— Залиште трохи й татові,— вигукнув Карл.

— А тепер час уже поїсти нормальної їжі,— нарешті проголосила мама, накриваючи бляшанку тарілкою.

Хлопці болісно зітхнули.

Після того як усі закінчили їсти, Крістін зібрала посуд і віднесла на кухню. Тільки тепер вона похопилася, що більше години не відчуває звичного болю в серці. «Он як воно буває,— подумала вона. — Життя відволікає. З часом загоюються всі рани. Мене вилікує радість і щасливі миттєвості. Дай Боже, щоб їх було побільше! Бо якщо жити тільки минулим, скоро помреш».

Але, закотивши рукава, щоб узятися до миття посуду, дівчина зупинилась — ліва рука миттєво схопилася за правий зап'ясток, пальці намацали номер. Спочатку вона не зрозуміла власної реакції, та потім до Крістін дійшло, що про війну і табір можна забути на якусь часину, та вони, у вигляді татуювання, залишаться з нею на все життя. Щодня вона бачитиме свій номер і згадуватиме знов і знов.

У кінці першої половини травня більшість живого чоловічого населення Гессенталя повернулися додому. Найбільше поталанило родинам, чиї чоловіки й сини прийшли цілими та неушкодженими, бо зруйновані бомбардуваннями помешкання ще треба було відновити чи навіть збудувати наново.

Щодня зусібіч доносилися звуки молотів і все дієздатне населення було залучено до відновлення понівеченого війною містечка. Чоловіки та хлопці заповнили вулички, з ранку до ночі розгрібали завали, сортували придатну для повторного використання на будівництві цеглу, давні камінні брили, вцілілі дошки. Пробиті та покреслені наскрізними тріщинами стіни будинків і крамниць розбирали, щоб потім звести наново. Сміття, обгорілу деревину та зовсім побиту цеглу, разом із рештою брухту сортували й акуратно складали на тротуарах, аби потім вивезти возами. Все, що тільки можна було відчистити та полагодити, відчищалося й лагодилося. Завдяки цим зусиллям поступово страшні руїни церкви навпроти помешкання Крістін зникли.

Батько з хлопцями теж були задіяні у відбудовуванні містечка. За відновлення школи татові навіть заплатили. Ці невеликі гроші витратили на купівлю дозволеної продовольчими картками кількості м'яса, цукру та борошна. Однак у крамницях і досі майже нічим не торгували. Овочі стали навіть більш дефіцитними, ніж у війну. Коли вдавалося завчасно дізнатися про якісь товари, мамця чи Марія ставали в чергу ще до відкриття магазину, бо все розкуповувалося буквально за лічені години.

Раз на тиждень, як і в останні місяці війни, Генріх і Карл ходили на місцевий млин, де заробляли півторби борошна, зметеного з підлоги. Крістін із бабусею вибирали з нього шматочки деревини, остюки та всілякий дрібний непотріб, а потім просіювали через сито, щоб воно стало придатним до використання. Та невдовзі млин також закрили.

Родині довелося виміняти на цукор останній згорток розписаного бабусею домашнього полотна, а її найбільшу цінність — настінний годинник вишневого дерева — віддали за віз дров. Карл і Генріх обмінювали на цигарки отримані від американців солодощі, щоб потім цигарки обміняти на олію.

Першої червневої суботи сестри рядком сиділи на кухні й лущили ранній горох. Порожні стручки бемкали об стінки великих каструль — червона керамічна балія, що стояла між ними, швидко наповнювалася зеленими перлинками. Раніше Крістін не розуміла, чому Марія їсть горохове лушпиння, та нині і їй воно здалося солодким і дуже смачним. Після повернення з Дахау соковиті ягоди, підсолене свиняче сало, варена картопля, маринована цибуля, свіжа капуста — все вибухало фонтанами смаку на язиці, ніби небачені смаколики.

На балконі мамця вивішувала випрану білизну. Дівчата працювали мовчки, бо слухали, як вона наспівує, перекидаючи речі через мотузку. На плиті тушкувалися свинячі жили з пореєм, наповнюючи кухню солодкувато-кислим ароматом оцту та цибулі.

Крізь балконні двері задував теплий вітрець, але Крістін і досі мерзла. Погода з кожним днем ставала дедалі теплішою та яснішою, проте задавнений холод ніяк не залишав дівчини, оселившись десь глибоко в кістках. Вона завжди була вбрана по-зимовому, боялася протягів, ховаючи змерзлі руки та ноги під светром і довгими шкарпетками. Тільки раз вона скинула свій теплий светр, коли сиділа під полудневим сонцем на задньому дворі, з усіх боків захищена від вітру господарчими прибудовами. То був єдиний випадок, коли крижаний холод, що сидів у ній, здавалося, послабшав.

Краєчком ока Крістін глянула на сестру і раптом пригадала, як вони ще малими бігали по сходах, не бажаючи лягати спати. Тоді ще не було ніякої війни, ніяких концентраційних таборів. Але вона не збиралася жаліти себе, тому відкинула ці думки, зосередившись на тому, що роблять руки.

Марія завжди інформувала Крістін про те, хто повернувся з війни та котрі з дівчат зустрічаються з американцями.

— Хельгард Коппе їде до Америки зі своїм другом, — сказала Марія.

— Боюсь, я нікого не звинувачуватиму за романтичні почуття, навіть за таких обставин, — відповіла Крістін. — Німецьких хлопців залишилося зовсім мало.

Мати повернулася з балкона, пройшла через кухню, спустилася вниз і вийшла на заднє подвір'я, де також сушилася випрана білизна. Раптом Крістін почула хлипання. Вона обернулась і побачила, що сльози котяться обличчям сестри. Плечі Марії здригались, а пальці ніяк не могли розлущити стручок.

— Що сталося? — запитала в неї Крістін неочікувано перестрашеним голосом. Марія постійно мала заплакані очі, та цього разу все було не так. Вона мала занадто кепський вигляд, ніби от-от зірветься.

— Я бачила жінок і дітей, які живуть у підвалах під завалами, — крізь сльози сказала Марія. — Вони не мають що їсти, на чому спати, з чого вмиватися, замість туалету — щербате відро. Вони ледь виборювали виживання! Та потім прийшли росіяни і…— Вона закашлялась і якийсь час тільки хлипала. — Я вижила і повернулася додому. Мушу дякувати Богу та…

Крістін забрала розчавлений стручок із рук сестри, відсунула балію з вилущеним горохом, що стояла між ними, й обійняла Марію.

— Я щоночі чую твій плач, — вона подивилася сестрі прямо в очі,— і розумію тебе! Та ми вижили, пам'ятай про це. Мусимо бути сильними! У тебе є я, а у мене є ти, разом нам буде легше! Війна скінчилась, а з нею і наші страждання. Відпусти минуле! Мусимо почати життя з чистої сторінки!

Вираз обличчя Марії змінився. Вона закрилась і почервоніла до кінчиків вух. Очі налилися кров'ю, щоки роздулися. Крістін здалося, що вона зараз вибухне.

— Я вагітна, — прошепотіла Марія, випльовуючи слова, мов отруту.

Крістін скам'яніла. Важка нудотно-слизька маса почала підніматися від шлунка до горла.

— Ach nein! — вигукнула вона. — Ти впевнена?

Марія кивнула — гіркі сльози полилися суцільним потоком.

— І що думаєш робити? — Крістін спробувала притиснути сестру до себе, та Марія вивільнилась.

— Кажуть, є способи… — відповіла вона тремтливим голосом. — В'язальна спиця чи круті сходи…

Низка образів промайнула перед очима Крістін: немовлята, яких виривають із материнських рук, маленькі діти, котрих зі старими бабцями відправляють у двері ліворуч, їхні заплакані матері, що, розпачливо оглядаючись, ідуть праворуч, крихітні трупи на ношах, що пливуть короткою дорогою з газової камери до крематорію…

— Ні,— сказала Крістін, беручи сестру за руку. — Ти не можеш так учинити.

Марія закрила обличчя долонями — плечі судомно здригнулись. Крістін заговорила тихо та благально:

— Немовлятко можна віддати комусь, хто втратив дитину. — Вона зробила коротку паузу, ніяковіючи від того, що мусила сказати далі.— Це звучить брутально, та, можливо, ти передумаєш, коли його побачиш. А ми любитимемо твою дитину, попри все.

Старша сестра чекала, що молодша розсердиться, крикне, що Крістін сама не розуміє, про що каже, і, безумовно, матиме рацію. Та Марія сиділа мовчки, з головою занурившись у власне страждання. Крістін знову спробувала обійняти сестру, й цього разу та не чинила опору, тихо сидячи й опустивши руки.