— Завтра ми це відремонтуємо, — гер Вайлер звернувся до людей, показуючи на всіяну тріщинами стелю.

— Завтра нас тут не буде, — сказала якась жінка слабким голосом.

— Звичайно будемо, — заперечив гер Вайлер, обіймаючи свою заплакану дружину, — і ми…

Іще одна бомба вибухнула зовсім поряд, перервавши його на півслові. За цим вибухом було ще декілька так близько, що, здавалося, наступна бомба влучить прямо у сховище, вбивши всіх на місці.

Наступні півгодини ніхто не розтуляв рота. Усі сиділи зігнувшись, ледь не поклавши голови на власні коліна і дослухалися до віддаленої канонади та вибухів, які поступово віддалялись. Крістін бракувало повітря, особливо тоді, коли трусилась і тріскалася стеля. Спочатку вона намагалася рахувати вибухи, та вони ставали дедалі частішими, ніби розлючений бог зопалу тупає по землі. Повітря в погребі стало густим, наповнившись запахами диму та сірки, людського поту та страху.

Зараз, у переповненому людьми овочевому погребі, переробленому на бомбосховище, було неможливо повірити у здійснення тих обнадійливих планів, які вони з Ісааком будували під час своїх таємних побачень. Тоді приміщення пахло злежаною землею, дубовими діжками, витриманим вином і старою картоплею — гарний природний запах. А тепер від підлоги тхнуло розкопаною могилою, а бетонні стіни нагадували дівчині склеп. У роті пересохло, й вона утупила погляд у те барило, що вони з Ісааком колись використовували замість столу, запевнюючи себе, що кращий об'єкт для споглядання перед смертю навряд чи знайдеться.

Трохи згодом вибухи віддалились, і люди почали стиха перемовлятися. На подив Крістін, двійко стариганів підвели голови та почали жартувати.

— Молодчага Герінг, — сказав один, — на початку війни він нахвалявся, що жодна бомба не влучить у столицю Рейху. Пам'ятаєте, як він казав: «Якщо хоч одна ворожа бомба поцілить столицю, значить, я не Генріх Герінг. Тоді можете називати мене Маєром».[42] Ну що ж, рейхсканцлере Маєр, з початку року на Берлін було сто дев'ять повітряних нальотів, значить тепер сирени протиповітряної тривоги можна називати Маєровими брехунцями!

— А Гітлер каже, що бомбардує Англію, щоби Черчилль не вважав його слабаком, — вигукнув другий.

— Наступного ж ранку по закінченні війни я піду на прогулянку Німеччиною, — докинув перший, — тільки ще не вирішив, що робитиму по обіді.

Кілька чоловіків голосно розсміялись, але більшість тільки тихенько захихотіли чи взагалі промовчали. Спочатку Крістін занепокоїла необачність цих жартів, але потім вона збагнула, що у сховищі немає нікого з Гітлер'югенда. З іншого боку, може, ізоляція в замкненому просторі та всеохоплюючий жах миттєвої смерті вивільнив їхні почуття. А потім старигань, який пожартував над Герингом, підвівся. На його піджаку було нашито жовту зірку.

— Нацисти кажуть, що всі біди Німеччини виникли через євреїв, — проголосив він, — але кого вони звинувачуватимуть, коли нас не стане?

— Сядь уже, старий бовдуре, — осмикнула його літня жінка, — мало тобі неприємностей?

Гер Вайлер підвівся з лавки й огледів присутніх. На його спітнілому обличчі танцювали відблиски гасової лампи.

— Цей овочевий погріб належить мені, і тут будуть тільки німці. Якщо комусь не подобається це правило, можете ховатися де-інде.

Після цього знову запала тиша. У перервах між вибухами чутно було віддалений кулеметний вогонь і поодинокі постріли. Гер Вайлер і сміливий єврей стояли біля входу — двоє стариганів, готові захищати жінок і дітей. Після довгої години спокою, на фоні віддаленого гупання поодиноких бомб, пролунав очікуваний сигнал відбою. Родина Крістін з усіма іншими вибралася зі сховища, обережно роззираючись навколо.

Над протилежною околицею містечка курився чорний дим, і у напрямку старого летовища небо було червоним від пожеж, але їхній район здавався неушкодженим.

Крістін узяла під руку дідуся і простягла долоню Карлові, так, утрьох, вони поволі пішли додому. На вулицях було повно шматків обгорілого паперу та уламків черепиці. Тоненький серпик місяця тьмяно освітлював шматки штукатурки, вибитої з фасадів, і продірявлені шрапнеллю двері та віконниці.

Уже у своєму провулку мамця зупинилася серед дороги й звела очі до неба у вдячній молитві: їхній будинок уцілів. Підійшовши ближче, вони помітили сліди шрапнелі на віконницях, але стіни та дах виглядали неушкодженими так само, як і курятник із хлівом. Удома мамця розпалила піч, доки родина розсідалася за столом у кутку кухні. Потім усі для заспокоєння випили по склянці теплого молока і розійшлися по кімнатах.

Годиною пізніше Крістін лежала в ліжку й дивилась у стелю. Вона молила Господа, щоб Ісаак і його родина пережили бомбардування. Дівчина з усієї сили намагалася стерти з пам'яті кілька попередніх годин у сховищі: дрижання стін, холонучу кров у жилах і постійний усеосяжний страх. Натомість вона пригадувала побачення із Ісааком. Уявила тепло його долоні у своїй, ніжність його губ на своїх устах. Потім спробувала розслабити м'язи та глибше дихати. Зрештою вона почала засинати, думаючи про сонячну галявину та волохатих овечок. Ісаак обійняв її… Аж раптом очі Крістін розплющились — знову завила сирена.

У кінці травня американці приєдналися до британців у бомбардуванні Німеччини. Відтепер повітряні сирени вили й удень. Відцвітав бузок, і птахи добудовували гнізда, а в серцях жителів Гессенталя зростало відчуття розпачу та безпомічності. У продуктових чергах і на вулиці люди майже не розмовляли, їхні очі світилися від остраху та голоду, лиця змарніли від печалі. Страх став частиною їх самих, про це свідчили їхні зсутулені плечі та прискорена хода.

Всю весну та літо військові літаки курсували над долиною із регулярністю потягів, які до війни постійно прибували-відбували від станції. Якби не сигнали тривоги, жителі містечка не змогли б відрізнити ворожі машини від літаків Люфтваффе.

Дідусь і бабуся Крістін хотіли вірити, що бомбардують виключно відновлену авіаційну базу, проте після кожної повітряної атаки з'являлися нові зруйновані будинки та крамниці. У вцілілих після бомбардування кварталах вивішену сушитися білизну було пошматовано шрапнеллю, а дерева й кущі в садках стояли обгорілі. Лани за містечком рясніли воронками від бомб, на узбіччях лежали вирвані з корінням дерева, корови та вівці корчились у передсмертних муках.

Карл і Генріх скаржилися на біль у вухах, а вночі ховалися під Генріховим ліжком, понатягуючи свої пухові ковдри на голови, руками обійнявши коліна, вони так і засинали в позі ембріона. Коли мамця вперше серед ночі побачила їхні порожні ліжка, то вибігла з кімнати, розпачливо волаючи, що синів украли чи ті втекли з дому. Та коли хлопці повилазили з-під ліжка, вона так зраділа, що опустилася на коліна з ними поруч і заплакала від полегшення.

До кінця літа практично щоночі завивали протиповітряні сирени. До бомбосховищ доводилося бігати двічі або тричі за ніч, а іноді й частіше. Хлопці так від усього цього виснажилися, що матері та Крістін доводилося їх силоміць витягати з ліжок і напівтягти-напівнести темними вулицями. Мати хвилювалася, як вони вставатимуть до школи, коли розпочнеться навчальний рік. Але невдовзі було оголошено, що школи не обладнано бомбосховищами, й тому вони залишатимуться зачиненими до подальших розпоряджень.

Коли нальоти тільки почались, родина Крістін вибігала з дому повністю вдягнена, та вже за декілька тижнів усі тільки накидали плащі поверх нічних сорочок. Але коли прийшла осінь і бомбардування почастішали, вони і спати лягали вдягнені, часто навіть не роззуваючись. Попри протести Крістін мама й надалі наполягала на тому, щоб діти бігли до сховища першими, а сама допомагала дійти дідусеві та бабусі. Здавалося, щоразу той самий шлях з дому до овочевого погребу забирає в них усе більше часу, і коли вони, нарешті, з'являлися на порозі, то були задиханими та геть знесиленими.