— Але я не зможу вивести тебе під час нальоту.
— Я це витерплю.
За дверцятами ховалася вузька кімнатка, не більше трьох футів завширшки. Стеля була досить низькою, заважаючи стояти на повен зріст, але приміщення проходило вздовж усього будинку, даючи Ісаакові можливість лежати не згинаючи ніг.
— Тут уже є стара ковдра, і я ще принесу дещо, за чим мамця не кинеться. Може, кілька старих килимків, аби на підлозі тобі було трохи м'якше. І ще десь мав бути… — Вона пошукала за дверцятами й витягла звідкись старенький, у багатьох місцях почорнілий, блакитний емальований тазок. — Я забрала його з саду ще перед зимою. Мамця зазвичай збирає в нього фрукти. Це єдине, що я змогла знайти тобі для туалету.
— Думаєш, вона не похопиться? — спитав хлопець, крутячи тазок у руках.
— Мамця подумає, що його вкрали.
— Vielen Danke… за все!
— Вибач, що не можу забезпечити тобі більших зручностей…
— Якби ти бачила, звідки я прийшов, зрозуміла б, що тут просто чудово!
— Там було жахливо, так?
Ісаак поставив тазок на підлогу біля ковдри, коли підвів на Крістін обличчя, воно набуло непримиренного виразу.
— Справжнє пекло!
— Містечком ширяться чутки, що в Дахау люди довго не живуть. І подивившись на голодуючих в'язнів, яких б'ють і розстрілюють…
— Там іще гірше. Гірше, ніж можна собі уявити. Ми гадали, що ідемо до робітничого табору, але, тільки коли там опинилися, побачили правду. Та було вже запізно. Нас упіймали.
— Що ти маєш на увазі — «побачили правду»?
— Упевнена, що хочеш це знати?
— Ні,— відповіла вона, опускаючи очі,— та все одно розкажи.
Ісаак опустився на підлогу та сперся спиною на стіну, поклавши кістляві кулаки на коліна. Його виснажене лице у непевному світлі голої лампочки мало хворобливо жовтуватий колір. Крістін присіла навпроти, натягла спідницю на коліна. Тіло її несвідомо тремтіло в передчутті його розповіді.
— Коли ми вийшли з потяга, охоронці розділили нас на групи: жінок і дітей відділили від чоловіків, молодих — від старих, хворих від здорових. Маму з сестрою забрали від нас із батьком, як хворих овець — зі стада. Потім забрали валізи, годинники, одяг — усе, що при нас було, та поголили голови.
Ісаак звів брови й замовк, торкнувшись внутрішнього боку лівого зап'ястка, ніби згадав щось важливе. Потім продовжив:
— Коли ми зайшли до бараку, я не побачив жодного чоловіка чи хлопця з потяга. Виходило, нас розподілили по різних частинах табору. Батька теж ніде не було видно: його відвели кудись в інше місце. Мої нові сусіди намагалися пояснити, в чому річ. Вони сказали, що підрозділ СС табірної охорони недаремно називають «Мертва голова».[49] Та я їм не повірив. Але вранці, коли зійшло сонце, стало видно труби. Коли з них пішов чорний дим, я, нарешті, повірив і зрозумів, чим, насправді, займаються нацисти в концентраційних таборах.
Крістін затамувала подих, не впевнена в тому, що хоче слухати далі. Ісаак завагався, чи продовжувати свою оповідь. Та вираз невпевненості швидко зник із його лиця, переможений затятим бажанням усе ж таки поділитися пережитим, розказати страшну правду. Далі він говорив тихим, уривчастим шепотом, немов боявся, що може зірватися на крик.
— Вони вбивають тисячі людей. Разом із євреями знищують і циган, і калік, божевільних і старих. Їх заганяють у газові камери, а мертві тіла спалюють у гігантських печах. Відтермінувати цей кінець можна тільки, якщо ти здоровий і здатен попрацювати на Третій рейх, хоча тебе все одно замордують до смерті.
Крістін прикрила рота долонею, щоб не знудило. У шлунку зродився важкий клубок чогось бридкого і слизькою гадючкою почав підніматися стравоходом. Щойно нудота пройшла, дівчина глибоко вдихнула і тремтячим голосом прошепотіла:
— Mein Gott![50] Хіба це можливо? Як таке може бути? Чому їм усе сходить із рук?
— Вони всім кажуть те саме, що й нам, ніби посилають людей до робітничих таборів. У певному сенсі, це правда. Йде війна, і всі знають, що для нацистів євреї являють собою тільки безкоштовну робочу силу.
— І коли ти не зміг знайти батька, то подумав, що його вбили, так?
— Так, багато місяців я гадав, що його було спалено разом з іншими. Про матір із сестрою теж нічого не знав. Крізь паркан із колючого дроту, що розділяв бараки, нам було видно частину жіночої половини табору, та я так ні разу нікого й не побачив. Ми працювали цілими днями.
— А як ти знайшов батька?
— Перші чотири місяці я мусив руками виколупувати каміння в полі. По якомусь часі мене перевели до кар'єру, і там я його побачив. Кортіло підійти, та нам не дозволялося розмовляти. Вартові за цим постійно пильнували.
— Вам хоч удалося поговорити?
— Ми тільки дивились один на одного в кар'єрі та іноді вдавалося взятися за одну з ним лопату чи тачку або потертися плечима, проходячи повз. Тільки так я міг до нього доторкнутись. Щоразу, побачивши мене, батько прикладав руку до серця й усміхався.
Ісаак заплакав. Вона поклала долоню йому на плече, та хлопець відсахнувся й відсунувся подалі.
— Не зараз, не зараз, — сказав він, постукуючи пальцями по грудях, — я одинадцять місяців у цьому ходив. Нас тримали як худобу! Іноді поливали зі шланга та голили, але помитися чи випрати білизну було ніде. Там немає жодної вбиральні, тільки канава позад бараків. Наші пристановища були переповнені людом і брудом. Щодня хтось помирав від тифу чи дизентерії. Тільки прибувши до Гессенталя на відбудовування авіаційної бази, я вперше сходив до справжнього туалету, відколи залишив домівку. Тут навіть краще годують. У Дахау давали тільки ополоник супу та кусень черствого хліба на добу. Ми ловили комах і гризунів. Чоловіки билися за понівечену мишачу тушку.
— Будь ласка, Ісааку, досить! — вигукнула вона. — Мене зараз знудить.
— Не треба було тобі цього чути. Просто я… ніколи не міг подумати, що тут опинюся. Я вже й не сподівався ще хоч колись тебе побачити. Здавалося, що й помру в тому жахітті.
— Усе гаразд, не хвилюйся. Відтепер ти — у безпеці.
Він затулив долонями очі. По якійсь хвилині голосно видихнув, так, що аж опустилися плечі, ніби з нього раптом випустили все повітря.
— Що з твоїм батьком? — спитав Ісаак, витираючи очі.— Його призвали?
— Так, уже два роки від нього немає звістки. Він був під Сталінградом із Шостою армією. І тепер невідомо, чи він живий, чи в полоні, чи…
— Я впевнений, що він повернеться живий і здоровий.
«І знову це відбувається, — подумала Крістін, — тобі кажуть те, що ти хочеш почути, а не жорстоку правду». І все ж таки їй стало легше. Беручи до уваги все те, через що він пройшов, опікуватися її почуттями — справжній подвиг.
— Зранку я принесу ще варених яєць, кусень хліба і трохи сливового варення. А потім доправлю й чистий одяг і тазок гарячої води та мило.
— Звучить божественно! — всміхнувся хлопець. — Ти врятувала мені життя, чи зможу коли віддячити?
— Я що-небудь вигадаю, — відказала Крістін, посилаючи йому слабеньку усмішку.
Потім вона підвелась.
— А тепер відпочивай.
Ісаак заліз до свого сховку, опустився на коліна й повернувся до неї, спостерігаючи, як дівчина зачиняє дверцята.
— Тут тобі буде зовсім темно, але спробую принести свічку, щоправда не знаю, як скоро.
— Нічого, — відповів він. А потім простяг руку і торкнувся її пальців, притримуючи дверцята. — Я хочу, щоб ти знала. Тільки думки про тебе не дали мені збожеволіти. Ні на мить я не переставав тебе любити.
— І я тебе теж, — вона потисла кістляві пальці,— і я теж.
Глава 18
Ту ніч Крістін снилися жахи, ніби вона втікає від когось містечком під час бомбардування, кругом усе палає, а з вогню дитячі голоси кличуть її на ім'я. Вона не могла відшукати жодного маляти, а той, хто за нею гнався, хотів її убити. Останнє, що вона пам'ятала зі свого страшного сну, мов батько кричить із охопленої вогнем будівлі, кричить так, ніби згорає живцем. Прокинулась уся в холодному поту. Благословлялося на світ.