— Дуже шкода, що вона вже зіпсована цим єврейським покидьком. Можна було б залишити її собі, та кому захочеться бруднитися тим, чого вже торкався юдей?

Солдати зареготали. Гауптшарфюрер форкнув і штовхнув дівчину назад на лаву. Нарешті Ісаак глянув на неї. Він був червоний як рак.

— Дуже вчасно прибули, — оголосив гауптшарфюрер, повертаючись до столу. — Потяг до Дахау буде за годину.

Крістін скам'яніла. Дахау? Їй чомусь здавалося, що їх триматимуть у гессентальському таборі. Ісаак казав, там дають їсти, є надвірні туалети і немає газових камер і крематоріїв. Почувши саму тільки назву «Дахау», дівчина вжахнулася. Її обдало морозом і обсипало жаром одночасно. Збурена бридким чорним страхом кров запульсувала венами. Вона ближче присунулася до Ісаака, тремтячи та пітніючи.

— Ви вільні! — крикнув гауптшарфюрер группенфюреру та солдатам. — Я і сам тут упораюсь.

Группенфюрер на прощання поглянув на Крістін з Ісааком так, ніби волів їх задушити. Потім відсалютував гауптшарфюрерові й вийшов із кімнати, супроводжуваний двома солдатами. Гауптшарфюрер запалив нову цигарку, зняв гостроверхого капелюха, поклав його на стіл і потім усівся на стілець. Наступні кільканадцять хвилин він займався власними справами: підписував папери, відповідав на телефонні дзвінки, зрідка злісно поглядаючи на в'язнів.

Крістін обійняла себе руками так, аби пальцями торкатися плеча Ісаака. Він дивився на підлогу, руки на колінах, спина — впритул до стіни. Коли, нарешті, дівчина зустрілася з ним очима, в них світилося горе та каяття. Вона поглядом благала його не здаватись. Єдине, що вони й досі мали, це — бажання жити. Він уже колись вижив у Дахау, її батько також вижив у таборі для військовополонених у Росії. Треба вірити в те, що й вони виживуть. Треба сподіватися на краще. Бо, якщо відмовитися від боротьби й одразу здатися, краще вже підійти до столу, схопити есесівський пістолет і застрелитись тут-таки.

— Із нами все буде гаразд, — прошепотіла вона, — точно тобі кажу.

— Мовчати! — заволав гауптшарфюрер, б'ючи кулаком по столу так, що склянка для ручок і телефон підстрибнули.

— Я кохаю тебе, — продовжила Крістін, — і коли це закінчиться, в нас іще ціле життя буде попереду. Тільки не здавайся!

Гауптшарфюрер ухопив пістолет і підскочив до них.

— Я сказав, мовчати! — проревів він, наводячи пістолет на дівчину.

Крістін сіла рівно і сперлася спиною на стіну. Есесівець присунувся ближче, натиснув на її коліна, змушуючи розставити ноги. Двома пальцями підняв її підборіддя, потім провів пучками по гладенькій шкірі, ніби пестячи її.

— Відкрити рота! — наказав він, великими пальцями натискаючи їй на щоки.

— Я мовчатиму.

— Відкрити рота!

Крістін виконала наказ. Холодне сталеве дуло пролізло між зубів, натисло на язик, змушуючи судомно сковтнути. Ісаак стиснув кулаки, та не вимовив ні слова.

— Іще хоч звук злетить із цих вуст — і він буде останнім, — попередив гауптшарфюрер. — Ясно?

Крістін заплющилась і кивнула. Дуло вислизнуло з її рота, залишивши по собі кислий присмак металу.

— А ти — грайлива крихітка, еге ж? — поцікавився есесівець, ведучи дулом пістолета по її щоці, вниз шиєю, через ключиці, аж до грудей.

Крістін сиділа нерухомо, із заплющеними очима.

— Усі пішли, то, може, залишити тобі дещо на згадку про мене? — Спитав він, ширше розводячи її коліна.

Потім задер спідницю і дулом обвів апетитні перса. Ісаак сидів поруч, закипаючи від безсилого гніву.

Пістолетне дуло спустилося нижче, до живота, а потім і майже до стегон. Аж ось Крістін почула віддалене чухкання паровоза. Гауптшарфюрер зітхнув і відступив від неї, поклавши долоню на ширіньку. Потім повернувся до столу, застромив до кобури свого люгера та надяг капелюха.

Гуркіт потяга наближався, змушуючи серце Крістін битися швидше. Їй довелося стримувати себе, щоб не кинутися навтьоки. Дівчина розуміла, що супроти озброєного есесівця не має жодного шансу. Важке дихання паротяга вже було зовсім поряд. Потяг зупинився навпроти будівлі. Металеві поршні рухалися так голосно і важко, ніби то билося серце якогось доісторичного мамонта, готового живцем проковтнути усіх довкола.

— Виконуй усе, що наказуватимуть, — проказав Ісаак самими губами, — інакше вони застрелять тебе не вагаючись.

— Встати! — вигукнув до них гауптшарфюрер.

Ісаак і Крістін послухалися. Есесівець із люгером показав їм вийти на перон.

— Сюди!

Він виштовхнув їх на бетонну платформу, пістолетом цілячи в спини. Паротяг видихав густі хмари пару, що оповивали всі вісім закритих вагонів для худоби. Крізь невеличкі віконця Крістін бачила бліді обличчя та голі, молитвенно складені руки. Навіть У гуркоті парового котла можна було розчути прокляття, ридання та крики. Солдати погнали їх із Ісааком до останнього вагона. Сотні очей супроводжували їхній рух пероном.

Коли вони дійшли майже до кінця платформи, солдати відчинили двері останнього вагона й рушницями заштовхнули молодих людей усередину. Там уже було битком набито. Крістін побачила десятки темних очей, що контрастували з виснаженими сірими лицями, відчула лікті, плечі, ноги багатьох постатей, що мусили стояти впритул. У вагоні було так багато народу, що й поворухнутися не було змоги. Та ось двері зачинились, і стало майже зовсім темно. Важкий залізний засув відібрав останню можливість вибратися звідси за власною волею.

Ісаак і Крістін стояли, притиснені одне до одного, в оточенні сотень інших тіл. Вагон набили людьми, наче діжку оселедцями. Важкий сморід поту та сечі заважав дихати. Крістін спробувала не звертати на це уваги, вона притиснула обличчя до Ісаакових грудей, намагаючись вдихати лише його запах. А він занурив лице в її волосся. Пронизливо свиснувши, паротяг смикнувся раз і вдруге — вагони загойдались і покотилися рейками, поступово набираючи швидкість. Триматися не було потреби, бо впасти ніхто не міг, навіть якби захотів. Тіла терлись одне об одне в такт погойдуванню вагона, всі разом схиляючись на один бік, коли потяг широкою дугою рухався довкруж містечка. Виїжджаючи з долини, потяг набрав швидкості, з чого Крістін зрозуміла, що вони вже проминули порослі високими соснами та засаджені яблуневими садами пагорби.

Коли очі звикли до сутінків, із темряви проступили обличчя сусідів. Праворуч хлопчик обіймав матір, його веснянкуватий ніс був лише за кілька дюймів від лиця Крістін. Темні очі дивились на дівчину з-під кучми коричневого волосся. У тих очах вона впізнала свій власний страх, невпевненість і безпорадність.

Ісаак обійняв її за плечі.

— Я кохаю тебе. І мені так шкода!

— Ми це переживемо, — відповіла Крістін. — Треба пережити. Тато вижив у російському полоні, ти вижив у Дахау, і ми теж зможемо.

— Можна спробувати. — Його голосу бракувало впевненості, в очах світилася безнадія, проте хлопець притис її міцніше, й, відчувши його рівне серцебиття, Крістін заспокоїлась.

Протягом перших кількох годин люди у вагоні плакали та стиха розмовляли. Аж ось заволала якась жінка. Крістін воліла, щоб вона замовкла. Істеричні ридання тривали, здавалося, цілу вічність, і, нарешті, запала глибока тиша, котру переривало хіба що перешіптування та віддалена колискова, що її співала мати своєму маленькому синові. Крістін запропонувала дати їй потримати дитину якийсь час, аби жінка могла трохи відпочити, та їй було відмовлено.

По якомусь часі від стояння на місці ноги Крістін заніміли, відмовляючись її тримати. У животі бурчало, пересохло в горлі й, на додачу, переповнений сечовий міхур уже не витримував. Дівчина спробувала вдихати носом, а видихати ротом, аби відволіктися від наростаючого болю внизу живота.

— Що з тобою? — прошепотів Ісаак.

— Нічого, — відповіла вона, — все гаразд.

— Ні, не гаразд, я ж бачу.

Крістін подивилася на нього знизу вгору.

— Мені треба до вбиральні.

— Уперед!

— Не можу, — похитала вона головою.

— Послухай, — сказав Ісаак, — не стримуй себе, розслабся. Умовності більше не мають значення.