Він підвівся, забрав із мамчиних колін свою форму й витяг із кишені якийсь пожовклий обтріпаний папірець. Розправивши сторінку, батько прочитав уголос:

Коли батько дочитав, мамця вхопила його руку і сказала, дивлячись у його очі:

— Мені все одно, що скаже армійське начальство. Не хочу, щоб ти туди повертався! Я скажу, що не чула й не бачила тебе. Нехай думають, що з тобою щось трапилося дорогою.

— І що потім? — запитав батько, дивлячись на неї суворим поглядом. — Я тут сидітиму, щохвилини чекаючи на арешт?

— Ні,— вигукнула мама, — ти сховаєшся. Так, я сховаю тебе на горищі. Там є невеличка потаємна кімната. Якщо хтось прийде, ти зачинишся в ній. А форму ми здамо разом із іншими. Ніхто й ніколи про це не дізнається.

Крістін стисла в жмені краєчок кітеля, що лежав у неї на колінах.

— Якщо війна триватиме, а саме на це скидається, — сказав батько, — горище може знадобитися нашим синам. Ти ж не захочеш, аби Генріху чи Карлу видали гвинтівку в шістнадцять років?

— Перепрошую, — сказала Крістін, встаючи на тремтячі ноги. — Я більше не можу, краще піду спати.

— Gute Nacht, — побажав батько. — Я вже сам себе втомив цими розмовами. Давно вже час лягати.

— Gute Nacht, Vater, — побажала вона навзаєм, цілуючи батькову щоку. — Як я рада, що ти — вдома! Gute Nacht, Mutti.

Вона пішла з кімнати, стримуючись, аби не побігти. «Звичайно ж, він не захоче ховатися на горищі,— думала Крістін. — Я так хочу, щоб тато залишився вдома! Тільки що тоді робити з Ісааком? У мене є ніч на роздуми, тільки одна-єдина ніч, доки батько спатиме у власному ліжку. А потім що? Нам із Ісааком усе ж таки доведеться тікати?» Вже в дверях дівчину наздогнав мамчин голос.

— Крістін?

Вона обернулась, серце похололо в грудях.

— Так?

— Куди ти несеш оту форму?

Дівчина опустила очі. Вона й досі обома руками стискала чорний офіцерський кітель.

Теплий вітерець залітав у відчинені кухонні вікна, приносячи з собою кукурікання сусідського півня та щогодинне бемкання дзвонів на соборі святого Миколая. Від подихів легкого бризу застояне нічне повітря швидко вивітрилося з кімнат, і весь будинок наповнився запахом щойно спеченого хліба. Мамця збудила Крістін іще до світанку, щоб дочка допомогла їй на кухні. Вони економили рештки житнього борошна, збираючись протягти до кінця наступного місяця, та тепер, коли батькові треба було дати хліба в дорогу, вирішили використати все.

Батько Крістін з'явився у ранковому світлі кухні, свіжий, поголений, чорне з сивиною волосся зачесане назад, руки вимито, нігті підрізано та вичищено. Він знову був вдягнений у солдатську форму, тільки випрану та заштопану. На ногах мав старі робочі чоботи, бо, хоча шкіра на них і потріскалась, а підошви майже стерлися, це взуття було кращим за те дрантя, у якому він прийшов додому. Мамця погладила його чисто виголені щоки й усміхнулася.

— Ти й досі такий красивий, — сказала вона, цілуючи батька в губи, а потім повернулася до печі.

Карл і Генріх сиділи за столом, поглядами вивчаючи батька. Час від часу вони позирали один на одного та на тарілки, що Крістін поставила перед ними, та завжди їх очі поверталися до батькової постаті. Тихий і напружений, він набрав води до своєї пом'ятої фляги, повісив на шию індивідуальний жетон солдата та застромив у шкіряні піхви свій бойовий штик-ніж.

— Тату, — покликала його Крістін, — сідай снідати.

Батько розгладив невидимі зморшки на формі та сів поруч із Генріхом. Бабуся з Марією сиділи навпроти, а мамця з Крістін — з обох кінців столу.

— Слухайтеся маму, — сказав він хлопцям. — Доки я воював, ви стали майже дорослими й тепер мусите піклуватися про наше жіноцтво за моєї відсутності.

Крістін поклала на батькову тарілку яєчню з двох яєць. Жовтогарячі жовтки свідчили про здоров'я курей, котрі влітку гарно харчувалися гичкою та комахами. Потім налила теплого козячого молока до його улюбленого кухлика та подала кусень хліба, щедро намазаний сливовим повидлом. Мамця поставила серед столу обгорнений рушником заварник із м'ятним чаєм і підсунула свій стілець ближче до чоловікового. Родина їла мовчки, дозволяючи ранковим звукам містечка заповнювати тишу. Хлопці вже поїли, та все одно залишалися на своїх місцях, спостерігаючи за батьком, ніби він міг зникнути, варто було тільки відірвати від нього погляд.

— Куди тебе пошлють цього разу? — не витримала загального напруження Марія.

Мамця глибоко зітхнула, підвелась і почала прибирати зі столу. Крістін дивилась, як вона зіставляє брудні тарілки та складає ножі з виделками до раковини, несподівано ловлячи себе на роздратуванні тим, що мамця не сидить з усіма разом.

— Мамо присядь на хвилину й поговори з татом, — сказала вона. — Я потім поприбираю.

З одного боку, Крістін відчувала, що мусить допомогти, а з іншого — розуміла, що миття посуду нікуди не дінеться й може почекати, доки батько піде, коли знову залишить їх напризволяще, коли їм доведеться повернутися до щоденного життя без нього. Але вона розуміла, чому мамця вхопилася за брудний посуд. Хатні справи давно вже стали єдиним, що вона ще контролювала. Миття посуду, прання, прибирання, готування їжі — це все піддавалося її волі, тож мамця й робила те, що могла. Щохвилини знаходила собі якесь діло, послідовно й до кінця виконувала рутинні обов'язки, бо це допомагало зберегти хоча б видимість того, що вона ще здатна бодай чимось розпоряджатися.

Мати зі стиснутими губами стояла біля раковини, заливаючи водою брудний посуд. Не дивлячись на батька, вона тримала однією рукою відкритий кран і не відривала очей від води, що лилася до раковини. По довгій хвилі все ж таки закрутила кран і повернулася до столу.

— Не маю уявлення, куди тепер, — сказав батько. — Може, дозволять кілька днів перебути вдома, та це навряд чи станеться. Зараз бракує солдатів. Швидше за все, мене одразу ж кудись відправлять.

— Коли тобі треба їхати? — тихо запитав Генріх.

— Із задоволенням просидів би тут із вами цілий день, але мушу бути на станції о десятій, аби встигнути на потяг до Штуттгарта, — відповів батько.

По цих словах він підвівся, поставив порожнього кухлика до раковини й обернувся до родини.

Карл захлипав, прикрив обличчя руками й дивився на батька крізь розчепірені пальці. Генріх теж підвівся і дивлячись батькові в очі, подав руку.

— Щасти тобі, тату! Не хвилюйся, я про все тут подбаю, доки тебе не буде.

Батько всміхнувся й потис синові руку. З материних очей полилися потоки сліз. Вона обійняла Генріха за плечі. Крістін відчула, як клубок піднімається в горлі.

— Я не хвилюватимусь, — відповів батько, — знаючи, що ви з Карлом залишаєтесь удома й наглядатимете тут за всім.

Зачувши таке, Карл миттю підскочив до батька й обхопив його за пояс обома руками, не дозволяючи йти. А потім підвелася й мамця. Руки її тремтіли, та голос не здригнувся.

— Іди сюди, Карле. Татові треба йти, але ми можемо провести його до вокзалу.

Мамця відтягла молодшого сина від батька й узяла за руку, та він вужем вислизнув і відбіг до столу, де знову закрив лице долонями.

— Вибачте, — сказав батько їм усім.

— Не треба вибачатися, — відповіла мамця, — ти ні в чому не винен.

Вона обійняла чоловіка й притислася до нього всім тілом, але Крістін помітила, що сльози зникли. Мама знову набула рішучості, про що свідчили її розправлені плечі та високо підняте підборіддя.