Дівчина відчула, що сльози підступають до очей.

— Я так за тебе хвилювалася! Не знала, що й думати. А де твоя родина?

— Батька вбили три місяці тому, — сказав Ісаак рівним голосом. — Де мати й сестра, не знаю. Нас роз'єднали одразу ж, щойно привезли до Дахау.

Крістін відчула, як шлунок зав'язується у вузол від жаху.

— Що сталося?

Ісаакове лице посмутнішало.

— Якийсь час він тримався. Нас змушували працювати понад дванадцять годин на день.

Сидячи на підлозі, хлопець похитнувся, ніби збирався впасти.

— Доводилося тяжко гарувати. Батько був винятковою людиною, але завжди мав погане здоров'я. Через якийсь час він захворів. Навіть дуже здорова людина не зможе на порожній шлунок довго копати, тягати важку тачку, працювати кайлом і носити каміння. Одного дня він просто впав. Я намагався підняти його, але вже було пізно. Він був геть знесилений. Коли охорона побачила, що батько лежить і не встає, один із них просто підійшов і стрелив йому в потилицю. Доки живу, я не забуду обличчя цього вбивці.

— О боже! — Сльози котилися по щоках Крістін. — Мені так шкода.

— Я нічого не міг зробити. Кортіло відібрати в нього рушницю й забити негідника, та, навіть якби в мене вистачило сили заволодіти зброєю, інший охоронець не дав би мені часу вистрілити, вбив би і мене теж. Довелося просто стовбичити там, поруч зі скривавленим тілом батька, думаючи про те, що треба вижити, що мати й сестра мене потребують.

Дівчина поклала руки собі на живіт і сперлася на стіну позад себе. Так хотілося його обійняти, заспокоїти, заколисати, забрати його біль.

— Я рада, що ти вижив.

— Але це ще не кінець.

— Я сховаю тебе на горищі,— сказала вона, — тільки треба дочекатися, коли всі поснуть.

— Не знаю, це — надто небезпечно.

— Маєш кращу ідею?

Він насупився, хитаючи головою.

— Якщо нас упіймають, обох запроторять до Дахау чи застрелять на місці.

— Ніхто тебе не знайде. Декому із в'язнів удалося втекти, й вони подумають, що ти був одним із них.

Вона підійшла до дверей, відчинила їх і вислизнула назовні. Але перш ніж піти, сказала:

— Просто лишайся тут, а я скоро принесу щось попоїсти.

Дівчина наклала защіпку й побігла на кухню. Мамця була там. Вона займалася пранням, густа пара та лужний дух наповнювали приміщення.

— Де ти була? — спитала вона в дочки, червоними руками тручи нічну сорочку об срібну дошку для прання. — Могла б допомогти мені змінити постільну білизну.

— Вибач, — почала Крістін, приховуючи хвилювання, — зовсім забула, що сьогодні прання.

Вона хотіла сказати, що виходила, щоб принести мамці півня, та вчасно збагнула, що повернулася з порожніми руками.

— Такий гарний ранок, я вирішила пройтися довкола кварталу.

Мати перестала прати й нагородила дочку прискіпливим поглядом. Крістін знала, як та ставиться до таких прогулянок.

— Після сніданку мені потрібна буде твоя допомога, — сказала мамця, знову схиляючись над пранням і продовжуючи терти сорочку.

— Звичайно, — відповіла Крістін і почала накривати стіл.

Робила вона це якомога повільніше, щоб не викликати ніяких підозр. Дочекавшись, коли мама вийде на балкон вивісити щойно випрану білизну, дівчина тихцем узяла зі столу скибку житнього хліба, варене яйце — з каструлі на плиті, а потім іще й налила в маленьку пляшечку козячого молока, розведеного з водою. Швидко, щоб мати не помітила, замотала хліб і яйце у клапоть газети й вислизнула з кухні.

У курятнику Ісаак жадібно присмоктався до пляшки з молоком, тоненькі білі цівочки з куточків губ текли на підборіддя. Потім відкусив від хліба та яйця, та швидко припинив жувати, усвідомивши, що Крістін дивиться на нього повними сліз очима.

— Схоже, що ми опинилися в нічному жахітті,— проказала вона, — навіть не знаю, як усе це могло з нами статися.

— Це і є нічне жахіття, — погодився він, — і невідомо, коли настане ранок.

О пів на першу ночі, коли вже всі поснули, Крістін навшпиньки пройшла до курятника. Обережно відчинивши двері, вона застигла на порозі. Видно було тільки обриси курей, що спали на сідалі.

— Ісааку!

Відповіді не було.

— Ісааку, — голосніше покликала вона.

Але й цього разу ніхто не відгукнувся. Дівчина приклала долоню до серця. Відчуття було таке, ніби з легень викачали все повітря. Його нема! Інстинктивно вона сіпнулась, аби вибігти на двір і почати пошуки. Та раптом хлопець вийшов із темряви та став перед очима.

— Я вже боялася, ти пішов, — сказала Крістін.

— Ні, я тут, але мушу піти, — відповів він. — Я наражаю вас усіх на страшну небезпеку.

— Зараз не можна, тебе одразу ж підстрелять. Та й куди підеш?

— Я міг би нишком пройти через містечко і сховатись у себе на горищі.

— А їв би що? Ходив би до крамниці по хліб і ковбасу? У тебе немає грошей, немає одягу. А якщо хтось побачить і викаже тебе нацистам? Окрім того, есесівці позаймали всі будинки в твоєму районі, напевно, у вашій їдальні вже хтось вечеряє.

— Чудово, — усміхнувся він. — Уночі я прослизну до спальні та задушу тих падлюк уві сні.

— Не сміши мене, ти навіть мухи не вб'єш, не те що людини.

— Нацисти не люди, це — потвори!

— Згодна, вибач. Але зараз мусимо відшукати для тебе безпечну схованку. Давай, ходи за мною!

Приклавши палець до губів, дівчина провела Ісаака до хати, притримуючи двері, доки він проходив у передпокій. Зробивши декілька кроків, хлопець зупинився й показав на свої подерті черевики. Крістін почекала, доки він роззувся, і вжахнулася, коли побачила криваві подряпини та гнійні водянки на його брудних ступнях. Ісаак узяв черевики та жестом попросив її йти вперед. Вони обережно піднялися сходами, щохвилини припадаючи до стіни та не відриваючи поглядів від зачинених дверей.

Нагорі Крістін відчинила ляду і швидкими обережними рухами спустила драбину, котрою зазвичай залазили на горище. Молоді люди здригалися і нервово оглядалися на кожен звук. Аж ось драбину було спущено та зафіксовано, й вона жестом запросила Ісаака підніматися першим.

На горищі Крістін увімкнула голу запилену лампочку, що звисала з бантини. Тьмяне світло падало на середину приміщення, залишаючи далекі кутки в густій тіні. Тут майже нічого не було, крім кількох коробок, порожньої книжкової шафи та купи якихось старих шухляд із відбитими ручками. Під стіною стояло запасне куряче сідало. Під ним нерівним напівколом лежало запашне сіно. Повітря було сповнене не таким уже й неприємним запахом старої деревини і теплого пилу.

— Не тупочи, — сказала Крістін, — спальня моїх батьків ось тут. — Вона показала в правий куток.

— Іноді мамця змушує нас переносити сюди маленьких курчаток, аби з ними нічого не сталося, та цього року все буде тихо, тож нема про що хвилюватися. У нас немає півня, значить і курчат не буде. Мамця теж сюди не прийде.

— Хіба ти знаєш напевно?

— Вона з дитинства боїться горища, бо дідусь колись налякав її розповіддю про привид одного з дядьків, який тут нібито мешкає. Здається, він на вулиці потрапив під воза, і колесом йому відірвало голову. Дідусь жартував, що тепер привид ходить горищем, тримаючи власну голову під пахвою. Мамця ніколи сюди не ходить. Добре, що вона не розказувала цієї історії, коли я була малою, а то я теж перелякалася б.

— Але тепер я буду боятися, — прошепотів, усміхаючись, Ісаак.

Крістін округлила очі, потім навшпиньки підійшла до стіни й показала хлопцю йти за собою. Західна стіна була точнісінько такою, як і східна, та, наблизившись, Ісаак помітив невеликі квадратні дверцята.

— Сидітимеш тут. — Вона пучками підчепила край дверцят і потягла на себе. — Але вдень, коли вдома, чи бодай на третьому поверсі, нікого не буде, я приходитиму й виводитиму тебе трохи пройтися. Ти не зможеш відчинити дверцята зсередини, бо я з цього боку підіпру їх шафою. Доведеться весь час бути там.

Крістін подивилась на нього, чекаючи на відповідь, але її не було. Тоді вона продовжила: