Крістін хотіла подивитись іще, та, не в змозі витримати такого гучного шуму, поспішила увійти до церкви. Зачинивши за собою вхідні двері, що висотою й товщиною нагадували стовбури старих дерев, вона опинилась у відносній тиші. Неймовірний вуличний гуркіт перетворився тепер на віддалене мурмотіння. Високе кам'яне склепіння бань, підтримуваних тонкими сірими колонами, кожна заввишки з цілий будинок, дихало спокійною величчю. Запах ладану та вогкого каміння робили собор схожим на величезну затишну печеру. Дух старовини і свободи нагадав дівчині, як у дитинстві вони з Каті ховалися тут від літньої спеки. Тоді вони блукали собором, оглядаючи високі стіни й обшукуючи бічні нефи, фантазували про життя давно померлих людей, які перетворили камінь на прекрасних ангелів і святих, а залізо — на голі черепи та скручених зміїв. За вівтарем крізь отвір у кам'яній підлозі було видно акуратну купу решток людських кістяків, перенесених сюди зі цвинтаря, на місці якого було збудовано собор. Але зараз Крістін одразу повернула праворуч до дзвіниці, пройшла крізь низенькі двері й стрімкими дерев'яними сходами піднялася вгору. На півдорозі спіральні сходи звузились, обкручуючись навколо приводу дзвонів. Тримаючись ближче до стіни, дівчина якомога швидше переставляла ноги, сподіваючись дістатися верху до того, як почнеться передзвін. Подолавши останню сходинку, вона штовхнула невеличкі двері й вийшла на восьмикутний огороджений майданчик під самими дзвонами. То була найвища точка містечка. Вона не здиралася сюди вже багато років, але колись полюбляла посидіти тут спекотного літнього дня, відчуваючи прохолодний вітерець, відсутній на вузьких, покручених вуличках містечка.

Звідси відкривався чудовий краєвид: починаючи зі шпиля ратуші та крутих дахів п'ятиповерхових будівель навколо ринкового майдану, через різномасті покрівлі околиць, аж до зеленувато-синіх пагорбів, що хвилями бігли до горизонту. Дим і кіптява клубочились далеко внизу, не сягаючи й середини дзвіниці, тож Крістін могла все добре роздивитися на милі довкола. Із західного пагорба ліс зеленою хвилею перебігав через долину й накочувався на околицю містечка. Проріджений людською рукою, він був не настільки густим, аби приховати від ока дівчини солдат, які у затінку дерев збирали літальні апарати. Пропелери, крила та інші їх частини рівними рядами лежали прямо на землі. Вже зібрані аероплани ховали під маскувальним тентом зелено-коричневого кольору.

До південної околиці в'їжджала довга шерега танків і військових автомобілів. Супроводжувана жовто-чорними хмарами диму, вона видавалася страшним казковим змієм, що от-от зжере містечко. Хвіст чудовиська ховався десь між віддалених пагорбів, а голова вже досягла Халлерського мосту. Їй було видно старе летовище в центрі долини та вервечку темних літаків, що контрастували зі скошеною травою. Люди, завбільшки з комах, вивантажували з «іграшкових» вантажівок щось, схоже на дерев'яні літери «X», й обгороджували ними летовище. Це скидалося на танок чорних хрестів, укопаних у траву.

Біля підніжжя дзвіниці гурт солдат, озброєних пилами та молотками, будував дерев'яний поміст прямо на сходах ратуші. Ще кількоро встановлювали перед сценою металеві флагштоки зі свастикою, орлами і гербом Третього рейху. Обабіч помосту рівними штабелями лежали дошки. Деякі ділянки площі та прилеглі до неї вулиці було перегороджено канатами та металевими загорожами. Крістін іще кілька хвилин роздивлялась довкола, та потім швиденько збігла сходами вниз і поспішила додому, леліючи в серці надію на те, щоб війна пожаліла їхнє тихе містечко.

Вона бігла вулицями, шокована буденним виглядом односельців, які поводилися так, ніби поруч не було ніяких танків і солдат. Невже вони не розуміють, що далі будуть кулі та бомби? Тільки зараз Крістін усвідомила, що чекала на загальну паніку, коли люди бігатимуть містечком, зачинятимуть вікна і двері, збиратимуть речі, пакуватимуть валізи, вантажитимуть вози й тікатимуть наосліп.

А потім вона згадала про Гайльбронн і перестала бігти. Шалено калатало серце, і кожен вдих вогнем обпікав легені. Ніхто не тікає, бо тікати нікуди. Всі довколишні містечка та села зруйновано. Гайльбронн — найближче містечко. Наступного дня, після того, як з неба падав паперовий дощ, по радіо оголосили, що в Гайльбронні п'ятдесят тисяч людей зазнали поранення й сім тисяч загинуло в результаті повітряного нальоту. Дівчина обійняла себе руками й на тремтячих ногах обійшла купку перехожих.

Удома перед відчиненими дверима двоє солдат, коричневими спинами до вулиці, вивищувалися над матір'ю. Мамчине бліде обличчя було, наче місяць, між двох смоляних статуй із рушницями та люгерами.[35]

— Фрау Бельц, — сказав один суворим голосом, — коли почуєте сигнал тривоги, негайно виводьте родину до сховища. На випадок пожежі тримайте відра з піском і водою на сходових майданчиках. Позавішуйте всі вікна чорною світлонепроникною тканиною, щоб ворожі льотчики не могли помітити містечка. Вночі чергові перевірятимуть виконання цього наказу, за непослух — нещадне покарання. Сьогодні ввечері відбудеться Націонал-соціалістичне раллі, відвідання обов'язкове. Солдати чергуватимуть на вулицях і перевірять, чи кожен вийшов із дому. За невиконання — негайний арешт. Хайль Гітлер!

Перш ніж мати змогла відповісти, обидва солдати синхронно розвернулись на підборах і помарширували до сусіднього будинку. Крістін поспішила до матері.

— Що ще вони сказали? — спитала вона.

— Вони прийшли попередити нас, — відповіла мамця, дивлячись, як солдати стукають у сусідські двері.— Відновлено роботу старого летовища, тож не за горами той день, коли ворожі літаки почнуть його бомбити. Нам треба знайти сховище на випадок повітряних нальотів.

— І де ж нам можна сховатись? — запитала Крістін і продовжила подумки: «А якщо родина Ісаака ще в містечку, де ховатимуться вони?»

Мати стояла замислившись і дивилася на тротуар. Руки схрестила на грудях, нігті вдавилися в зап'ястя.

— Наш погріб — надто малий, ми всі в ньому не помістимось, — сказала вона позбавленим життя голосом. — Треба поговорити з м'ясником, гером Вайлером. У нього підвал — великий і до того ж найближчий.

Вона зайшла до передпокою і підбігла до сходів.

— Маріє,— гукнула вона, — ми з Крістін мусимо збігати до міста. Подивися за Генріхом і Карлом, добре?

Крістін із матір'ю поспішили вниз провулком, до гамірної вулиці, де, нарешті, люди почали поводитись більш відповідно до того, що відбувалось. Стільці та столики, виставлені на тротуар, почали заносити назад до кав'ярні, двоє стариганів зачиняли вікна хлібної лавки, а фрау Нуссбаум прибрала горщики з геранню, щоб чоловік зачинив віконниці. Двоє солдатів вивішували новий плакат. Усі зупинялися подивитись на нього, Крістін із матір'ю теж.

Нерівними літерами чорно-сірий плакат попереджав: «Der Feind sieht Dein Licht! Verdunkeln!».[36] Під написом велетенський скелет верхи сидів на літаку союзників і диявольськи посміхався беззубим черепом. В одній кістлявій руці він тримав бомбу, готовий будь-якої хвилини скинути приховані в ній смерть і руйнування на німецьке містечко. Шлунок Крістін зав'язався у вузол: вона ніколи в житті не бачила нічого настільки страшного. Мати схопила її за руку й потягла подалі від плаката, майже бігом поспішаючи тротуаром.

Коли Крістін із матір'ю дістались овочевого погреба гера Вайлера, усі його співвласники були на місці, розставляючи лавки вздовж винних барил і розкладаючи матраци на купи картоплі.

— Grüss Gott,[37] фрау Бельц і Крістін, — голосно привітав їх гер Вайлер.

Це був товстий літній чоловік із широким, червоним лицем, але його загально відому доброзичливість не зіпсувала навіть необхідність облаштування бомбосховища.

— Ви з родиною можете ховатися в нас. Тут повно місця! Думаю, ми зможемо розмістити тут чимало людей. Ніхто не повинен залишатися в домашніх підвалах на самоті. У такий скрутний час ми всі потребуємо одне одного!