Глава 4

О десятій сорок п'ять того вечора Крістін відчинила двері своєї спальні та прислухалась. Дівчина стискала в кулаці оберіг Ісаака, доки серце калатало в горлі. Спочатку їй здалося, що в будинку тихо, що всі вже поснули, та потім аж скрутило живіт від звуків почутого радіо, що й досі працювало у вітальні. Жорсткий, із істеричними нотками голос збурював нічну темінь. Крістін не могла пригадати, коли ще батьки не спали б по десятій вечора.

Двома годинами раніше вона спустилася до вітальні сказати всім: «Добраніч», упевнена, що на той час уже всі будуть готуватися до сну. Але, на її подив, у вітальні сиділи батьки та бабуся з дідусем. Вони пригощалися теплим пивом, іще одна пляшка нагрівалася біля комину. Усі слухали нове радіо, тато й дідусь сиділи за столом, а бабуся з мамцею — на канапі. Крістін стала біля татового стільця й дослухалася до різкого голосу Гітлера, бажаючи, щоб він швидше скінчив промову, й усі вже пішли спати.

«Я особисто перебираю на себе командування військами, — прокричав Гітлер. — Ми успішно провели аншлюз (анексію Австрії), і тепер моя батьківщина нарешті возз'єдналась із Німеччиною. Після багатьох років переслідування та принижень етнічні німці південних регіонів знову відчули себе частиною великої Німеччини. Скоро панівна арійська раса матиме достатньо життєвого простору, що нам так потрібен».

— Цей божевільний бажає захопити увесь світ, — сказав дідусь.

Бабуся зашикала на нього. Мати подивилася на Крістін утомленими, опухлими очима.

— Хлопці вже сплять? — пошепки запитала вона.

— Так, і Марія теж.

Дівчина сподівалася, мама не розчує її збуреного дихання. Вона мала надію, що, коли пізніше тікатиме з дому, всі вже міцно спатимуть, але вони здавалися такими захопленими слуханням цього нового радіо, що могли залишитись у вітальні до ранку.

— У тебе втомлений вигляд, — продовжила мама. — Чому досі не в ліжку?

— Уже йду. Тільки хотіла сказати: «Gute Nacht!».[19]

Мати підвелась і обійняла дочку.

— Не хвилюйся, коли почуєш звуки старого радіо з нашої спальні,— прошепотіла вона на вухо Крістін. — Але дай нам знати, якщо буде дуже голосно.

— Добре, — відповіла вона, бажаючи, щоб тато краще спалив старий приймач у кухонній печі, а не заховав його у скрині поміж простирадл у себе під ліжком. Тепер і через це доведеться боятись. Дівчина й без того почувалася вкрай знервованою та розгубленою у несподіваному коловороті життя, котре закрутило її, наче дірявий човник, у стрімких, каламутних водах.

Прикидаючись, що цікавиться промовою, Крістін постояла ще хвильку, та потім злякалася, що хтось помітить її стан і запитає, у чому річ, вона побажала всім добраніч, піднялася до себе і там, не роздягаючись, лягла під ковдру, щоб ненароком мати, котра могла до неї заглянути, ні про що не здогадалась.

Це був найдовший недільний день у її житті. Крістін не могла дочекатися вечора, хоч і намагалася завантажити себе роботою: вичистила в курей і зібрала сухе бадилля в садку. І тепер, нишком вийшовши на сходовий майданчик, вона побоювалася, що з вітальні хтось вийде і застукає її на гарячому. Серце билося об ребра, доки очі звикали до темряви. Та все ніби було тихо, й Крістін міцно ухопилась за поруччя й почала повільний спуск. Сходи, здавалося, рипіли на весь будинок і щоразу дівчина перелякано завмирала, готова будь-якої миті, коли раптом відчиняться двері вітальні, чкурнути назад до своєї кімнати. Минула ціла вічність, доки вона спустилася до передпокою. Внизу довелося стати навшпиньки біля входу до підвалу, щоб дістати запасний ключ від вхідних дверей. Обережно обмацавши верхню лутку, вона знайшла те, що шукала. Міцно тримаючи ключ у руці, дівчина взулася, відчинила вхідні двері та вислизнула назовні, щоб за мить розчинитися в холодній нічній темряві.

Нарешті Крістін була вільна, тож у тьмяному місячному сяйві, скрадаючись і оглядаючись на темні вікна свого будинку, поспішила з двору, ще не до кінця повіривши в те, що зуміла втекти непоміченою. Її гаряче дихання в холодному повітрі миттєво перетворювалося на хмарки сизого туману, котрий не одразу танув, а ще якийсь час, ніби привид, висів позаду неї. Оминаючи освітлені ліхтарями місця, дівчина добігла до кінця провулку, завернула за ріг і тільки там, уже недосяжна для можливих спостерігачів, трохи стишила ходу. У напівдерев'яних довколишніх будинках іще подекуди світилися вікна, крізь які вона помічала згорблені силуети людей, що, зібравшись навколо радіоприймачів, курили, пили, жестикулювали, немов рухомі зображення казкових персонажів, намальовані на стінах віталень. Вона поспішала від однієї високої, гостроверхої будівлі до іншої, тримаючись у тіні парканів і гранітних балюстрад.

Наступні шість кварталів її кроки відлунювали брукованим тротуаром проспекту. Раптом Крістін відчула чиюсь присутність у себе за спиною. Вона пішла повільніше, набираючи повні легені повітря, щоб, у разі необхідності, зірватися з місця. Нявкнула кішка — дівчина полегшено зітхнула, озираючись через плече. Мармеладового кольору кіт, із вертикально піднятим хвостом і вигнутою спиною, на виструнчених лапах крокував уздовж тротуару. Крістін махнула в його бік рукою. Кіт миттєво перебіг вулицю і зник у підворітті.

У кінці останнього кварталу вона перейшла на інший бік площі, пройшла вузеньким провулком позад ринкової кав'ярні й увійшла в темну алею. Поодинокі калюжі, залишені вечірнім дощем, тьмяно поблискували в заглибинах доріжки невеличкими озерцями розлитої нафти. Ісаак сидів на східцях запасного виходу з кав'ярні, місяць купався в калюжі біля його ніг. Побачивши Крістін, хлопець підвівся.

— З тобою все гаразд? — стурбовано запитав хлопець.

Вона впала в його обійми.

— Тепер так, — відповіла, важко дихаючи.

Уся напруженість попередніх годин випарувалась, коли він поцілував її у щоку, потім — у чоло, а потім — і в губи. Коли Ісаак відпустив її, Крістін зрозуміла, що не бачить його обличчя, дорогі її серцю риси ховались у сутінках. Позад нього блакитнувате місячне сяйво освітлювало шматок найближчої стіни. Вона потягла хлопця туди.

— Що ти робиш? — вигукнув він, опираючись.

— Вийди на світло. Я хочу бачити твоє лице.

— Ні, нас можуть побачити.

— О боже, вибач, я про це не подумала, — відповіла вона, тулячись до нього.

— Тебе хтось бачив?

— Ні, на вулицях ані душі.

— І ти нікому не казала?

— Авжеж ні. Ти що, не довіряєш мені?

— Я не тому питаю, — відповів Ісаак, знов обіймаючи її.— Одразу як твоя мати пішла, приїхали з гестапо. Вони зажадали рештки батькових документів, аби пересвідчитись у тому, що під нашим дахом залишились тільки євреї, що жоден німець на нас не працює. Вони забрали все: листи, квитанції, адреси…

— Але це не триватиме довго. Люди не дозволять. Зовсім скоро все буде, як і раніше.

— Ні, Крістін, уже нічого не буде як раніше. Тато намагається вмовити маму емігрувати до Америки. Мій дядько вже там, а бабуся з дідусем, двоюрідні сестри й брати повернулися до Польщі. Але вона не поїде. Її батьки та сестри — досі в Берліні, а брат — у Гамбурзі. Вона гадає, що, оскільки ми — наполовину християни і німці, то нас не зачеплять.

— Слухай, вона ж має слушність. Гітлер не чіпатиме громадян Німеччини.

— Але тобі небезпечно бачитися зі мною! — занадто голосно відповів він. Потім схаменувся і продовжив, уже тихіше:

— Вийшов закон, який забороняє німцям стосунки з євреями.

— Я знаю, — відповіла дівчина, поклавши голову йому на груди. — Мама мені сказала. Та в цьому не має ніякого сенсу, бо, як твоя мама правильно каже, ти — наполовину християнин і до того ж німець. Релігійні погляди твоїх дідуся та бабусі цього вже не змінять.

— Нацисти дивляться на це інакше.

— І що тепер робити? — спитала вона. — Я мушу тебе бачити.

— Не знаю, — відповів хлопець голосом, повним болю та розчарування.