Та це ще було не все на сьогодні. Під тиском відчаю, горя та суму за домом Крістін автоматично потяглася до коси, котру завжди перебирала у скрутних ситуаціях, але пальці намацали голий череп, волосся її теж позбавили. Впродовж дня кілька разів, заскочена суворою правдою життя, вона мусила кинути роботу та присісти, затиснувши голову між колін, чекаючи, доки відчай бодай трохи втишиться і з'являться сили рухатися далі.

Коли надійшла пора повертатися до бараку, було вже поночі й дівчина дякувала Богові, що не бачить страшних споруд крематорію. Уже в бараку хтось ухопив її за зап'ясток та потяг у бічний прохід. Крістін міцно вперлася підборами в долівку, намагаючись вирватися. Темна фігура підійшла ближче.

— Ш-ш-ш… Це я, — тихо промовила Ханна. — Ходімо зі мною.

Крістін дозволила провести себе до нижніх нар і прилягла на них поруч із Ханною, чиє лице тьмяною плямою виднілося в довколишньому мороці.

— Говори пошепки, — попередила Ханна. — Пам'ятаєш ту жінку, котра вранці попереджала тебе про відбір? Вона — староста блоку. За подвійну пайку вона виказує есесівцям усе, що тут бачить і чує. Зелений трикутник на її робі означає кримінальне минуле. Тут усі знають, що професійні злочинці підуть на все, щоб тільки вижити. Будь із нею дуже обережною. Не налаштовуй супроти себе.

— Дякую, — прошепотіла Крістін.

— Але це ще не все, про що я хотіла сказати. Інші жінки також не будуть тобі довіряти.

— Чому? — Здивувалась Крістін, уже не шепочучи. — Що я такого зробила?

— Ти не єврейка і працюєш на коменданта табору. Вони думатимуть, що ти йому про все доповідаєш.

— Але я б ніколи…

— Слухай, люди борються за виживання, це все міняє. Тебе сильно здивує, на що здатен кожний, коли це врятує його шкуру.

— А ти довіряєш мені?

— Так.

— Чому?

— Не знаю. Може, тому, що ти щойно прибула і ще не встигла розібратись, а може, тому, що найпершим твоїм бажанням було дізнатися про долі матері та сестри твого хлопця.

— Ти казала, що можеш дізнатися, де вони?

— Так, але, вибач, тобі це не сподобається. Габріеллу відправили до крематорію майже одразу по прибуттю.

Крістін відчула удар під дих.

— Ти впевнена?

— Так, упевнена. Я працюю в секретаріаті: друкую та сортую картки з відомостями про в'язнів.

Крістін відкинулася на спину й обома руками надавила на готові до сліз очі. «Вона — всього лише маленька дівчинка», — думала вона про Габріеллу.

— А Ніна? — спитала вона здавленим голосом.

— Тиф. Три місяці тому.

— О Боже!

Ханна посунулася на нарах.

— Ласкаво просимо до Дахау!

Потім Крістін відчула її руку на своєму плечі.

— Слухай, я спробую дізнатись і про твого хлопця, коли випаде нагода. Але нічого не обіцяю. Колись мені вдалося зазирнути в чоловічу картотеку, та новий наглядач так пильнує, ніби в чомусь мене підозрює. До його приходу я зуміла дізнатися, що мій брат-близнюк живий і працює на військовому заводі. Та це було понад рік тому. Не знаю, чи вдасться зараз… Добре, я спробую.

Вона замовкла, та по хвилині продовжила:

— Я знаю, що колишній канцлер Австрії та колишній французький прем'єр також тут. Німці — звихнені на порядку, педантично ведуть усю документацію, фіксуючи кожного новоприбулого і кожного вбитого.

Крістін ледь знайшла в собі сили запитати:

— Як довго ти тут?

— Два роки, плюс-мінус два місяці. Ми з братом півроку переховувалися в невеличкій кімнатці в Берліні разом із дев'ятьма іншими, та сусіди виказали нас Гестапо за два буханці хліба.

Крістін тяжко зітхнула.

— А решта родичів?

— Матір і молодших сестер одразу ж відправили до газової камери, а батька повісили разом із мером містечка Дахау та рештою, десятьма чоловіками. Їхні тіла висіли за воротами цілих три тижні.

— Мені так шкода!

— Так, — продовжила Ханна рівним голосом, — єдина причина, з якої мені залишили життя, це — вміння друкувати на машинці. Я — професійна секретарка. Уявляєш? Іноді шкодую, що сказала їм про це.

Крістін відчула, як Ханна вклала їй у долоню щось тверде.

— Я тут зберегла сухарик. Ти пропустила роздачу їжі.

— Ні, дякую, — відмовилася вона, повертаючи хліб подрузі.— Тобі він більше потрібен, і, взагалі, я не голодна.

— Упевнена? — Спитала Ханна, вже жуючи.

— Цілком. Я втратила апетит.

Щодня проходячи табором, Крістін швидко усвідомила, наскільки їй пощастило працювати в обійсті коменданта. Інших ув'язнених жінок щоранку вивозили на завод, де виробляли зброю, чи на Bayerische Motoren Werke,[71] де вони були задіяні у виробництві авіадвигунів. Інші, як Ханна, працювали в таборі: секретарками, куховарками, прибиральницями, сортувальницями речей новоприбулих полонених, пралями тощо. Більшість чоловіків працювала за межами табору на кар'єрі, копальні, будівництві доріг і нових бараків. Наглядачі безпричинно били в'язнів — чоловіків і жінок — і могли застрелити будь-кого за найменшу провину. Тут звичною була картина, коли люди падали замертво, заскочені нагальною смертю від кулі вартового, знесилення чи смертельної хвороби. Воші, тиф, холера та смерть вільно ширилися табором і не оминали жодного бараку. Щовечора кількоро жінок не поверталося з роботи і щодня їхні місця займали нові й нові бранки.

Щоночі Крістін повторювала ту саму молитву Господу, прохаючи його, щоб наступного вечора, коли вона повернеться до бараку, Ханна мала гарні новини про Ісаака. Але щоразу нічого не виходило: вона не мала можливості зазирнути в картотеку на чоловіків без ризику бути спійманою. Щоранку та щовечора йдучи табором, дівчина трималась якомога ближче до паркану, що розгороджував табір на дві половини, намагаючись розгледіти на тому боці знайому постать. Тисячі чоловіків шикувалися, марширували, падали й не завжди піднімалися. На відстані всі вони здавалися однаковими: смугасті форми, кістляві фігури, виголені черепи, брудні обличчя.

Готуючи та прибираючи в домі коменданта, вона могла робити вигляд, що живе звичайним життям. Ця наївна хитрість допомагала Крістін не збожеволіти. Та в саду, де їй все ж таки частенько доводилося працювати, ілюзії зникали, бо дими крематорію говорили самі за себе.

Коли комендант залишав щось на тарілці, вона за ним доїдала. Ніхто не забороняв їй відщипувати для себе невеличкі порції від усіх страв, що подавалися на стіл, але виносити їжу з дому не дозволялося. Раз на день, увечері, в'язнів годували водянистим супом із не доварених корнеплодів і м'ясних жил, а також видавали по кусневі запліснявілого хліба. Зазвичай Крістін поверталася до бараку набагато пізніше, ніж роздавали їжу, та іноді — встигала, і тоді віддавала свою порцію Ханні. Час від часу їй вдавалося винести з комендантського дому трохи свіжого хліба, сиру чи навіть смаженого м'яса, щоб потай передати новій подрузі чи ще комусь. Складність полягала в тому, що, крім як у черевиках або в роті, їжу не було більше де сховати. Тюремну робу носили на голе тіло, і в ній не було кишень.

Якось увечері, коли Крістін за обома щоками несла по шматочку хліба, її зупинив вартовий.

— Що ти тут робиш? — запитав він суворим голосом.

Крістін показала рукою на бараки й пішла далі. Та він заступив їй дорогу і навів на дівчину рушницю.

— Halt! Що в роті?

Вона хотіла проковтнути хліб, але бракувало слини.

— Виплюнь! — Крикнув він.

Вона послухалась, ледь не вдавившись. Вартовий цілив їй у голову. Крістін обсипало жаром.

— Я — не єврейка, — у відчаї крикнула вона. — Спитайте в гера коменданта табору!

Вартовий відвів дуло від її голови.

— То ти йдеш із будинку коменданта табору?

Крістін кивнула.

— Значить, ось яка та гарненька дівчина, про яку він щодня згадує.— Есесівець поклав руку дівчині на стегно й потяг її робу догори. — А він знає, що ти крадеш їжу?

— Гер лагеркомендант каже, що ніхто не має права торкатися того, що йому належить, а в мене гарна пам'ять на обличчя.