Дівчина зупинилась.

— Ви симпатизуєте євреям, фройляйн? — запитав він. — Чи може сама — єврейка?

— У нього впала посвідка, я просто хотіла допомогти, — відповіла Крістін, показуючи на підлогу.

— Робіть своє діло, коли не хочете бути заарештованою за втручання у справи Рейху! — сказав Крюгер.

Крістін опустила очі, та не повернулася до столу. Вона не знала, що робитиме, якщо есесівці й далі займатимуть старого, але просто сидіти теж не могла.

Другий, бородатий, офіцер нахилився й підняв зелене посвідчення особи. Потім кивнув у бік Крістін і розкрив документ.

— Він у порядку, — сказав до Крюгера, кидаючи паспорт на стіл і йдучи до дверей.

Гауптшарфюрер Крюгер залишився де був. Він оглядав Крістін, ніби вирішував, чи варто витрачати на неї час. Дівчина дивилася йому в лице, затамувавши подих. Бородатий офіцер зупинився на порозі й покликав товариша:

— Нашої уваги вимагають більш важливі справи, гауптшарфюрере.

Крюгер іще мить удивлявся в обличчя Крістін, а потім розвернувся і вийшов.

Дівчина розслабилась і повернулася на своє місце. Вона мусила вхопитися за край скляної стільниці, щоб не впасти. Потім поволі опустилася на стілець. Каті дивилася на подругу очима завбільшки з біло-сині тарілки, що прикрашали стіну за її спиною. Не мовлячи ні слова, фрау Шмідт поставила перед ними кришталеві вазочки з італійським морозивом, обличчя її сполотніло, а очі блищали.

— Ти що, здуріла? Хочеш потрапити до в'язниці? — спитала Каті.

— Думаєш, вони посадять тільки за те, що я підніму щось із підлоги для якогось старого?

— Якби він виявився євреєм, посадили б, — відповіла вона.

І далі продовжила пошепки:

— Пам'ятаєш Гольдштейнів, наших сусідів, у них іще були дві такси? Я вигулювала собак, коли сусіди їздили до батьків фрау Гольдштейн у Польщу.

— Пам'ятаю, — сказала Крістін, почуваючи себе хворою.

Кілька місяців тому вони зникли. Хтось бачив їхніх такс на вулиці. А через тиждень гер Гольдштейн повернувся. Він нікому не сказав, де був і що сталося, просто сидів, обіймав собак і плакав. А ще через місяць зник і він.

Крістін сковтнула.

— Як гадаєш, що сталося?

— Я чула, вони зганяють євреїв.

Щось обірвалось у Крістін усередині.

— І що з ними роблять?

— Не знаю, — відповіла Каті,— але Стефан каже, Гітлер не заспокоїться, доки не позбудеться їх.

Потім, немов раптово зголоднівши, Каті набрала повну ложечку вишневого морозива й поклала до рота. Невдоволена гримаса з'явилася на обличчі, коли холод діткнувся зубів, але потім дівчина розтулила губи, ніби їй стало жарко. Язик і піднебіння були криваво-червоного кольору.

У червні по радіо диктор новин збудженим голосом оголосив, що Франція капітулювала. Після цього звучав «Horst-Wessel-Lied»,[28] і Крістін уявила собі, як величезний прапор нацистів майорить над безкінечними рядами військових, що марширують повз паризькі кав'ярні. Коли весна перейшла в літо, Люфтваффе почала скидати перші бомби на Лондон, а британські ВПС відповіли бомбардуванням Берліна.

Нічні нальоти на німецьку столицю тривали тижнями, а нескінченні оповіді в новинах про зруйновані державні будівлі та приватні помешкання почали снитися дівчині. Вона часто прокидалася від кошмару, головними героями якого були жінки та діти, заживо поховані під завалами. Вже несила було чути розмови про те, як швидко розсипаються цілі будинки та що вогонь з одного палаючого даху перекидається на сусідній майже миттєво.

Літо проминуло, й у містечку багатьох чоловіків забрали до війська. Крістін за одним тільки зболеним виразом облич безпомильно розрізняла на вулиці жінок, чиї чоловіки або сини були на фронті.

У вересні Генріх і Карл сказали, що їм наказано здати до школи металобрухт і жужелицю. Вчителі мусили записати, хто скільки чого приніс. Крістін і Марія ходили з хлопцями містечком, збираючи шматки дроту, пошкоджені підкови, іржаві гвіздки, якісь діряві бляшанки — усе, що тільки можна вважати металобрухтом. Але вулиці були як ніколи чистими, бо кожен школяр намагався зібрати не менше, ніж інші. Коли хлопцям не вдавалося знайти нічого металевого, вони підбирали недопалки й відносили їх дідусеві, щоб той мав тютюн для люльки.

Одного суботнього полудня, ближче до кінця вересня сестри, в шарфах і рукавичках, йшли позаду своїх молодших братів. Яскраве сонце вже не зігрівало, а вітер дмухав зовсім по-осінньому, й низькі купчасті хмари збиралися на небі.

— Викинь його з рота! — крикнула Крістін Карлу, котрий підняв недопалок і прикидався курцем за півкварталу попереду.

Марія підбігла до брата і забрала в нього недопалок.

— Він просто поламаний, — зарюмсав Карл, — його й не курили…

Марія підібрала із землі цигарку, тримаючи її двома пальцями, мов гнилу картоплину, й поклала до Генріхової торби.

— Напевно, вона вже побувала в когось у роті,— гидливо проказала вона.

— Але той хтось міг і не торкнутись фільтра, — сказав Генріх, дражнячи сестру.

Хлопець висунув язик і нахилився вперед, ніби його от-от знудить. Марія зацитькала на брата.

Карл волочив ноги тротуаром, запхавши руки до кишень шкіряних штанців.

— Я тільки прикидався, — ображено сказав він.

— Ми знаємо, — наздогнала їх Крістін.

Краєчком свого шарфа вона прикрила Карлові рот, а потім натягла шапку йому на вуха.

— Але ти ж не хочеш застудитися, еге ж?

— Ні,— відповів Карл, дивлячись на сестер вологими очима.

Марія двома пальцями взяла його за підборіддя й подивилася просто в очі.

— Усе нормально. Ми не божевільні. Просто ніколи не тягни до рота всяку гидоту! А зараз біжи. Ми йдемо слідом.

Малий витер кулачками щоки й побіг наздоганяти Генріха. Сестри залишились удвох.

— Ніколи не бачила хлопчика, котрого було б так легко образити, — сказала Крістін.

— Точно, — погодилася сестра, — іноді здається, він може розплакатись, якщо ти на нього не так подивишся.

— Смішно, та вони такі різні,— додала Крістін.

— Атож. Генріх іноді діє більш по-дорослому, ніж ми з тобою.

— Мені б хотілось, аби Карл був трохи сильнішим, — сказала Крістін. — Така надмірна чутливість ускладнить йому життя.

Вона спостерігала, як брати попереду обдивляються тротуар. Генріх ішов, опустивши голову, ретельно оглядаючи кожен камінець і кожну вибоїну, а Карл тільки зрідка кидав оком на хідник, більше приділяючи уваги будинкам, деревам і хмарам.

— Дуже сподіваюся, що війна скоро закінчиться. Просто не уявляю, що станеться, коли фронт дійде й до нас. Як це вплине на хлопців…

Марія раптом поблідла, зупинилась і впритул подивилася на сестру.

— Ти ж не думаєш, що таке може бути, правда? — Її голос бринів від хвилювання. — Я маю на увазі, що ми не маємо ніякого стосунку до війни.

Тут нема жодного військового заводу, нічого такого. Навіщо союзникам бомбардувати наше містечко?

Крістін прикусила язика. Не треба було цього говорити. Марія завжди всіх підтримує і розраджує, не варто її нервувати.

— Звичайно, — підтвердила вона, — я ніколи так не думала.

— Я знаю, багато людей гине в містах, — продовжила Марія, — але це випадково, чи не так? Союзники скидають бомби на військові об'єкти, але іноді не влучають, еге ж?

Крістін узяла сестру під руку й повела вулицею.

— Так, — погодилася вона, — звичайно, то все — випадкові жертви. І взагалі, це все має скінчитися найближчими місяцями.

— Ти правда так уважаєш?

— Авжеж! — Крістін промовила тихіше, — не можна ж воювати вічно. Хтось-таки має перемогти. Сподіваюсь, не Гітлер.

Марія притулилася ближче.

— І тоді ви з Ісааком будете разом, — прошепотіла вона.

Крістін вимушено усміхнулася сестрі, міркуючи, наскільки щирим був усміх Марії.

У перший день зими натовпи солдатів вермахту в камуфляжі в'їхали до містечка на возах і автомобілях. Їхня поява скидалася на нашестя сарани: миттю було розібрано всі металеві паркани й огорожі навколо будинків, церков і навіть цвинтарів. Вони демонтували флагштоки, ліхтарні стовпи та вивіски з готелів і барів. Усе мало бути переплавленим на кулі та бомби. Перед тим як виїхати з містечка, вони обійшли всі помешкання, забираючи каструлі та горщики, інше металеве знаряддя.