— Із нами буде все гаразд, — відповів він, обережно ведучи дівчину до дверей. — Це не надовго. Вони відправляють нас працювати на військовий завод. Ми з тобою побачимося, коли все це скінчиться. Пам'ятаєш, ти потрібна родині? І я потрібен своїй. Якщо ми не виконуватимемо наказів, наші шанси вижити тільки зменшаться. Йди додому та бережи себе.

Вони вже стояли біля входу. Крістін сперлася на двері, з очей рясно котилися сльози. Ісаак дивився на власні черевики, на матір, на стіни — на що завгодно, тільки не на неї. Потім зненацька він стиснув Крістін у міцних обіймах і заховав лице в неї на шиї. Це тривало довго-довго, та от м'язи на його руках розслабились, хлопець зробив довгий болісний вдих і відпустив її.

— Я й досі тебе кохаю, — прошепотів Ісаак на вухо дівчині,— і завжди кохатиму.

Потім забрав від неї руки і відійшов. Крістін відчула таку слабкість, ніби з неї було випито всі сили.

Вона потяглася до Ісаака, щоб бодай іще секунду побути в його обіймах. Але хлопець узяв її за руку, відчинив двері й виштовхнув на ґанок. Дівчина почула клацання замка у себе за спиною.

Вона розвернулась і загупала кулаками в зачинені двері, та в цьому не було сенсу, її більше не впустять. І тут почулося віддалене гарчання двигуна — з-за рогу показався автомобіль. То була крита брезентом військова вантажівка, з-за бортів якої виглядали озброєні автоматами есесівці. Крістін бігцем подолала сходи й викладену цеглою стежку, що вела до тротуару, сльози застили дорогу. Тільки за два квартали від Ісаакового помешкання, задихана, вона перейшла на крок.

Іще одна військова вантажівка, повна солдат, рухалася брукованою вулицею в її напрямку. Дівчина витерла сльози, побоюючись, що не обійдеться без неприємностей, коли помітять її заплакане лице. Не відриваючи очей від хідника, вона повернула ліворуч, де за рогом кам'яниці ледь не налетіла на гауптшарфюрера СС.[47] Він чорною стіною виріс перед Крістін, сріблясті знаки розрізнення виблискують на сонці. Дівчина відступила на крок, а чоловік ухопив її зап'ясток, готовий до бійки. Але зрозумівши, що перед ним — особа жіночої статі, дещо ослабив захват і всміхнувся. Крістін подивилась на офіцера, в голові паморочилось, серце вискакувало з грудей.

— Молодичко, — сказав він, — куди поспішаєте?

— Ой, вибачте, гере гауптшарфюрер, — промовила Крістін, намагаючись приховати тремтіння в голосі.— Перепрошую, що наскочила на вас.

Автоматично вона звела руку в салюті й відкрила рота, щоб вимовити належне привітання, та есесівець зупинив її, торкнувшись долонею в рукавичці до ліктя дівчини. З висоти свого зросту він, оцінюючи, дивився на Крістін пронизливими блакитними очима. Поруч стояв іще один есесівець — товстун-группенфюрер — і всміхався масними губами, показуючи сірі нерівні зуби.

— Із вами все гаразд? — запитав гауптшарфюрер. — Потрібна моя допомога?

— Ні, гере гауптшарфюрер, дякую, — відповіла вона, — зі мною все гаразд.

— Така симпатична молода німкеня, як ви, не мусить плакати.

— Вибачте, мені треба йти додому, — сказала Крістін, намагаючись обійти чоловіків, — мати чекає.

На якусь мить їй здалося, що зараз от-от один із них ухопить її за руку, не даючи пройти. Та цього не сталось, і дівчина вільно пішла тротуаром.

— Фройляйн! — високим співочим голосом покликав товстий группенфюрер.

Вона стишила ходу, та не зупинилася.

— Фройляйн! — закричав він.

Крістін зупинилася.

— Підійдіть сюди, — попросив він.

Вона склала долоні перед собою і повільно пішла назад. Серце молоточком гупало по ребрах.

— Гере группенфюрер? — промовила Крістін.

— Скажіть мені, фройляйн, ваше ім'я. — Він стояв, заклавши руки за спину.

— Крістін.

Группенфюрер усміхнувся до високого офіцера, мов це був їхній давнішній жарт. Потім доторкнувся до ґудзика на її пальті.

— Маєте хлопця, Крістін?

— Так, — відповіла вона.

— Е-е, не знаю, чи ви в курсі, та СС потребує здорових, красивих молодих німкень, як ви, для примноження арійської раси. Знаєте, що це ваш священний обов'язок?

— Так, — Крістін із зусиллям виштовхувала слова, — фюрер уже мені казав про це.

Товстий группенфюрер відкинув голову назад і зареготав:

— Фюрер! уже казав мені!..

Його великий живіт піднімався й опадав. Він штовхнув товариша ліктем.

— Фюрер уже казав їй! Ти чув?

— А що іще казав вам фюрер, фройляйн? Може, він поділився з вами своїми стратегічними планами на перемогу?

— Ні,— відповіла Крістін, — він сказав, що батьківщина має пишатися мною. Тому ми з нареченим плануємо побратись якомога швидше.

— То ваш наречений служить у регулярній армії вермахту, так?

Крістін кивнула.

Товстун задер своє подвійне підборіддя й торкнувся сріблястих блискавок на кітелі.

— Бачите це? — Спитав він. — Я належу до військ СС. Знаєте, туди приймають тільки тих, хто доведе чистоту свого походження до 1880-х років. Бути жінкою есесівця — почесно! Гітлер навіть вручає їм медалі за народження дітей: бронзову — за трьох, срібну — за п'ятьох і золоту — за шістьох і більше. Після перемоги ми будемо елітою!

Він нахилився до дівчини й понюхав її шию, втягуючи ніздрями її запах, як голодний ведмідь винюхує кролика біля дупластого дерева. Крістін стояла не рухаючись, але коліна та лікті судомно здригались.

— Ви могли б мати все що завгодно, — проказав він, витягаючи руку, щоб погладити її волосся.

— Вибачте, гере группенфюрер, — відповіла вона, — мені дійсно треба поспішати додому. Мама — хвора й чекає, щоб я доглянула молодших братів і сестру. Боюсь, у неї може бути тиф.

Зачувши слово «тиф», офіцер відсмикнув долоню й витер її об штани.

— Тоді йдіть, — дозволив він.

Крістін розвернулась і побігла не оглядаючись.

Усю дорогу додому вона намагалася придумати, як допомогти Ісааковій родині. Фрау Унгер казала, що Кляйни виїхали серед ночі. Може, вони десь сховалися? Треба дізнатися, де вони й відвести туди Бауерманів. Якби тільки не було запізно. Що, коли та вантажівка з автоматниками вже їх забрала? У будь-якому разі, самотужки їй не впоратись. Мамця, звичайно, розсердиться, дізнавшись, що Крістін була у Бауерманів, але доведеться їй розказати.

Удома дівчина одразу ж пішла на кухню, де мати консервувала останні цьогорічні помідори. Мокрий рушник висів у неї через плече, і руки були червоні від томату.

— Мамо, — сказала Крістін, затамувавши подих, — я сьогодні ходила до Бауерманів…

Мамчине лице здригнулось. Не даючи дочці договорити, вона відкинула ніж, витерла рушником руки й рушила в бік Крістін.

— Чому? Чим ти думала, коли туди йшла? Знаєш, що могло статись, якби тебе впіймали?

— Знаю, це було небезпечно, та мені треба було побачити Ісаака. Я не збиралася заходити, але мене впустили. Знаєш, їх вивозять. Із цим треба щось робити. Вони просто сидять і чекають, коли за ними прийдуть нацисти!

— Мені дуже шкода. — Мамця поклала долоні на плечі Крістін. — Я знаю, ти хочеш допомогти, але тут нічого не вдієш. З усього містечка забирають євреїв, і нам цього не зупинити. Якщо ми тільки спробуємо, нас вивезуть із ними разом. Ясна річ, ти піклуєшся про Ісаака, я теж хвилююся за нього й усю їхню родину, але за тебе, Марію та хлопців я хвилююся більше. Мій обов'язок — оберігати власну родину.

Крістін знесиліла, тіло налилося свинцем.

— Що з ними буде?

— Точно не знаю, — відповіла мати. — Я чула, їх відправляють до робітничого табору.

— Дахау?

— Не знаю. Сподіваюсь, що ні.

— Чому? — запитала Крістін слабким голосом. — Що ти чула?

Мати глянула їй у вічі похмурим поглядом.

— Кажуть, у Дахау люди вмирають.

Серце Крістін стислось від болю, й вона ледь не знепритомніла. Довелося сісти.

— Не думаю, що їх відвезуть туди, — сказала вона, — дивлячись на банки з помідорами, що, мов солдати, вишикувалися на столі.— Ісаак казав, вони працюватимуть на військовому заводі.