— Боюся, гер Клаус давно вже продав свої сани, йому потрібні гроші.

— О, шкода! — похнюпилася Марія. — Ті сани були такі красиві! Пам'ятаєш, чорні, блискучі, із золотистими сидіннями й червоними подушками?

— Так, то були чудові сани, — погодилася Крістін. — А мені найбільш сподобалося Різдво, коли мені було вісім. Ми з мамою тоді пішли до перукарні, а ще купили нову матерію. Ти була дуже малою і, мабуть, не пам'ятаєш, як бабуся пошила нам нові плаття того року. Я була така щаслива, що наближається Різдво і що ми з мамцею удвох ідемо до перукарні… Ми з нею стоїмо на вулиці, і починається снігопад! Пам'ятаю ці величезні лапаті сніжинки і відчуття абсолютного щастя.

Марія торкнулася руки Крістін і впевнено сказала:

— Сестричко, ти ще будеш щасливою, обіцяю!

Крістін змусила себе всміхнутися, стримуючи мимовільні сльози. Вона не хотіла зіпсувати цю прекрасну мить. Так чудово згадувати щасливі часи, це дає надію на їх повернення.

— А пам'ятаєш, як мама перевдяглася в Christkindl?[22] Вона так реготала та шморгала носом, що ми всі здогадалися!

Марія розсміялась.

— Ага, вона позичила в гера Вайлера його червоний нічний ковпак і зробила собі бороду з якогось клоччя. Не пригадую, щоб вона колись іще так сміялася. Роль вона зіграла геть погано, але всі були щасливі. Слухай, а давай наберемо попелу з печі й намалюємо біля ялинки сліди, а хлопцям скажемо, що то приходив Christkindl і залишив для них подарунки!

Крістін кивнула на знак згоди, і схвильовані сестри прискорили крок. За містом вони перейшли через засніжене поле й наблизилися до лісу. З гілок, притрушених снігом довколишніх дерев, падали поодинокі сніжинки. Дівчата прискіпливо оглядали кожну ялинку, роздивлялися їх то з одного боку, то з іншого, намагаючись знайти найкращу. Скеровані заячими та лисячими слідами, вони вийшли на галявину, посеред якої побачили струнку молоду ялинку.

— Ось вона! — вигукнула Марія. — Ідеально стане в кутку вітальні!

— Генріху й Карлу сподобається, — погодилася Крістін, опускаючись на коліна, щоб роздивитися стовбур.

Марія підняла до гори нижній ярус гілок, і за кілька влучних ударів деревце лягло на сніг. Потім вони, взявшись за товсті нижні гілки, потягли ялинку додому. Колюче віття залишало в заметах широку білу стежку. На крутому підйомі сестрам доводилося зупинятись через кожні кілька хвилин, аби перевести подих і синхронізувати зусилля. Іноді котрась, послизнувшись, падала на коліна, тоді інша, сміючись, подавала їй руку, допомагала підвестись і обтруситись від снігу. Зрештою, вони познімали шарфи та, скрутивши, поклали їх до кишень, адже давно спітніли від власних зусиль.

Доправивши ялинку додому, дівчата встановили її у кутку вітальні, а потім, ніби сніжним покривом, обгорнули хрестовину білим папером. Зазвичай у них було невеличке деревце, що ставили на краю стола, і навіть із верхівкою у вигляді зірки воно не торкалося стелі. Ця ж ялинка виструнчилася між підлогою та стелею, широким, пухнастим віттям ледь не торкаючись великого столу.

Коли хлопці ввійшли до вітальні, Генріхові очі розширились.

— Це — найбільша ялинка у світі! — вигукнув він.

Карл прикрив роззявленого рота долонькою і стиха наблизився до дерева, немов не ймучи віри власним очам.

Марія стала на коліна поруч із ним.

— Подобається? — спитала вона, однією рукою обіймаючи його за худенькі плечі.

Карл усміхнувся й кивнув.

— А можна до неї доторкнутись?

Марія поцілувала його в щоку.

— Звичайно, — сказала вона. — Це ж твоя ялинка!

— Готовий поклястись, у нас найбільша новорічна ялинка в усій Німеччині! — вигукнув Генріх.

У його тоні вчувалася гордість.

— Це тому, що ви — найкращі братики в усій Німеччині,— сказала Крістін, стала поруч і поклала руку йому на плече.

— Danke, — відповів Генріх, заглядаючи їй у вічі.

Тоді дівчина обійняла брата однією рукою, а іншою притулила до себе Марію і Карла. Малий обома рученятами намагався охопити одразу обох сестер, а Марія замкнула коло. Стоячи перед ялинкою в міцних братерських обіймах, Крістін відчула, як сльози виступають у неї на очах. Вона подивилася на сестру, котра відповіла їй сяючим поглядом.

— Щасливого Різдва! — сказала Крістін.

— Щасливого Різдва! — в унісон відповіли Марія та хлопці.

І всі розсміялись.

Увечері Крістін і Марія намалювали біля ялинки попелом сліди, а бабуся з мамцею закріпили малесенькі білі свічки на пухнастих гілках і прикрасили дерево блискучими гірляндами та зробленими із соломи зірочками. Крістін, Марія, Генріх і Карл чекали за зачиненими дверима, доки дорослі вимкнуть у вітальні світло й закалатають у дзвіночок на роздавання різдвяних подарунків, даючи знати, що Christkindl уже зник і можна увійти до освітленої свічками кімнати та подивитися на подарунки. Генріх попереду всіх побіг до ялинки, та раптом зупинився, показуючи на щось пальцем.

— Поглянь, Карле! Це Christkindl залишив свої сліди!

Карл, важко дихаючи, роздивлявся великі плями на підлозі.

— Що за безтурботний Christkindl! — вигукнула мамця. — Я ж просила його зняти чоботи!

— Та хай, мам, — підморгнув їй Генріх, — ми потім поприбираємо.

Крістін і Марія перезирнулись. Генріх знає, що це — вистава. Чомусь думка про те, що брат уже не вірить у Christkindl, засмутила дівчину. Вона сподівалася, хлопці й досі чекають на диво. Хтось же має на нього чекати. Дівчина пригадала ранок, проведений з Ісааком на пагорбі, якою наївною ідеалісткою була вона тоді і як швидко, буквально за лічені хвилини, реальність відтяла їй крила. Усе змінилося раптово! Іде війна; хлопцям доведеться завчасно подорослішати… вона з усіх сил намагалася повернути святковий настрій і радісне піднесення минулої хвилини, та ні Різдво, ні найбільша ялинка не могли його відновити.

Перед тим як узятися до подарунків, уся родина зібралася біля ялинки, щоб проказати молитву та заспівати колядку. Бабуся, як завжди, розплакалась, дивлячись на прикрашене дерево повними сліз старечими очима і тихим, тремтливим голосом виводячи: «Тиха ніч, свята ніч…». Витерпіти це було майже поза змогою Крістін. Вона не розуміла, чому бабця плаче, співаючи давно знайому колядку. Різдво — чи не єдина стала річ у змінюваному світі. Воно залишається святом навіть під час війни. Вона міцніше стулила губи та заплющила очі, щоб не розплакатись і не вибігти з кімнати. Вона уявила Ісаакову родину без восьмисвічника і без ялинки та пригадала давнє запрошення на святкову вечірку, що так і не відбулася.

Коли почали розгортати подарунки, Крістін змусила себе радісно йойкнути, отримавши сплетені бабусею рукавички та куплений мамою ще до війни марципан. Карл і Генріх отримали дзиґи та чортиків на ниточці й, не марнуючи часу, тут-таки пустили їх крутитися кімнатою. Дівчина мимоволі усміхнулась, спостерігаючи за їхньою грою, і біль, що обценьками стискав її серце, від радісного дитячого сміху трохи послабшав.

Дотримуючись традиції, мати впродовж року приховувала дрібки цукру, спецій, горіхів та інших смаколиків, щоб зараз кожен із них мав на тарілці цілий імбирний пряник, трохи смажених каштанів і глазуроване різдвяне печиво — рідкісні святкові перекуски, що можна було дозволити собі тільки раз на рік. Горщик із глінтвейном парував на плиті, наповнюючи кімнату ароматами цинамону та гвоздики. Мати налила запашну рідину в склянки з червоною облямівкою та роздала їх кожному разом із традиційним поцілунком у чоло. Батька вона, як завжди, залишила наостанок, оскільки знала, що він обхопить її обома руками, посадить собі на коліна, промовивши: «Fröliche Weihnachten und Prost!»,[23] а потім поцілує в губи довгим пристрасним поцілунком.

Усі сиділи, хто де хотів, їли та сміялись. Крістін намагалася робити те саме. На її подив, мамця встала зі свого місця поруч із батьком, підійшла до Крістін і сіла біля неї на канапі. Обійнявши дочку, вона прошепотіла їй на вухо: