца» Філіппа Мюллера і «Наважуся свідчити» Віктора Клемперера.

Також допомогли відчути особливості тогочасного життя чотири романи, що їх я із задоволенням прочитала: «Наші рятівники» Джени Блум, «Кістяки на святі» Кріса Божаля, «Вкрадена книга» Маркуса Зусака і «Ключ Сари» Тетяни де Росней.

Мушу також зазначити, що, хоча герої цієї книги багато в чому повторюють долі моїх родичів, Крістін не є портретом моєї матері. Зображені тут характери не відображають життєвого шляху жодного з моїх рідних. Але маю сподівання, що уявна Крістін утілила в собі здатність до співчуття, примирення та сміливості, притаманні моїм любим бабусі та мамці.

Хоча «Сливове дерево» є художнім твором, я намагалася дотримуватись історичної правдивості. Наявні помилки та неточності цілком лежать на моєму сумлінні. Сюжет вимагав, аби зобразити Дахау як табір смерті, проте в дійсності він називався «робітничим табором». Без сумніву, утримувані в жахливих умовах, там загинули десятки тисяч невинних людей, але, все ж таки, він не мав відпрацьованої системи масового знищення євреїв, як Аушвіц або інші табори смерті. Також, я навмисно пересунула на осінь замах на Гітлера, що відбувся під проводом Клауса фон Штауффенберга в липні 1944 р.

Еллен Марі Вайсман народилася та виросла в невеличкому селі в промовистою назвою Three Mile Bay (Три милі пляжу англ.) на півночі Нью-Йорка. Американка в першому поколінні, Еллен частенько їздила на батьківщину матері-німкені, де й захопилась історією, життям і культурою своїх предків. Зараз авторка має двох дітей і щасливо живе з чоловіком і трьома собаками на березі озера Онтаріо.

Будь ласка, перегорніть сторінку, щоб прочитати ексклюзивне інтерв'ю з Еллен Марі Вайсман!

Чому вам спало на думку написати цю книгу?

На це запитання важко відповісти, але я спробую. Моя мати сама припливла на кораблі до Америки, коли їй тільки виповнився двадцять один рік. Вона збиралася одружитися з американським солдатом, якого зустріла в Німеччині, працюючи в воєнторзі на околиці свого рідного селища. На той час минуло тільки десять років від закінчення війни, й Німеччину відбудовували з руїн. Її родина жила в страшенній бідності, а міф про казкову Америку був досить привабливим, тож вона кинула рідних і поїхала на інший континент, аби вийти за малознайомого чоловіка. Та її американська мрія обернулася на страшний сон. Чоловік, до якого приїхала мати, виявився брехуном, і вона залишилася зовсім не з тим, на що сподівалася. Зрештою, вона оселилася на віддаленій фермі й мусила щоразу 20 хвилин іти пішки до найближчого села, не маючи ні автівки, ні водійських прав. По короткому часі вона народила мою сестру, брата й мене. Потім батьки розлучились, і мати, забравши нас усіх із собою, повернулася до Німеччини, сподіваючись почати життя спочатку. Однак, не судилося. Батько наполіг на нашому поверненні до Штатів, хоча й не збирався жити з матір'ю. На щастя, мати зустріла турботливого чоловіка, котрий опікувався нами як власними дітьми. Моє дитинство проходило в подорожах до бабусі, тіток, дядьків і численних родичів, відвідуючи яких я мріяла про таке саме життя, повне давніх традицій і культурної спадщини.

Потім, у старших класах, я дізналася про холокост і, чесно кажучи, погано могла собі уявити, що всі ті жахіття, про які нам розказували в школі, відбувалися в прекрасному світі моєї дитячої Німеччини. Друга світова війна була улюбленою темою нашого вчителя історії, котрий особливо наголошував на тому, як нацисти поводилися з євреями. Дуже швидко однокласники почали дражнити мене нацисткою, вітаючись у коридорах салютом і фразою: «Хайль Гітлер!». Тоді я вперше відчула на собі тягар колективної провини. Я почала розпитувати матір про те, як їм жилось у війну, про роль дідуся і про те, що відчувала бабуся, залишаючи їжу для полонених євреїв, котрих проводили селом. Я хотіла зрозуміти, чим вона ризикувала і про що думала, не маючи достатньо харчів для власних дітей. Дідусь воював на російському фронті й двічі тікав із табору для військовополонених. Більше двох років моя бабуся не знала, чи він узагалі живий, аж доки одного дня він не з'явився на ґанку. Він був звичайним піхотинцем і не належав ні до СС, ні до нацистської партії. Мама водила мене до бомбосховища, в якому вони, голодні й налякані, ховалися від повітряних нальотів. Вона розповіла про продуктові картки, довжелезні черги до крамниць, про те, як одного разу з вагітною бабусею ховалась у канаві від союзницького винищувача та про те, що від постійного виття протиповітряної сирени починають боліти вуха. Але тоді я була надто юною і не вміла ще ні зрозуміти, ні пояснити одноліткам, що бути німцем іще не означає бути нацистом, що протестувати в Америці значно простіше, ніж у Третьому рейху, що, якби вони самі жили в ті страшні часи, невідомо, чи наважилися б ризикнути власним життям для чийогось порятунку. Мій американський батько навчав, що зло може оселитися в серці кожного, незважаючи на національність, расу чи релігійну приналежність, але я тоді ще не вміла висловлюватись аргументовано. Я не знала, як пояснити однокласникам, що колективна провина, на відміну від провини особистої, не має сенсу, і що легко судити з відстані багатьох років. А ще я знала, що нікому не хочеться чути, що під час Другої світової постраждала і моя родина.