Проти ночі на двадцять четверте січня 1943-го року в новинах на радіо «Atlantiksender» оголосили, що, попри наказ Гітлера, Шоста армія здалася Радянському Союзу. Крістін не знала, як інтерпретувати вираз материного обличчя, коли та почула слова диктора про те, що багато хто з солдатів покінчив життя самогубством, не чекаючи, доки їх візьмуть у полон.

— Принаймні вони вже не в окопах, — прошепотіла Крістін. — Може, так у нього буде більше шансів.

— Якщо у військовополонених більше шансів, — різко сказала мамця, дістаючи з кишені на фартусі хусточку й витираючи носа. — Якщо він іще живий…

— Ну звичайно, живий, — відповіла Крістін, сама до пуття не розуміючи, сказала вона це тому, що вірила, чи тому, що так треба було сказати.

Здавалося, тільки вчора мамця вмовляла її з приводу Ісаака, і скільки ж вони не бачились? Важко повірити, що минуло вже стільки років, бо всі вони для Крістін пройшли, як один тиждень. Вона сподівалася, що хлопець відчуває так само, проте навіть не знала, чи він і досі в Німеччині, чи ще живий. І чим довше ця триклята війна триватиме, тим менше залишається надії хоч раз іще його побачити. Чи те саме буде із батьком? Невже вдруге доведеться тиждень за тижнем і місяць за місяцем розриватися між протилежними почуттями горя й надії, не знаючи напевно, чи вдасться бодай попрощатися з ним?

На додачу, попри постійні вмовляння Крістін, мама майже нічого не їла звідтоді, як почула про те, що Шоста армія потрапила в оточення під Сталінградом, і зараз була схожа на тінь. Вона казала, що сама думка про те, що чоловік замерзає та голодує на російському фронті чи, може, давно вже лежить притрушений снігом і всіма забутий, відбиває апетит і спричиняє нудоту. Тепер, після того як Шоста армія здалась, дівчина хвилювалася, чи мати взагалі не перестане їсти.

За декілька тижнів Крістін пересвідчилась, що від матері залишилась тільки шкіра та кості. Для родини вже стало звичним купатися тільки раз на тиждень, адже воєнний режим суворої економії ввів обмеження на дрова та воду. Тож усі, як завжди, купалися в металевій ванні, встановленій для цього посеред кухні.

Мамця зазвичай милась останньою, бо не хотіла економити гарячу воду на дітях і ще тому, що полюбляла насолодитися кількома хвилинами самотнього відмокання у ванні. Але того дня Крістін не могла чекати: прийшов лист від батька. Вона бігом піднялася сходами та постукала в двері кухні, бажаючи якнайшвидше порадувати матусю.

— Що сталося? — спитала мамця.

— Лист від тата! — прокричала Крістін у замкову щілину.

Почувся плюскіт води, і дівчина уявила, як мати піднімається у ванні.

— Неси сюди!

Крістін відчинила двері й увійшла до натопленої кухні. Обличчя й руки одразу стали вогкими від задушливої пари, що клубочилась у повітрі. На плиті кипіло дві каструлі з водою. І Крістін тільки через секунду зрозуміла, що мамця не доливала собі до ванни гарячої води. Щільно зачинені вікна потемніли від конденсату, тоненькі цівочки, подібні до струмочків сліз у мами на щоках, стікали по склу, та пара йшла не від ванни, а від каструль на плиті.

— Подай рушник витерти руки, — попросила мати тремтячим голосом.

Вона сиділа у ванні, притиснувши коліна до грудей, волосся заколене на маківці, мокрі пасма прилипли до скронь. Ключиці випирали над запалою грудною кліткою, усі кісточки на руках і ногах ясно просвічували крізь бліду шкіру.

Намагаючись не дивитись, Крістін подала мамці рушник, і раптом відчула, що ванна зовсім холодна.

— Ти купаєшся у крижаній воді! — вигукнула вона.

— Я забула додати окропу після того, як вимила Карла, — відповіла мама, тягнучись за листом.

Крістін підійшла до плити й узялася за каструлю з окропом.

— Чому ти не вилізла з ванни й не налила гарячої води? — Дівчина не могла стримати лють. — Ти хочеш застудитись?

Потім почала потроху наливати окріп до ванни, намагаючись не обпекти матері ноги. Тим часом конверт уже було розкрито.

— Я збиралася швиденько вимитись, — сказала мамця, цокотячи зубами, — окрім того, ще треба дещо випрати, і я хотіла зекономити дрова.

Тремтячими пальцями вона витягла листа з конверта. Крістін узяла з плити й другу каструлю, щоб і її вилити до ванни. Мати тим часом читала листа мовчки. Її лице потроху смутнішало, і дівчина, затамувавши подих, чекала на погані новини. Зрештою, мамця прочитала вголос:

Мати дивилася на Крістін, а з очей котилися сльози.

— Він здався, — прошепотіла вона.

— Nein! — вигукнула Крістін, забираючи в матері листа. — У кінці він пише, що зробить усе, аби знов із нами побачитись.

— Але стільки солдатів загинуло…

— Маємо надію, що все не так погано, як кажуть по радіо, — спробувала заспокоїти її Крістін. — Ворог завжди перебільшує власну міць. Принаймні, ми точно знаємо, що тато живий!

Мамця підвела несподівано осяяне лице.

— Він пише про Різдво. Коли б сталося найгірше, як би тоді цей лист до нас дійшов?

— Точно, підтвердила Крістін. — Бачиш, це — гарні новини, — додала вона, розвертаючи конверт до себе штемпелем.

Там стояло: «10 січня 1942» — минулорічна дата. Дівчина проковтнула гіркий згусток у горлі, поклала листа до конверта та заховала його назад до кишені на фартуху.

— Ну так, ти маєш рацію, — сказала мамця. — Він написав цього листа вже після того, як опинився в полоні. Це означає, росіяни дозволяють їм відсилати листи. Напевно, їх бодай якось годують і дають хоч якусь вдяганку.

— Точно, — погодилася Крістін, намагаючись зупинити сльози.

Вона відвернулась у куток і почала витягати з шухляди столове срібло, сервіруючи стіл.

«Навіть якщо лист ішов цілий рік, це ще не означає, що тато загинув, — умовляла вона себе. Навіщо казати про це, щоб мама зовсім перестала їсти? Я просто замалюю вуглиною дату, й вона ніколи не дізнається».

— Напевне, тато харчується краще, ніж ми, — сказала вона вголос. — Може тепер, коли ти знаєш, що з ним усе гаразд, закінчиш ванну й дозволиш мені приготувати обід?

— Ja, — погодилася мамця, — це треба відсвяткувати. Давай відкриємо останню банку сливового варення й поласуємо всі разом.

У лютому уряд зробив офіційне оголошення про те, що Шоста армія здалася росіянам. Прапори приспустили, й жінки в чергах ридали. Спочатку Крістін подумала, що вони оплакують чоловіків, загиблих на фронті, та потім виявилося, що відтепер оголошено мобілізацію всіх, кому більше шістнадцяти та менше шістдесяти п'яти. Із підлітків і літніх чоловіків створювали нову дивізію, що матиме назву Volkssturm[45] — ополченське формування без військової форми. Підлітків, віком від дванадцяти до п'ятнадцяти років, збирали для відправки до Франкфурта, Штуттгарта та Берліна до загонів протиповітряної оборони. Вона дякувала Богу, що брати замалі для цього.